С, К, А, Ж, І, Т, Ь.
Тисячолітнє царство Слова зникає за куртиною скрипу.
Називання губиться й не може більше знаходити нових знаків для доби без назв. Найвульґарніше, що вдалося вигадати — назвати цей кінець кінців ПОСТ модернізмом.
Зайвий доказ того, що доба без назв справді поза означен ням, а номінуюча свідомість принципово не здатна пересту пити поріг тиші. Єдине, на що в неї великі яйця, — так це ходити над прірвою нео значеного різними кладочками префіксами на кшталт НЕО, ПСЕВДО чи ПОТС.
Світ змінився.
Людство роздирається у поліфонії, і кожен крик тут — заклик до тиші. Воно шукає тиші у героїні, в алкоголі, у потенційній можливості вимкнути мобільні телефони.
Навіть Слово люди пробують обернути на тишу — але, описуючи її, все одно не замовкають.
Людство вже так давно прагне тиші, що єдиний вихід для себе бачить у катастрофі, трагедії небаченого досі масштабу, яка змусить завмерти цілий світ у розпачі (бо основне, чого навчило Слово, — це скорбота над самим собою і втраченою цілісністю). Та, перш ніж пронесеться думка «Це не з моєї вини! Я тут ні до чого!», планета отримає вимріяну секунду світового безмов’я. Цього виявиться досить. Слово лусне й осиплеться. І що б не йшло услід за тишею — світло звуку, трансценденція шрифта у пробіл, ряди знаків оклику, що розчиняються поміж факторіалів безконечности — все це буде великим переходом у відчуття. Перш за все — у відчуття тиші.
Люди тиші будуть останніми, хто поставить крапку в Тексті, позаяк вони — перші, не зацікавлені в доставлянні після крапки ще пари. Їх більше не манить естетика коми.
Вони — це новий вимір крапки, новий намір точки, яка перетворюється на зріз нитки, безконечний тунель вглиб чистого аркуша. спочатку було
СЛОВО
потім була. 2 і 2 Маестро чухає чоло з переходом на потилицю — по чому з недовірою вивчає почорнілі нігті. Знову закриває свій «Неопубл» і думає, до чого можуть призвести подібні мізкування.
Втім, якщо немає з ким бавитись у Гру правил, завжди залишається найдосконаліший, остаточний суперник — ти сам. Питання, наскільки далеко тобі дозволяє заходити твій страх?
Він підіймається вгору, вздовж трамвайних торів, знаючи, що є абсолютно невидимим у цьому місті, де люди поглинуті собою до такої міри, що перетворилися на комах — дискретних, лискучих хітинових жуків, котрі вічно тікають у жасі, що секундна стрілка годинника от от прохромить їх, мов шпилька ентомолога.
З за спини виривається трамвай, і маестровий настрій скаче в екстазі. Він пригадує, що давно вже хотів записати про «Бабусю й Чудовисько», п’єсу, що з похвальною реґулярністю йде по вулиці Чупринки. Але перед тим він подумки окреслює Об’єкт № 6. ПРИРОДНИЙ ТЕАТР Шекспірова сентенція про те, що світ — Театр, всяке прийдешнє покоління тлумачить по своєму: чи то як прісний зразок поетичної метафори, чи як скрушну констатацію людської дволикості, чи як буквальну вказівку для і на Гравця. Той Театр, про який піде мова, багатий на декорації, костюми і музичне аранжування, однак його репертуар за останні п’ять тисяч років збагатився всього на дві чи три п’єси.
Щоб ці міркування не видавалися надто невизначеними, звернімо наші погляди у бік Львова та його мешканців.
Припустімо, що це місто є нічим іншим, як великим конґломератом певних структур… вихорів… Чогось такого, до чого пасувала б назва «природні театри». Надалі цим терміном будемо позначати певні території — тінистий бік вулиці N, чи столик біля вікна в кав’ярні NN, чи під’їзд будинку номер* по вулиці*** — з постійними типами життєвих ситуацій. Інакше кажучи, з притаманним лише їм сталим репертуаром — набором певних слів та обставин, які мають тенденцію повторюватися у цьому локусі знову і знову. Виконавці ролей змінюються, випадкові «глядачі» щораз інші (про «відмінність» між глядачем та актором природного Театру можна писати тільки з використанням лапок). Структурно ж п’єса залишається тою самою.
Так от, маестро подумки звертається до глядача. Коли Ви ходили до Театру востаннє? п’єси, що йдуть зараз у Львові:
Скрупульозне дослідження театрального репертуару міста в цілому ще знайде свого шекспіра.
