— Всяке може бути. Якщо психіка слабенька — легко!
Тільки так. Під «плазмою» здуріти — простіше, ніж із табуретки впасти. Між іншим, ти в туалет не хочеш?
Буба замислився.
— Ну… Не знаю. А шо? Буде здаватися, ги ги, ніби я космос з’їв?
— Нє. Просто всраєшся, і все.
Терезка слухала ці балачки і тихо йшла за їхніми тінями.
Час від часу вона притримувала крок — вирівнювала дистанцію у два метри. У зіпрілому кулаці стискала флакончик «архе». Інколи скалатувала його і спостерігала на сонці, як розчиняються бульбашки, підносила до носа, щоби вловити ледь відчутний аптечний аромат. спека — Перед тим, як закрапатися, — радив упівголоса Антон, — обов’язково сходи на природу. З першого разу практично всі, хто не сходив, роблять у штани. Закон жанру.
— Давай повернемося до самого закрапування… Значить, крапаю собі по двадцяточці, відчуваю, як пече, так? А далі?
— Далі крутиш очними яблуками, розганяєш краплі по поверхні рогівки. Це найголовніше. Чим ліпше розігрієш очні м’язи, тим повніше засвоїться «плазма». Зрозуміло, так?
А далі збираєш всю силу в кулак і змушуєш себе розплю щити очі, хоча це й дуже важко, бо пече несамовито. Якраз тут і лізуть ковбаски.
— Ну та шо ж там такого, скажи?! Ну приблизно, хоч натякни якось! — Буба зробив мужнє лице, від чого Антон заусміхався, а Терезка мало не розреготалась. Антон поворушив губами, наче шукав потрібні слова.
— Не можу сказати, — зітхнув він. — Далі йде чиста плазма.
Архе. Це тільки відчуття. Неначе пальці стали бачити. В сенсі, видіти. А очі навчилися мацати. Це архе, і все.
Буба скривився. Здається, він навіть загнівався, що Антон не зумів пояснити все як належить. Антон покосився на Терезку, що безгучно крокувала за їх спинами, і поспішив заспокоїти Бубу:
— Можеш не перейматися. Ти збагне ш ТО п ри любому розкладі.
Вони видерлися на Високий Замок із того боку, де оглядова площадка. Якраз навпроти міліції.
Парк оглушував безлюддям. Кував на спеку дикий голуб, а бите скло блищало під ногами, ніби очі закопаних у землю роботів. Антон запропонував сісти тут же, на схилі гори, і поспостерігати за містом. Терезка скинула зі спини наплечник, сіла на траву і, як просив Антон, поспостерегла.
Внизу сіріли смітники та асфальти. Між сухих кульбаб обабіч її ніг лазило сонечко. Цвірчали цвіркуни.
Буба з Антоном палили щось дешеве і злободенне. За їх спинами відкривалася бетонна площадка і вижухлий травник, зарослий деревієм. Обабіч — вузький і плутаний шлях крізь колюче гілляччя, павутину і спеку. Над головою виднілося гаряче небо, на колір біле. Попереду — затягнута серпанком Ратуша і діорама Львова. Довкола панував той різновид полуденної тиші, коли під ногами сюрчать цвірконики і десь далеко репетують діти.
Терезка попросила цигарку. Буба з незрозумілою усмішечкою простягнув одну і зразу ж нагнувся припалити.
Терезі закортіло відсахнутись, але вона стрималася. Зі схожим притиском поборола бажання загасити цигарку, припалену цим хлопчаком, об нього ж, і попросити вогню в Антона. Натомість глибоко вдихнула, зібрала нав’язливі думки у жменю й видихнула п’ятами, вганяючи все у землю.
Легше.
Ще легше.
Терезка заспокоїлася і розтягнулася на траві, поклавши сумку під голову. Поруч, на травині, займався йогою павук.
— А скільки часу в’ючить? — озвалася вона до Антона, вдосталь надивившись на павука.
Антон задумався.
