— Мікроперформенси на вулицях, в тролейбусах, у магазинах. Наприклад, публічний спалах істерії у двох, здавалося б, незнайомих жінок. Що є графічнішим у сфері емоцій? Це мистецтво на стику психіатрії й архітектури.
Розумієш? Архітектура духу! Ґотика. Бароко. Декаданс.
Соц арт. Еклектика. Бритпоп. Свідомий кітч. Я надбудови, січеш? Дай жувачку. Дай покурю. Дай в рило. Тощо.
— А в мені, — спитав я, — Які надбудови узріли Ви в мені?
Нестор глянув на мене, прицмокнув губами, наче звірився з відповіддю у конспекті й переконався, що коефіцієнти сходяться.
— Ви є людина унітаз, Дмитрику.
— Без образ? — перепитав я про всяк випадок.
— Без образ. Ви Унітаз, не окреслений соціальними умовностями. Якщо розібрати архетип — це щось близьке до Фенікса, що оживає з попелу. Розумієте? Ви накопичуєте в собі гівно, щоби в одну прекрасну мить омитися джерельно чистою водою з водопроводу. Особисто мені унітаз чимось нагадує християнське всепрощення.
Дикий прикрив долонями очі і, посміюючись, захитав головою. А я пригадав свою кімнату і той чудовний спосіб, у який звільнився від самого себе. Спусти воду, так?
— А чому ви Опера скрипу? — спитав я, переводячи розмову у менш лоскотні сефіроти.
— Якщо Ви не заперечуєте, Дмитрику, я почну зі своєї улюбленої фрази, — Нестор затягнувся сиґаретою. — Опера скрипу схожа на лезо, передане з рота в рот при поцілунку.
Тому не дивуйтеся, коли після цієї історії у Вас із рота порсне кров. Колись, років так зі сто тому, коли ще Крушельницька була для Галичини Знаком Генія, у Львові з’явилося кілька вінілових платівок із записами її арій — Аїда, Чіо Чіо Сан, Галька там. Таке. І для певних кланів, могутніх носіїв культурного проґресу, ці записи стали настільки вагомою естетичною віхою, що зуміли сформувати цілу субкультуру зі всіма її атрибутами, як от амбіціями, уподобаннями в літературі, живописі, театрі — усім тим, що можна звати культурними кодами. Ти зрозумів.
Я кивнув.
— Річ у тім, що каноном слугували звучання платівки з голосом діви. У ту мить найвищого злету генія сакральним вважався будь який аспект, властивий платівкам із брендом «KRUSZELNITSKA».
Та все ж монолітна єдність поглядів кількох вибраних родин порушилась. Одні, звичайно, як і раніше, насолод жувалися поскрипуванням грамофонної голки на платівці, інші ж почали слухати Саломеїн голос! З їхнього боку це був однозначний крок назад. Через цей адюльтер смаку та кітчу Галичина відстала в культурному плані років так на двісті.
Шкода, але їй уже ніколи не наздогнати втрачене, ніколи.
Слухати голос Крушельницької й не зауважувати скрипу платівки — це, знаєш, як розглядати оксамитову підстилку замість коштовної діадеми на ній. Але я кажу: дякую, з мене досить текстилю. І я кажу тобі — прийшов час дивитися на діаманти!
— А голос?
— Та до пизди той голос.
Я замислився і, як робив завжди у хвилю задуми, почав смоктати вуса.
— То, кажете, Опера скрипу — нащадки тих родин… що слухали скрип?
— Вони наші духовні пращури. Але ми трохи інші. Опера скрипу — так, як її розумієте Ви, Дмитре, — тільки частка нового, безмежного естетичного горизонту, який ми відкрили. В широкому розумінні, Опера скрипу — це скрип думок. Це наближення до звуку знака, світла слова, очище ного від первородного гріха розділення. Ми розробили новий принцип формулювання думки. І ми надали естетику принципові такого формулювання думки. Думаєш, ми не готові ступити в цей світ? Ми приготували цілий архів думок, розробили кожне ідейне русло згідно з нашим світоописанням.
Опера скрипу — це не більше, не менше — нова естетична революція. Ми — це нове покоління, вільне від розуміння естетики, властивого нашим сучасникам. Ми — це поколін ня, яке зрозуміло, що не існує
