стала дійсністю.
Зненацька… Зад з во н и в… Те л е ф он…
Міліціянти… З а в м е рл и… Ґєньо… За вм ер…
Олежик… Зав ме р…
Дикий…
Завмер…
Я…
Завмер.
Телефон задзеленчав знову. «А дзвінок уже старий», — подумав я. — Їба а ать його мать! — видихнув Вітя. Я бачив, що рот у нього ніяк не може стулитися докупи. Обережно, мов до коробки з бомбою, міліціянт підкрався до апарата.
— Тихо тихо, Вітя, — спробував відвернути напарника старший. — Хуй його знає, шо та пацанва…
Телефон…
Задзвонив…
Утретє…
Міліціянт зняв слухавку, і на чорній пластмасі відбився контур телевежі. Вітя обережно притулив слухавку до вуха.
У тиші, котра запала, до моїх вух долинав кожен звук:
— Алло? АЛЛО! АЛЛО! БОГ? БОГ!
Моє тіло наповнилося непоборною важкістю. Я відчув: варто зараз подумати про найнікчемнішу дрібницю — і та думка розпоре свідомість, як шпага напнуте вітрило.
Наступної миті у небо зі свистом ввірвалося щось сяюче, і небо вибухнуло міріадом фонтануючих вогнів. Яскравий салют, немислимий каскад феєрверків. Трубка випала з рук міліціянта: Вітя віддав себе салюту. Він почав пищати і тупотіти на місці ногами з наростаючою інтенсивністю. — І і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і!!! — вищав Вітя дитячим голоском. Очі його нерухомо дивилися в небо.
Ноги тупо тупо тупо тупо тупотіли. — І і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і!!!
Я глянув на Дикого. Половина його лиця у відблиску салюту стала багряною, інша — блакитною. Дикий вхопив мій погляд і прошепотів:
— СЛОВА Є СВІТ…
Мої очі зафіксувалися на ньому. Я зрозумів значення людської зіниці. — … А СВІТ Є СЛОВО Все, що береглося в голові, вмить ущільнилось до літер:
СЛОВО
Велетенське простирадло думок змітає ураганний порив дикого, свіжого вітру осяяння, і я виджу те, що змушує пищати міліціянта Вітю.
СЛОВО поглинає Себе. Дзеркало саморефлексій розлітається друзками в безконечність. Тільки трафарет.
Літери.
Я перевів погляд із трафаретного напису н а оголену субстанцію поза ним. Дзеркальний вогонь.
Я зрозумів, що дивлюся на Самого Себе і за кричав ув опівнічне небо Львова:
ХЛОР!!!
ФТОООР!!!
ЙООООООД!!!
БРООООООООООО!!!! сфокусував очі, відчуваючи себе повітряною буль башкою, що підіймається з глибин Маріанської западини на поверхню, залиту жовтим — кольору молодого канарка — світлом. Коли внутрішній поверхневий натяг бульбашки зрівнявся з поверхнею, я очистився я згадав я зрадів Погляд зібрав
