— Ну… хто шо, — сказав Дикий. — Тут кожен шукає щось власне.
Міліціянт посвітив йому ліхтариком у лице. Дикий наморщив носа.
— От ти, бачу, ти думаєш, ти тут самий мудрий, — здогадався старший міліціянт. — От шо ти тут робиш о першій ночі?
— Я?
— Ти, ти.
— Аз єсмь. Хіба це карно? — І знають твої батьки, чим ти займаєшся? — спитав у відповідь Вітя, все шукаючи у снігу склад злочину. Я коротко реготнув, і гладший міліціянт знову засліпив нас ліхтариком:
— Наку у урені! Ой, підуть… Глянь, Віть, які в них очі…
— Зараз, знайдемо, — міліціянт Вітя розігнувся і струсив рукавиці від налиплого снігу. — Де брали? Там, внизу?
Признавайтеся, бо підемо зараз по гарячих слідах, як знайдемо баклажку, труба діло буде. Я вам чесно, хлопці, кажу, так шо кажіть вже.
— Ми чули, як ви тут кричали. Чого кричали, я питаю?
— Можливо, це були не ми, — відказав Дикий. — Це були Інші. Ідіть шукайте далі. — І дайте тим хуліганам! Шоб не кричали більше! — підтакнув Олежик.
— А ти замовкни! — гавкнув перший, і світло від його ліхтарика мазнуло по Ґєниковому кавказькому обличчі. — Гі і і і! А ТО ШО ТАКЕ?
Міліціонер на мить ошелешено завмер. Я подумав, що зараз його вхопить дзен, і Віті доведеться викликати швидку.
— Гм м м… Схоже на телефон, — припустив Дикий.
— Звідки тут телефон? Чий він?
Дикий викопилив губу, показуючи, що й сам до пуття не розуміє, як це диво тут опинилось.
— ЧИЙ ТЕЛЕФОН, Я ПИТАЮ? — світло ліхтарика перепливає з одного обличчя на інше.
Дикий шморгнув носом. Пауза.
— Ладно. То мій телефон. Можете мене заарештувати.
— Де його взяв?
— Подарували.
— Вкрав! — впевнено кинув Вітя.
Старший міліціянт чомусь озирнувся довкола і посвітив ліхтарем поміж дерев.
— Вітя, зроби поверховий обшук. Чи не мають ножів, зброї. А я викликаю сюда машину.
Вітя вправно обмацав Олежика — спершу ззовні, потім під курткою. Потім саму куртку. Так само пробігся руками по Дикому.
— Шо таке? — спитав він, намацавши якусь опуклість у кишені.
— Наркотики.
Міліціянт запхав руку і витяг футляр від окулярів.
— Ти мені договоришся! Чесно кажу: їдеш зараз в участок.
— Показуйте, які маєте документи, — сказав старший, коли Вітя закінчив з обшуком.
Ніхто не ворухнувся.
— Так. Кажіть, де вчитеся, працюєте?
Мовчанка.
Зашипіла рація. Крізь тріск я розібрав:
— ЧШШШШШ! Ч КК!!! Третій! Третій! ЧШШШШШ!!!
У нас тут пограбування! Приїжджайте! ЧШШК!
Міліціянт сказав щось нерозбірливе собі під ніс і сказав у рацію.
— Четвертий, під’їдь машиною по дорозі. Забираємо тута.
А нам кинув:
— Збирайтеся, їдемо з вами в райвідділ.
Не встиг я подумати, що ладен усе життя віддати заради однієї єдиної, одної однісінької речі, як ця річ
