Женя гмикнув.
— Та й ну, Бром. Давай далі! Буде ше крутіше! Америку буде видно!
Я піднявся і розправив штани, що врізалися джинсовою складкою в міжніжжя.
— Гаразд. Але через десять хвилин.
Ми стали і запалили.
Покуривши, перейшли на нове місце і прокричали ім’я хлору.
«Троянда?» — знову запитав у себе, не розуміючи, до чого б це.
— Дикий, це троянда? — спитав уголос.
Дикий промовчав. Ґєньо мовчки поплескав мене по плечі.
— Талант, — сказав Олежик із незрозумілим сумом. — Такий далеко піде.
Ми зробили ще одну паузу — хвилин так на п’ять — і ковтнули перцівки. Я відчував себе унітазом, з якого вантузом вичищають нечистоти.
— Шум дерев, — охриплим, але все тим же проникливим голосом втретє завів мантру Дикий. — Вслухайтеся і наповніться ним… Подивіться на небо… Яке воно важке, як воно придавлює…
— ВСІМ СТОЯТИ! НАРЯД МІЛІЦІЇ!
Мене відразу ж зажбурило в далеке торфовище, єдиним станом якого були відокремленість і сірий густий переляк.
Голоси виникли так зненацька, і страх від несподіванки здушив горло. Тілом прокотився терпкий тремор і вдарив, як фонтан шампана, в тісну черепну коробку. Перед очима замерехтіли бульбашки. От так, заторохтів голос паніки всередині. От так. Попався. Зв’язався з ненормальними і попався. От так. От так. Будеш знати, як з ненормальни…
Страх скував м’язи у подобу гамівної сорочки. Але я зауважив, що варто мені зосередитись на страхові, як і він, і голос просіюються крізь сито уваги у гігроскопічний спокій.
Прямісінько в очі вдарило яскраве світло ліхтарика. Коли воно зникло, крізь жовто зелені спалахи я розгледів двох міліціянтів у шапках зі значками. Грубими мазками світла вони окреслили з пітьми спершу наші пики, потім руки.
Шляхи ліхтариків розбіглися, і білі плями світла взялися хаотично вимацувати сніг біля наших ніг.
У місячному сяйві я розгледів контури ременів, що пересікали їхні груди. В обидвох були рації. Один був низенький і чомусь видався старшим — мабуть, тому що був гладший. Інший — той вищий, підтягнутий — відчувався беззаперечно молодим. Молодший здався мені справжнім лягавим: з гострим нюхом, блискучими очима і молодими зубами.
— Показуйте документи, — напористим голосом почав перший, старший і, до того ж, вусатий. — Шо ви тута робите?
— У нас немає документів, — озвався Дикий. — Ми тут гуляємо. А які проблеми?
— Ти рота не розкривай, бо заберемо всіх в участок.
Документи! Чуєте? Ану розійшлися! Розійшлися! Так, в лінію стали! Ану, ти! — міліціонер звернувся до мене. — Ставай тут.
Я слухняно став у лінію з іншими галогенами, чим спробував натякнути друзякам на сьому групу Таблиці Елементів (напевне, залишуся перформенсистом до остан нього подиху).
— Шо ви тут робите? — спитав другий.
— Наркотики куримо.
— Я тобі зараз пошуткую! Я тобі пошуткую! Вітя, ану сніг порий там.
Молодший міліціянт, Вітя, спритно розгрібаючи сніг носаком чобота, ніскілечки не сумніваючись, відказав:
— Курили. Точно курили… — він підібрав зі снігу торішній недопалок, понюхав, посвітив ліхтариком і викинув.
— Чого кричали? — продовжив перший, вчергове прой шовшись по нас овалом електричного сяйва. — Хочете в участок? Ше раз питаю, ШО ВИ ТУТ РОБИТЕ?
«До людей! — читалося між рядками. — До людей, с суки!»
