Натомість я відступив крок назад, і липуче, мов серпнева павутина, макраме бабусиної аури відстало. Я глянув на неї ще раз: малесенька істотка, про яку писати навіть наймен шим шрифтом — це вже гіперболізувати.
— Валимо, — кинув я Дикому і першим розчинився у темряві. З темряви, дивлячись на її розгублене, відчеканене болем і нуждою личко, її непомітну, малесеньку постать, її безсилля, я зрозумів. І тоді я зааплодував.
— Бачиш: не може терпіти, що хтось взимі ходить без шапки, — сказав Дикий. — Цікава грань. Мовляв, ходить взимку без шапки — не хоче схилити голову перед Богом і Його могутністю. Так, релігія — це цвях. Це кінець.
— Це розділення, — додав я.
Дикий змовчав.
Раптом на моє плече опустилася чиясь важка рука, і я голосно скрикнув.
— Ша, рибйонок, — сказав голос із темряви. — Хімію вчив у школі?
Я кивнув і насилу зковтнув слину.
— Ану видай ряд напруг.
Не замислюючись, я випалив:
— Літій цезій калій кальцій натрій магній алюміній… І так далі.
Темрява з секунду щось думала.
— Чувак шо треба, Дикий. Але чо’ такий шуганий?!
14
Дикий представив мені Фтора і Хлора, по світському Женю та Олежку. Ми стояли тісним кільцем, курили і балакали, час від часу роблячи по ковткові з плящини. В центрі кола Дикий поставив телефонний апарат. Моє серце, коли погляд спотикався об нього, боляче тьохкало і наказувало вважати собі. Добре хоч Дикий дзвонити нікому не просив (а сам я й не рвався).
— Магічно, — пошепки зауважив Олежик. — І роман тично. Зараз би бенґальських вогнів — чудесно було б. Я б точно просльозився.
Дикий, нічого не кажучи, витяг із сумки продовгасту картонку, а з неї — чотири довгі патички.
Бенґальські вогні.
У мене відпала щелепа. Я повірив! Я повірив у те, чого не буває! Я повірив і був у захопленні, наскільки могутня ця віра у Дикого. Він повірив, що в нього в сумці випадково завалялися бенґальські вогні, і дійсно виявив їх там!
Черкнула чиясь запальничка. Ми піднесли до язичка полум’я кінці паличок. Я спостерігав, як червоніє кінчик моєї палички, і напружився, чекаючи: от він, от він, зараз як порсне іскрами на всі боки… — ІСКРИ! — захоплено, владно вигукнув Дикий.
З диму, що вився від паличок, вискочив сніп іскор. У мене запаморочилася голова й підкосилися ноги. Я справді побачив фонтанчик веселих бенґальських іскор і буквально запищав од радості.
Розчарованим басом Женя сказав:
— Так це ж індійські палички!
Я підніс свою до очей і принюхався. Пахло сандалом.
Дикий зітхнув.
— Ну, і для чого ти?
— А я бачив! Я бачив! — закричав Олежик.
— Я теж, — підтримав я. І додав: — Магія віри.
Ароматичні палички кадили розкішними пахощами.
Тліючим кінчиком я малював у темряві петлі та вісімки, а троє галогенів докурювали сиґарети. Мені
