однозначно було комфортно з ними, і в чому б не полягав сьогоднішній Ритуал, я з радістю простирчав би у цій компанії хоч до ранку.
Олежик викинув недопалок і сказав, що варто починати.
— А як же Астат? — спитав я.
— Він поруч. Як піде все гаразд, ще сьогодні познайо митеся.
Ставши у коло потісніш, ми поклали руки на плечі сусіда; справа від мене став Женя, зліва — Дикий, навпроти — Олежик. По центру продовжував стояти телефон.
— Слухай шум дерев, — звернувся до мене Дикий. — Почуй, як шумують зараз екваторіальні ліси у Бразилії… як гуде вулкан…
Запала тиша, і я прислухався до рівномірного поскри пування обмерзлих гілок. Уявив еліпси, які описують кінчики гілок у темряві на вітрі. Уявив лінії кори, натягнуті від чубка вглиб ґрунту, мов невиразні меридіани.
Від шуму дерев вуха фонили, як два ехолоти.
Коли шум гілок став космосом, Дикий наказав:
— Глибоко вдихни повітря… Ні, повільно… От… так.
Повільно видихни. Тепер ще раз… Глянь на небо.
Я задер голову догори. Вогні великого міста висвітлювали лиш пласти неперервних, важких формацій страто кумулюс від горизонту до горизонту.
— Бачиш просвіт у хмарах? Знайди його.
Я намацав поглядом маленьке віконечко, крізь яке виднілося пару зірок.
— Тримай його. Дихай.
Шум дерев став гучніший. Решта галогенів, із Диким включно, робили те ж, що і я. Між нами, певне, тривало якесь єднання — за браком слів не можу краще передати той стан легкості, спокою, спорідненості, що виник у колі переп летених рук. Від закинутої назад голови на очах затан цювали фіалки.
— Яке важке небо… відчуй його вагу… Відчуй, як воно тисне на тебе.
Від слів Дикого небо навалилося непідйомним відсирі лим матрацом.
— Земля притискає тебе до неба. Ти затиснутий між верхом і низом.
Я моментально зрозумів значення слова плющити. Мене плющило й в’ючило, грицало й пекало, щурило, пазурило, цвиркало, сутанило наскрізь ковдрами в зірочку, аж підгиналися коліна. Мене розчавлювало між небом і землею щось таке сильне, про існування чого раніше я ніколи не здогадувався.
— Збери всю важкість в одному повільному вдиху.
Повільно набери повітря… Пові і ільно… Та а ак… А тепер разом:
— ФТ ОР!
ХЛ ОР!
БР ОМ!
Й О Д!
(земля б’є мене в ноги я відриваюся від поверхні і переді мною увесь Львів як на пузі мій к ри к н а по вню є цей с в і т своїм з в у ко м і с ві т і сн у є тільки через м ій з в ук м и б о ж е я К О СМ О С) Щоб не впасти, я міцніше вхопився за плечі побратимів, але не відчував їх. Тіло мимоволі обм’якло, і я повалився на землю. Мої вуста були спроможні на одне, я безупинно кричав:
— О БОЖЕ БОЖЕ БОЖЕБОЖЕБ ОЖЕБОЖЕ БО
Ж Е Б ОЖ Е Б О ЖЕ! БОЖЕ!
Нігтями я дер замерзлу землю, шукаючи опори, але свідомість могла хіба ковзати поверхнею цих відчуттів, усе будучи в полоні величі, величі звільнення, яке ледь не лиґнуло мене до останку.
Нарешті я зумів сісти на землю. Морозу не відчувалося, тільки крижаний жар щойно пережитого.
— Ну як? — спитав Дикий, присівши біля мене навпо чіпки.
— Тайм аут. Десять хвилин, — видавив я.
