мозаїку і нарешті впізнав джерело жов того проміння. В руках у мене була напіврозквітла троянда невимовної свіжості, красива, наче поле ромашок у бурю. Її жовтий колір здався квінтесенцією самої суті жовтого, і єдині слова, які видавалися достойними того рівня наси ченості, були: чистий, повний, конечний ЗГАДАВ
Хвилину, може, й більше, я ковзав чистими незміряними поверхнями пелюсток, відстежував вологі маґістралі прожилок, ловив ледь вловиму присутність аромату.
Нарешті відірвав погляд, відчуваючи, що можу знову загубитися між відтінками її барви й опинитися в закинутому домі з виписаним під трафаретку світом.
— Ей, ти! Вино бухаєш? — спитав мене якийсь чувак досить епатуючого прикиду й дикої зачіски.
Я кивнув.
— Шо, приторчав? — спитав чувак, киваючи на троянду. — Гляди ж, не задивися знову.
Чувак витяг з за пазухи плящину портвейну, відкор кував її зубами, сплюнув пластиковий корок на землю й відважив міцний ковток у горлянку.
— Астат, — представився добродій, але, побачивши, що відбилося на моєму обличчі, вишкірився:
— Шутка. Краще зви просто чуваком. Або маестром. То ти бухаєш?
Я кивнув і ликнув портвейну.
— А шо, Астата з Вами немає?
Маестро коротко реготнув. — І не було! І не буде во віки віків. Амінь, ріднесенький:
Астат — ето я.
Він знову передав пійло мені:
— На он, краще випий. І ходи, з Дерешом познайомишся. g і так ти опинився ось тута? — недовірливо перепитує Терезка.
— Саме так. При певних обставинах вираз «Слова — це світ, а світ — це слово» мають феноменальну силу до пробудження.
— Ти, Мендєлєєв, мені чимось нагадуєш мого друга Антона. Може, ти, Дереш, приревнував мене до нього?
Я дещо знітився — устами дитини гундосить істина.
— Ну… трішки. Але Антон — це, як ти розумієш, не більше, ніж тінь від Джима Мендєлєєва. Антон створений у… гм, у тісній співпраці з Дімкою. Вкидуєшся? А взагалі, ніхто нікого не робив. Це все суть відлуння. Echoes. Дмитро самим своїм існуванням породив ехо у моєму тексті. Як попередні мої героїні перегукуються з тобою.
— То в тебе були дівчата й до мене?! І ти нічого не казав?!
Я вдаю, буцім ніяковію.
— Гаразд, — м’якне вона. — Жартую. Але основну думку я вловила. Все є відлунням нічого, так?
— Точно!
Терезка хоче щось додати, але передумує. Вона дивиться на Мендєлєєва і наче зауважує невидимі зміни.
— Отож, друзі, — каже хімік, погладжуючи бороду. — Як уже було сказано, Бог — великий любитель парадоксів.
Мир вашій безодні. Бувайте с в і т л о Дмитра не стало. Я ахнув і не зауважив. От де дра матургія.
— Ні х х хуя собі! — видихає маестро. — Я тоже так хочу… Але ше почекаю. Вам навєрняка інтересно взнати деякі особєнності моєї фантазії, частинкою которої, кстаті, є й ви. Зокрема, яким, Дереш, буде твоє ізумлєніє, мені цікаво, коли ти дізнаєшся, що тебе придумав лічно я?
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Осяяні cвітлом
