такого учора зняв з живого, та вiн також помер, бо не умiв дiлитись, до того ж i годинник надто квапився, а я цiную час, час це - життя, але годинники дорожчi… Невже це я?! Перехрестившись стрiчкою вiд АГСа, клякаю перед страхом i молюся Богу… Моя молитва набрякла кров’ю й потом, вона така важка, що не здiйметься вище од цих гiр i то лише для того, щоб впасти менi на голову прокляттям. Невже це я?! Невже!… О Господи, прости менi грiхи!… Нi, не прощай, лише звiльни мене вiд мене, склепи мої печальнi очi, зiший повiки, вiзьми мене звiдсiль, живого або мертвого вiзьми, нехай спочину, бо душа трiщить i рветься, наче шмата. Я так втомив себе собою, що не боюсь нiчого вже й нiкого, окрiм себе. Холодний ствол у ротi розтає, як празниковий пiвник-смоктунець, лизни його - i бiльш не кукурiкне, та палець не кивнув, бо жити тяжче, нiж померти, а я такий дурний, що вибираю завше тяжче. Свiтає нiч, лишаючи у ротi мастила присмак, у грудях порожнечу i мовчазне приречення, що не сховалося у вистрiляну гiльзу, позаяк ця схованка нiкчемна, i я її не гiдний, навiть її, бо я - Нiхто. Нiхто - i годi. Честь вiддаю усiм i всюди, роздав усю до крихти. Без честi легший автомат, та погляд (хоч очi голубi) все важчає… Невже це я?! О Господи!… Пошли до мене жайвора, що знає українську мову, нехай у дзьобику тримає слово,
