Ти - син мiй, я - твоя дочка… Вiднинi. - А донинi ти ким доводилась менi? - Ти дихав мною, вiдтепер ти мною будеш жити. Ти не помреш, ще не злiпили того глечика, в якому ми помремо разом. - Це суперечить лiнiї життя. Поглянь, яка коротка. - Ти будеш жити за моєю, твою ж я домалюю олiвцем. Дай руку, рiдний. - Вона в кровi, я весь в кровi, я почорнiв од кровi, не вiдрiзню, де власна, де чужа… Ти думаєш, я зможу пiсля цього жити? Це буде не життя, а мука. - Ти будеш жити. А я… я буду карою твоєю, твоїм спасiнням… - Ми будем жити разом? - Ми будем жити… У глечику. - Спасибi, ти розважило мене, наївне дощенятко, але iди звiдсiль, тут смерть… - Смерть всюди, де є життя, народження - це смерть… - А смерть - народження?… - Можливо. До зустрiчi у глечику. - Ти йдеш? I ти чекатимеш мене? - Чи я чекати буду? Нi. Приходь нежданим. - Прийду… але твоїми вже ногами, прийду так, як приходить страх, так, як душа вертається у тiло, а тiло до душi. Прийду. Ти не чекай мене… I я зробив свiй перший крок, не встаючи на ноги. Вмирати легше горiлиць, нiж впавши ницьма, але вмирати легко - тяжче. Я бачив небо, воно хиталося у такт ходи, воно ходило ходором, коли спiвали кулi носiям афганських коломийок, я їх не чув, бо вже своє вiдслухав, своє вiджив…
