батьківщину й чому я її покинув. Дайте мені отямитись... дайте подумати, якщо тільки я зможу думати.
Я вернувся до свого стільця. Він ходив туди-сюди по кімнаті, безладно розмовляючи сам із собою своєю рідною мовою. Кілька разів перетнувши кімнату взад-вперед, він раптом зупинився переді мною і з дивною ніжністю і врочистістю поклав мені на груди свої маленькі ручки.
— Покляніться мені, Волтере, — мовив він, — що у вас немає іншого шляху до того чоловіка, окрім цього випадкового шляху через мене.
— Іншого шляху немає, — відповів я.
Він відійшов до дверей, обережно визирнув у коридор, тоді зачинив двері й вернувся до мене.
— Того дня, коли ви врятували мені життя, Волтере, — сказав він, — ви здобули безперечну владу наді мною. Від тієї хвилини життя моє належить вам. Беріть його. Так! Я кажу те, що думаю. Коли я скажу вам те, що маю намір сказати, — правдиві слова, як всеблагий Господь над нами, — моє життя буде у ваших руках.
Песка весь тремтів. Глибока серйозність, з якою він висловив цю незвичайну засторогу, переконала мене, що він говорить правду.
— Затямте! — провадив він далі, пристрасно махаючи на мене маленькими ручками. — Сам я не бачу, не знаю ніякого зв'язку, що може існувати між чоловіком, якого ви називаєте Фоско, і моїм минулим, про яке я розповім вам, — заради вас. Якщо ви самі добачите той зв'язок, збережіть це для себе, не кажіть мені нічого, на колінах благаю вас, хай я нічого не знатиму, хай я буду непричетний до всього цього, щоб я був сліпий, як нині, щоб не бачив майбутнього!
Він вимовив ще кілька слів, непевно, без ладу й складу, і знову замовк.
Я бачив, як тяжко йому висловлюватись по-англійському за таких серйозних обставин, коли він не міг дозволити собі вживати звичні для нього неправильні звороти мови й кумедні слівця. Я розумів, що через це його тільки бере ще більша нехіть узагалі розмовляти зараз зі мною. На початку нашої з Пескою дружби я навчився читати й писати (але не розмовляти) його рідною мовою, тож тепер я запропонував йому висловитися по-італійському, а я, коли чогось не збагну, перепитаю його по-англійському. Він прийняв цю пропозицію. Мова його потекла плавно, говорив він пристрасно, збуджено, промовляли і всі його риси, вся його буйна, відчайдушна італійська жестикуляція, але він ні разу не підвищив голосу. Я почув од нього розповідь, що озброїла мене для останнього в цій повісті, вирішального поєдинку[4].
— Ви не знаєте нічого про ті причини, через які я покинув Італію, — почав він. — Ви тільки знаєте, що причини ті були політичні. Коли б я виїхав з Італії і прибився сюди як вигнанець, переслідуваний своїм урядом, я не робив би з цього таємниці ні для вас, ні для будь-кого іншого. А я приховував ці причини, бо жоден уряд не засуджував мене до вигнання. Ви, звісно, чули, Волтере, про таємні політичні товариства, що підпільно існують у всіх європейських столицях? До одного з таких товариств і я належав на батьківщині й досі числюся його членом тут, в Англії. Я приїхав сюди за розпорядженням свого начальника. В дні моєї юності я був надто запальний і міг скомпрометувати себе й інших. На цій підставі мені наказано було емігрувати до Англії й чекати. Я емігрував, я чекав... і чекаю досі. Мене можуть завтра ж відкликати назад. А може — через десять років. Мені все одно — я живу тут, заробляю на прожиття уроками італійської мови й чекаю. Я не порушу ніякої присяги (зараз ви довідаєтеся чому), коли, щоб бути цілком щирим, скажу вам ще й як називається те моє товариство. Просто цим самим я віддам своє життя у ваші руки, адже коли хто-не- будь довідається, що я розказав це вам, мене вб'ють. Це така сама певність, як і те, що ми з вами сидимо ось тут.
І тоді він прошепотів мені на вухо кілька слів. Я свято бережу таємницю, яку він так самовіддано довірив мені. Досить буде, коли я назву товариство, до якого належав Песка, просто «Братством» — тут і ще в кількох місцях, де його торкнеться моя оповідь.
— Мета, яку ставить перед собою наше товариство, — вів далі Песка, — та сама, яку ставлять перед собою і всі інші такі товариства: скинення тиранів та утвердження прав народу. Братство має два принципи: поки життя людини корисне чи вона хоча б не завдає шкоди довколишнім, то вона має право тішитися життям. Та коли людина живе на шкоду іншим, вона втрачає право на життя. І відняти в такої людини таке право — це не тільки не злочин, а необхідний, правильний вчинок. Чи ж мені розповідати вам, англійцеві, за яких страшних умов гніту й сваволі зросло наше товариство. Адже ви, англійці, так давно завоювали свою свободу, що вже встигли благополучно забути, скільки крові пролито за неї та до яких крайнощів ви мусили вдаватись, поки добули ту свободу, — тож не вам судити, на які крайнощі можуть піти з відчаю люди, що належать до уярмленої нації. Те залізо, що в'їлося в наші душі, сидить там надто глибоко, щоб ви могли його розгледіти. Не судіть нас, вигнанців! Можете сміятися з нас, не довіряти нам, широко розплющуйте вражені очі, коли раптом побачите наше істинне «я», що тліє в глибині наших сердець під маскою зовнішньої респектабельності і вдоволеності, як, наприклад, у мене, й живе часом у тих, кому не так поталанило, як мені, у не таких гнучких, і витривалих, придушених постійними злиднями і лютою нуждою, — але не судіть нас! За часів вашого Карла Першого ви б, може, зуміли поставитися до нас із усією справедливістю, але ви задовго розкошували своєю свободою і стали нездатні зрозуміти нас.
Це вперше в житті він одкрив мені своє серце, слова ринули від самої глибини душі, палкі та щирі, але говорив він стиха, не перестаючи жахатися своєї власної відвертості.
— Поки що вам, певне, здається, нібито наше Братство нічим не різниться від інших товариств, — провадив він далі. — Адже його мета, як на ваш англійський погляд, — сіяти анархію та готувати революцію. Воно, мовляв, убиває поганого короля чи лихого міністра, неначе б той і той були небезпечні дикі звірі, яких треба знищити при першій-ліпшій нагоді. Припустімо, що це так. Але закон нашого Братства різниться від правил інших таємних товариств, які тільки є на світі. Члени нашого Братства не знають одне одного. Є голова Братства в Італії, і є голови за кордоном. Кожен голова має свого секретаря. Голови й секретарі знають членів Братства, але рядові члени Братства не знають одне одного, аж поки старші не визнають за потрібне, виходячи з політичних обставин чи з організаційних інтересів товариства, познайомити когось із кимось. Тим-то з нас не беруть ніяких присяг при вступі до Братства. Ми до кінця наших днів носимо на тілі таємний знак Братства, за яким нас можна розпізнати. Ми маємо право займатися нашими повсякденними справами, але повинні повідомляти про себе голові чи секретареві чотири рази на рік, на випадок, коли будемо потрібні. Нас попереджують, що коли ми зрадимо Братство чи завдамо йому шкоди заради інших інтересів, нас спостигне кара — чи від руки невідомої нам людини, яка може бути послана з іншого краю землі, щоб завдати смертельного удару, а чи від руки найближчого друга, котрий теж, скільки тривала дружба, лишався невідомим для провинного членом Братства. Іноді покару відкладають на невизначений строк, іноді зраду негайно карають смертю. Найперший наш обов'язок — навчитися чекати, а другий наш обов'язок — уміти беззаперечно виконувати наказ, коли його вже дано. Дехто з нас може прожити життя й ні разу не знадобитися Братству. А декого можуть прикликати до справ Братства у перший же день вступу до його членів. Сам я, маленький, жвавий, веселий чоловік, якого ви добре знаєте, чоловік, що самохіть і мухи не скривдить, — я замолоду під впливом однієї події, такої жахливої, що й не розповім вам про неї, вступив до Братства, підштовхнутий хвилинним поривом, от ніби надумав порішити сам себе. І понині я лишаюся його членом, і до самої смерті буду ним, хоч би що я думав про Братство тепер, за кращих обставин моїх зрілих літ. Коли я був ще в Італії, мене обрано секретарем Братства, і всіх тогочасних його членів, по одному, показали мені, так само, як кожного показали моєму голові.
Я почав розуміти, до чого він хилить, почав розуміти, до якого висновку підводить його незвичайна історія. Він помовчав хвильку, пильно дивлячись на мене, і заговорив знову аж тоді, коли, очевидно, здогадався, яка думка промайнула в моїй голові.
— Ви вже зробили свої висновки, — мовив він, — я бачу це з вашого обличчя. Не кажіть мені нічого, не довіряйте мені своїх здогадів. Дозвольте мені зробити для вас останню жертву, й на тому покінчімо з цією розмовою, щоб ніколи до неї не вертатись.
Він зробив мені рукою знак мовчати, встав, скинув свого сурдутика й закотив рукава сорочки на лівій руці.
— Я пообіцяв вам розказати все, — прошепотів він мені на вухо, не спускаючи ока з дверей. — Хоч би що сталося в майбутньому, ви не зможете дорікнути мені тим, нібито я приховав од вас щось, життєво для вас необхідне. Я сказав вам: Братство розпізнає своїх членів за характерним знаком, якого вони носять на собі все життя. Гляньте самі!
Він підняв руку й показав мені глибоко випечене тавро темно-багряної барви — над ліктем, із
