внутрішнього боку. Я не стану описувати, що саме воно зображало. Скажу тільки, що тавро було круглої форми й таке маленьке, що його можна було закрити шилінговою монеткою.
— Людина з такою позначкою, випеченою в цьому місці, є член нашого Братства, — сказав він, опускаючи рукав сорочки. — Того, хто хоч раз зрадив Братство, рано чи пізно знайдуть старші, що знають його в обличчя, тобто голови й секретарі, і скарають на смерть. Якщо він зрадив — він мертвий. Ніякі людські закони не порятують його. Затямте все, що ви почули й побачили. Робіть які завгодно висновки. Тільки, ради Бога, хоч би що ви дізналися, хоч би що зробили, не розповідайте мені нічого! Дайте мені змогу побути непричетним до всього цього, звільніть мене від відповідальності, сама думка про яку жахає мене, адже, наскільки я знаю, ця справа мене не стосується. Скажу ще насамкінець — даю вам чесне слово джентльмена, присягаюсь словом християнина, — якщо той чоловік, котрого ви показали мені в опері, знає мене, значить, він так змінився чи так замаскувався, що я не впізнав його. Я не знаю, що він робить в Англії, з якою він тут метою. Я ніколи не бачив його, ніколи не чув того імені, яким він називає сам себе, — до цього вечора. Мені більше нічого сказати. Лишіть мене тепер самого, Волтере. Все це так мене приголомшило. Мене потрясла моя власна відвертість. Дайте мені змогу отямитись. Я постараюся знов стати самим собою, коли ми з вами стрінемося знов.
Він упав на стілець і, відвернувшись од мене, затулив обличчя руками. Я пошепки сказав йому на прощання слова вдячності, які він міг почути чи й ні, за своїм бажанням, і тихо відчинив двері, щоб не турбувати його більше.
— Я збережу згадку про цей вечір у святая святих мого серця, — сказав йому я. — Ви ніколи не розкаєтеся в тому, що довірилися мені. Можна мені прийти до вас завтра? Можна прийти рано, о дев'ятій годині?
— Так, Волтере, — відказав він, лагідно дивлячись на мене й розмовляючи знов по-англійському, — певне, єдиним його бажанням нині було якомога швидше вернутися до наших звичних стосунків. — Приходьте розділити мій скромний сніданок до того, як я піду по своїх уроках.
— На добраніч, Песко.
— На добраніч, друже мій.
VI
Я вийшов від професора переконаний, що після всього мною почутого мені не лишається нічого іншого, як діяти негайно, зараз же. Треба було застати графа вдома цього вечора, бо, коли б я відклав справу до ранку, граф міг виїхати вночі, й остання нагода поновити Лорині права була б утрачена. Я глянув на годинника. Була десята вечора.
Квапливість, із якою граф полишив театр, промовляла сама за себе. Я не мав ані тіні сумніву в тому, що цього вечора він утік від нас тільки для того, щоб підготуватися до втечі з Лондона. Тавро Братства було на його руці — я був переконаний у цьому, так ніби на власні очі побачив цей знак у нього вище ліктя. Зрада Братству була на його сумлінні — неспростовним доказом цього був жах, що пойняв графа, коли той впізнав Песку.
Нетяжко було збагнути, чому Песка своєю чергою не впізнав його. Така людина, як граф, ніколи не ризикнула б стати шпигуном, не подбавши попередньо про свою безпеку. Гладенько виголене обличчя, на яке я вказав професорові в опері, було, можливо, заросле густою бородою в літа Песчиної молодості. Темно-каштанова шевелюра була, певне, перукою. Ім'я його, безперечно, не було справжнім його ім'ям. Час, мабуть, теж прислужився йому в цьому — таким не в міру тілистим він став, напевне, за останні роки. Була тисяча причин на те, щоб Песка не впізнав його, в той час як граф, зі свого боку, зразу впізнав Песку завдяки його незвичайно маленькому зросту й іншим прикметам, що не змінювалися з часом і виказували його скрізь, хоч би де він опинився.
Я вже згадував, що не сумнівався в причині, яка спонукала графа так поквапно піти з театру. Та й як я міг би сумніватись, коли на власні очі бачив: граф, подумавши, що Песка впізнав його і в замаскованому вигляді, вмить відчув смертельну небезпеку! Коли б я добився розмови з ним цього вечора, коли б показав йому, що й мені відомо, яка йому загрожує кара, до якого б це призвело наслідку? Зрозуміло, до якого: один із нас мав би стати господарем становища, а другий неминуче мав би просити пощади в першого.
Перш ніж піти на цей ризик, я повинен був зважити всі шанси за і проти мене. Заради своєї дружини я повинен був зробити все, що міг, аби зменшити небезпеку, яка мені загрожувала.
Всі небезпеки, що загрожували мені, зводилися, власне, до однієї. Якщо граф, коли я опинюся з ним віч-на-віч, виснує з моїх слів, що на шляху до його безпеки стою я один, він, звісно, ні перед чим не зупиниться, аби заскочити мене зненацька й прибрати з дороги будь-яким способом. Трохи поміркувавши, я досить легко додумався до єдиного засобу вбезпечити себе чи принаймні зменшити ризик, пов'язаний з цією зустріччю. Перш ніж сказати йому, що я знаю його таємницю, я мав прилаштувати її так, щоб вона могла будь-якої миті спрацювати проти нього, а він щоб не міг нічого мені протиставити. Я міг, перш ніж іти до нього, підкласти під нього міну й залишити вказівку третій особі: підірвати, коли мине певний час, якщо від мене, в усній чи в письмовій формі, не надійде доти інше, протилежне, розпорядження. В такому випадку графова цілість і неушкодженість буде в цілковитій залежності від моєї цілості й неушкодженості, — я займатиму вигідну позицію, навіть перебуваючи в його домі.
Ця думка сяйнула мені, коли я був уже близько біля нашого нового помешкання, яке ми винайняли, повернувшися з курорту. Щоб нікого не турбувати, я відімкнув двері своїм ключем. У передпокої горіло світло. Я взяв свічку й тихенько пройшов до своєї робітні, щоб зробити необхідні приготування, перш ніж Лора й Меріан запідозрять, до чого я готуюсь.
Лист до Пески був найпевнішим застережним заходом, якого я тільки міг ужити. Ось що я написав йому:
«Чоловік, якого я показав вам у театрі, — член Братства. Він зрадив його. Негайно перевірте ці два мої твердження. Ви знаєте, під яким ім'ям він живе в Англії. Його адреса: будинок № 5 на Форест-Роуд, Сент-Джонз-Вуд. В ім'я любові, яку ви колись почували до мене, вживіть владу, покладену на вас, щоб невідкладно й нещадно покарати цього чоловіка. Я поставив на карту все — і все втратив. Я програв — і поплатився за те життям».
Поставивши під цими рядками свій підпис і дату, я вклав листа в конверт і запечатав його своєю печаткою. На конверті я написав: «Не розпечатувати до дев'ятої години ранку. Якщо до тієї години ви не дістанете від мене звістки чи не побачите мене самого, зламайте печать, коли годинник виб'є дев'яту, і прочитайте листа». Під цими словами я поставив свої ініціали й задля більшої секретності вклав листа в інший конверт, теж запечатавши та надписавши на ньому адресу Пески.
Тепер лишалося тільки знайти спосіб негайно відіслати листа за адресою. Відправивши його Песці, я зробив би все, що було в моїх силах. Якщо в графовім домі що-не-будь скоїться зі мною, я подбав, щоб Фоско розплатився за це своїм життям.
Я ні хвилини не сумнівався, що Песка, коли б того захотів, мав змогу за будь-яких обставин не дати графові втекти. В цьому мене переконувало надто дивне небажання Пески будь-що знати про графа чи, іншими словами, його палке бажання лишитися в невіданні про злочинні факти, аби виправдатися перед власним сумлінням за свою пасивність. Мені було зрозуміло, що Песка мав засоби здійснити страшну кару Братства, хоч і не хотів признаватися мені в цьому. Навіть мені, людині, що ніколи не цікавилась зарубіжними політичними товариствами, було надто добре відомо, з якою навблаганною неминучістю вони карають своїх зрадників, хоч би де ті ховались. Досить було згадати часті повідомлення лондонських та паризьких газет про чужоземців, заколотих на вулицях, та про те, що вбивці так і не знайдені; про тіла, кинуті в Темзу чи в Сену невідомо чиїми руками; про всі ті загадкові насильницькі смерті, яким було тільки одне пояснення. Я не приховав на цих сторінках нічого, стосовного до мене, тож не промовчу й про свою впевненість, що, коли б мене спіткала лиха доля й Песка розпечатав мого листа, ним я підписував смертний вирок графові Фоско.
Я пішов униз, щоб побачити власника нашого дому й порадитися з ним, де знайти посланця. Він якраз ішов нагору східцями, і ми зустрілись на майданчику. Вислухавши моє прохання, він запропонував мені в посланці свого сина, меткого, як він висловився, хлопчика. Ми покликали синка нагору, і я дав йому
