необхідні вказівки. Він мав поїхати в кебі за вказаною адресою, вручити листа у власні Песчині руки й привезти мені назад розписку того джентльмена про одержання мого листа. Повернувшись, хлопчик мав залишити кеб біля дверей, щоб я міг зразу ж виїхати в ньому. Було тоді близько пів на одинадцяту. Я вирахував, що хлопчик повернеться хвилин за двадцять, де ще за двадцять хвилин я встигну доїхати до Сент-Джонз-Вуду.
Коли хлопчик вирушив виконувати моє доручення, я вернувся до своєї кімнати, щоб дати лад деяким паперам на той випадок, якщо зі мною станеться найгірше. Ключ від старомодного бюро, де зберігалися наші папери, я запечатав у конверт і поклав на столі, надписавши на невеличкому пакеті ім'я Меріан. Покінчивши з цим, я зійшов униз до нашої вітальні, де гадав застати Лору й Меріан,— вони збиралися діждати мого повернення з опери. Відчиняючи двері вітальні, я відчув, уперше за довгий час, що рука моя тремтить.
У кімнаті була сама тільки Меріан. Вона читала й, побачивши мене, здивовано глянула на годинника.
— Як рано ви повернулись! — мовила вона. — Ви, певне, пішли, не досидівши до кінця вистави?
— Так, — відповів я, — ми з Пескою не стали чекати до кінця... А де Лора?
— Увечері в неї розболілась голова, то я порадила їй лягти спати відразу після чаю.
Я вийшов із кімнати — нібито глянути, чи заснула Лора. Проникливі очі Меріан почали допитливо вдивлятися в моє обличчя — її чутлива душа, певне, здогадалась, що я щось намислив.
Я ввійшов у спальню й тихо підійшов до постелі. У мерехтливому світлі нічника я побачив, що моя дружина спить.
Нашому шлюбу не було ще й місяця. Якщо мені щось здавило серце, якщо схитнулася на мить моя рішучість, коли я побачив її обличчя, повернуте уві сні до моєї подушки, коли я побачив, як її рука лежить на ковдрі, ніби дожидаючи потиску моєї, то невже мені не було ніякого виправдання? Лише кілька хвилин я побув біля неї, постояв навколішках біля її постелі, щоб ближче подивитися на неї — так близько, що відчув на своєму обличчі її подих. Я тільки ледь торкнувся губами її руки й щоки на прощання. Вона ворухнулася уві сні й прошепотіла моє ім'я, але не прокинулась. Іще на мить я затримався на порозі, аби ще раз глянути на неї.
— Хай благословить і збереже тебе Господь, моя люба! — прошепотів я і вийшов із спальні.
Меріан ждала мене на східцях. Вона тримала в руках складений аркуш паперу.
— Хазяїнів син привіз оце для вас, — сказала вона. — Він поставив кеб біля дверей — каже, що ви звеліли тримати карету напоготові.
— Цілком правильно, Меріан. Кеб мені потрібен — я збираюся ще поїхати в одне місце.
Говорячи ці слова, я зійшов униз до вітальні й прочитав записку при світлі лампи, що стояла на столі. В записці були дві фрази, написані Песчиною рукою: «Отримав вашого листа. Якщо від вас не буде звістки до зазначеного часу, я зламаю печать, коли проб'є годинник».
Я поклав записку до свого записника й рушив до дверей. Меріан заступила мені дорогу на порозі й штовхнула мене назад до кімнати, де свічка освітила моє обличчя. Меріан схопила мене за обидві руки й пильно подивилася мені в очі.
— Я розумію! — схвильовано прошепотіла вона. — Сьогодні ви зважились на останню спробу.
— Так, на останню і, сподіваюся, вдалу, — шепнув я їй на відповідь.
— Але не їдьте самі! Ох, Волтере, ради Бога, тільки не самі! Візьміть мене з собою. Не відмовляйте мені тільки тому, що я жінка. Я повинна бути з вами! Я поїду! Я чекатиму на вас у кебі!
Тепер настала моя черга стримати її. Вона спробувала випручатись, щоб пройти в двері першою.
— Якщо ви хочете допомогти мені, — сказав я, — то лишайтеся тут і лягайте спати цієї ночі в спальні моєї дружини. Тільки дайте мені поїхати із спокійним серцем. Якщо я буду спокійний за Лору, то ручуся за все інше. Поцілуйте мене, Меріан, і докажіть, що вам стане мужності дочекатися, поки я вернусь.
Я не міг дозволити їй сказати ще хоч слово. Вона спробувала ще затримати мене, але я вирвався з її рук і вибіг з кімнати. Хлопчик був унизу, він одчинив мені вхідні двері. Я вскочив у кеб швидше, ніж візник устиг вилізти на передок.
— Форест-Роуд, Сент-Джонз-Вуд! — крикнув я йому у віконце. — Плачу вдвічі більше, якщо будете там за чверть години!
— Постараюсь, сер!
Я глянув на годинника. Одинадцята. Не можна було втрачати ні хвилини.
Швидка їзда, свідомість, що кожна мить наближає мене до графа, що нарешті я можу безперешкодно зважитися на цю ризиковану зустріч, — усе це разом так розпалило мене, аж я знай просив візника їхати швидше. Коли ми виїхали на шосе, я нетерпляче виткнувся у вікно, щоб побачити Форест-Роуд, перш ніж ми доїдемо до неї. Якраз десь далеко церковні дзиґарі вибили чверть на дванадцяту, коли ми звернули на Форест-Роуд. Я зупинив кеб, трохи не доїжджаючи до графового дому, швидко розплатився з візником і пішки пішов до будинку.
Наблизившись до хвіртки, я побачив якогось чоловіка, що ніби теж прямував до хвіртки, тільки з протилежного боку. Ми зустрілися під газовим ліхтарем і подивились один на одного. Я зразу ж упізнав русявого чужоземця з рубцем на щоці, й він мене, певне, впізнав теж. Він нічого не сказав мені й звільна пройшов далі, а не зупинився перед будинком, як я. Чи випадково опинився він на Форест-Роуд? Чи, може, їхав слідом за графом аж до його дому?
Я не став сушити собі голову цими питаннями. Зачекавши трохи, поки чужоземець неквапно зайшов за ріг, я подзвонив. Було двадцять хвилин на дванадцяту — досить пізно, і граф міг уникнути зустрічі зі мною під тим приводом, що вже ліг спати.
На цю можливу перешкоду була тільки одна рада — послати йому власну мою візитну картку, без ніяких попередніх запитань про те, чи може граф мене прийняти. Моя візитна картка дала б йому наздогад, що я маю поважну причину для невідкладного візиту о такій пізній порі. Тож, поки там хтось вийде до мене, я дістав візитку й написав під моїм ім'ям: «У важливій справі». Я дописував олівцем останні літери, коли покоївка відчинила хвіртку й спитала підозріливо, чого я «зволю бажати».
— Будьте ласкаві передати оце вашому панові, — одповів я, подаючи їй свою візитну картку.
З того, як нерішуче дівчина взяла ту картку, я збагнув, що, коли б я спитав, чи вдома граф, їй заздалегідь велено сказати: «Графа немає вдома». Від моєї впевненості вона розгубилась. Спантеличено подивившись на мене, вона понесла мою картку в будинок, і зачинила за собою вхідні двері, лишивши мене чекати в палісаднику.
Десь за хвилину вона вийшла й сказала:
— Граф передає вам вітання й питає, чи не будете ви люб'язні сказати, в якій саме справі ви прийшли до нього.
— Передайте йому і від мене вітання, — відповів я, — і перекажіть, що про свою справу я можу сказати лише йому самому.
Вона знов пішла, тоді знов вийшла й цього разу запросила мене увійти.
Я зараз же пішов за нею. За мить я вже був у домі графа Фоско.
VII
У холі не було лампи, але при тьмяному світлі свічки, яку тримала в руці покоївка, я побачив, як із іншої кімнати сюди ввійшла літня дама. Вона кинула на мене зміїний погляд і, не відповівши на мій уклін, поволі пішла нагору східцями. Моє знайомство з щоденником Меріан підказало мені, що тією літньою дамою була мадам Фоско.
Служниця ввела мене до кімнати, з якої тільки-но вийшла графиня. Я опинився віч-на-віч із графом.
Він був досі ще у вечірньому костюмі, окрім фрака, якого недбало кинув на крісло. Рукава його сорочки були закасані, але не вище зап'ястків. По ліву руч від нього був саквояж, по праву — скриня. Скрізь по кімнаті були розкидані книжки, папери, одежа. На столі біля дверей стояла клітка з білими мишами, добре мені знайома з описів. Канарки й какаду були, мабуть, десь в іншій кімнаті. Коли я увійшов, граф саме
