вкладав речі до скрині й підвівся мені назустріч із якимись паперами в руках. Обличчя його ще зберігало виразні сліди потрясіння, яке він пережив у театрі. Пухкі щоки обвисли, холодні сірі очі зиркали скрадливо й пильно, його вигляд, манери, голос — все різко підкреслювало його підозріливість і недовіру. Він ступив крок до мене і з холодною люб'язністю запропонував мені сісти.
— Ви прийшли в якійсь справі, сер? — спитав він. — Ніяк не додумаюсь, що могло привести вас до мене.
Неприхована цікавість, із якою він прискіпливо розглядав моє обличчя, переконала мене, що він не завважив мене в опері. Першого він побачив Песку — й від тієї миті вже не помічав нікого й нічого в театрі. Моє ім'я звісно ж, попередило його про мої ворожі наміри, але схоже було, що він і справді не знає, з якою метою я прийшов до нього.
— Мені пощастило, що я застав вас дома, — сказав я. — Ви, здається, збираєтеся в подорож?
— Ваша справа пов'язана з моєю подорожжю?
— До певної міри.
— До якої міри? Ви знаєте, куди я від'їжджаю?
— Ні. Я тільки знаю, чому ви від'їжджаєте.
Він миттю прослизнув повз мене до дверей, замкнув їх і поклав ключа собі в кишеню.
— Ми з вами чудово знаєм один одного за відгуками, містере Гартрайт, — сказав він. — Вам, часом, не спадало на думку, коли ви йшли сюди, що я не з тих, із ким можна жартувати?
— Таки спадало на думку, — відповів я, — і я прийшов не жартувати з вами. Йдеться про життя і смерть — ось чому я тут. Навіть коли б ті двері, що ви їх замкнули, були зараз відчинені, все одно ніякі ваші слова чи вчинки не змусять мене піти звідси.
Я пройшов далі в кімнату й став навпроти нього на килимку біля каміна. Він присунув стільця до дверей і всівся на нього, поклавши ліву руку на стіл біля клітки з мишами. Стіл здригнувся від його важкої руки. Маленькі звірятка попрокидались і забігали по клітці, витріщаючись на господаря, витикаючи свої писочки поміж гарно розмальованих прутів своєї домівки.
— Йдеться про життя і смерть? — повторив він сам до себе. — Ці слова, можливо, означають щось серйозніше, ніж ви гадаєте. Що ви цим хочете сказати?
— Те, що я сказав.
На його широкому лобі зарясніли крапельки холодного поту. Ліва його рука скрадливо посунулась до краю стола. В столі була шухляда із замком, у замку стирчав ключ. Пальці його стисли ключа, але не повернули його.
— То вам відомо, чому я від'їжджаю з Лондона? — провадив він далі. — Будьте ласкаві, назвіть причину.
Кажучи ці слова, він повернув ключа й відімкнув шухляду.
— Я зроблю більше, — відказав я, — я покажу вам причину, якщо хочете.
— Як це ви її покажете?
— Ви скинули фрака, — мовив я. — Закасайте лівого рукава вашої сорочки, й ви побачите причину.
Обличчя його вмить покрилося свинцевою, аж синявою блідістю, як і тоді в театрі. Смертоносний блиск його очей бив мені просто в очі. Він мовчав. Але рука його повільно висунула шухляду й нечутно ковзнула туди. Там заскреготало на мить щось важке, він підтягнув ближче до себе те щось, невидне мені, й скрегіт стих. Запала така напружена тиша, що я на своєму місці біля каміна чув, як миші гризуть прути своєї клітки.
Життя моє висіло на волосині. Я розумів це. Цієї вирішної хвилини я думав його думками, я відчував його пальцями, внутрішнім зором я бачив те, що він присунув до себе в шухляді.
— Стривайте, — сказав я. — Двері замкнені, ви бачите — я не рухаюсь, бачите — в руках у мене нічого немає. Стривайте. Я маю ще щось вам сказати.
— Ви сказали досить, — відповів він із раптовим спокоєм, таким неприродним та лиховісним, що страхав дужче за найлютіший вибух гніву. — Мені самому потрібна хвилина для роздумів, якщо дозволите. Ви здогадуєтесь, над чим я роздумую?
— Можливо.
— Я думаю, — сказав він незворушно, — чи багато безладдя додасться в цій кімнаті, коли ваші мізки розлетяться біля каміна.
З виразу його обличчя я бачив, що коли б я ворухнувся тієї миті, він би застрелив мене.
— Перш ніж ви додумаєте це своє питання, — в тон йому сказав я, — раджу вам прочитати записку, яку я приніс із собою.
Мабуть, ця моя пропозиція збудила його цікавість. Він кивнув головою. Я дістав Песчину розписку про отримання мого листа, подав йому на відстані простягненої руки й знову став на своє місце біля каміна.
Він прочитав ті дві фрази вголос:
— «Отримав вашого листа. Якщо від вас не буде звістки до зазначеного часу, я зламаю печать, коли проб'є годинник».
Іншому на його місці потрібні були б пояснення — граф їх не потребував. Раз прочитавши записку, він зрозумів, до якої я вдався застороги, — от ніби сам був присутній при тому. Вираз його обличчя вмить змінився. Він забрав руку з шухляди — в руці нічого не було.
— Я не замикаю шухляди, містере Гартрайт, — мовив він. — І я не кажу, що ваші мізки не розлетяться біля каміна. Але я справедливий навіть до своїх ворогів, і ладен заздалегідь визнати, що вони розумніші, ті ваші мізки, ніж я думав. Ближче до діла, сер! Адже вам щось треба від мене?
— Так. І я візьму те, що мені треба.
— На яких умовах?
— Без будь-яких умов.
Його рука знову ковзнула в шухляду.
— Ба ні! Так ми тільки топчемося на місці, й ті ваші розумні мізки знов наражаються на небезпеку, — сказав він. — Ваш тон плачевно недоречний, сер, приструніть його негайно! Як на мене, то я менше ризикую, застреливши вас на місці, аніж коли випущу вас із цього дому, не змусивши вас попередньо погодитися на умови, продиктовані й схвалені мною. Зараз ви маєте діло не з моїм гірко оплакуваним другом — ви стоїте віч-на-віч із Фоско! Якби життя двадцятьох містерів Гартрайтів були каменями спотикання на моєму шляху до безпеки, я пройшов би по цих каменях, підтримуваний моєю високою байдужістю, врівноваживши сам себе своїм несхитним спокоєм. Ставтеся до мене з пошаною, якщо вам дороге ваше життя! Я закликаю вас відповісти мені на три запитання, перш ніж ви заговорите про справу. Вислухайте їх — вони мають істотне значення для нашої подальшої розмови. Дайте на них відповіді — вони мають істотне значення для мене. — Він підніс пальця. — Перше запитання! — проголосив він. — Ви прийшли сюди, заволодівши відомостями — може, правдивими, а може, фальшивими, — де ви їх узяли?
— Я відмовляюсь відповісти на це запитання.
— Дарма, я все одно довідаюсь. Якщо ті відомості правдиві, — зважте, як рішуче я наголошую оце «якщо», — ви дістали змогу торгувати ними тут завдяки власній зраді чи зраді когось іншого. Я відзначаю цю обставину в пам'яті, щоб використати її в майбутньому. А я не забуваю нічого. Далі! — Він підніс другого пальця. — Друге запитання. Під рядками, що їх ви дали мені прочитати, немає підпису. Хто написав їх?
— Чоловік, на якого я можу покладатися цілком — і якого ви маєте всі підстави боятися.
Моя відповідь влучила в ціль. Я почув, як затремтіла його ліва рука в шухляді.
— Скільки часу ви даєте мені, — сказав він, ставлячи своє третє запитання вже сумирнішим тоном, — до того, як проб'є годинник і печать буде зламано?
— Досить часу, щоб ви погодилися на мої умови, — відповів я.
— Дайте мені точнішу відповідь, містере Гартрайт. Котру годину повинен вибити годинник?
— Дев'яту, завтра вранці.
— Дев'яту завтра вранці? Так, так, пастка спрацює швидше, ніж я встигну оформити свого паспорта й виїхати з Лондона. А не раніше, ні? Ну, це ми ще побачимо. Я можу лишити вас тут заручником і домовитися з вами, щоб ви послали по вашого листа, перш ніж я відпущу вас. А тим часом, будьте ласкаві викласти мені ваші умови.
— Ви їх почуєте. Вони прості, і їх можна викласти в кількох словах. Чи знаєте ви, чиї інтереси я
