Він одвів агента (кожна рисочка якого промовляла, що він шпигун) в куток, пошепки дав йому якісь вказівки й залишив нас наодинці.
Щойно ми зосталися сам на сам, «мсьє Рюбель» вельми чемно сказав мені, що він до моїх послуг. Я написав Песці кілька слів, просячи його вручити подавцеві цього мій запечатаний лист, проставив адресу професора й віддав записку мсьє Рюбелю.
Агент почекав зі мною, аж поки вернувся його хазяїн, убраний в дорожній костюм. Перш ніж відпустити агенту граф прочитав адресу на моїй записці.
— Я так і думав, — сказав він, глянувши на мене спохмурнілим поглядом. Від цієї хвилини його манери змінились.
Він кінчив пакувати речі й сів за географічну карту, роблячи якісь позначки у своєму записнику і час від часу нетерпляче поглядаючи на годинника. Мені він більше й слова не кинув. Він на власні очі переконався, що між мною і Пескою існує взаєморозуміння, і тепер, коли наближалась година від'їзду, тільки й думав, як убезпечити свою втечу.
Близько восьмої години повернувся мсьє Рюбель із моїм нерозпечатаним листом. Граф уважно прочитав мій напис на конверті, роздивився печать, засвітив свічку — і спалив листа.
— Я виконав свою обіцянку, — сказав він, — але всій цій справі, містере Гартрайт, іще не кінець.
Біля хвіртки стояв кеб, у якому агент приїхав назад. Він і покоївка почали виносити речі. Мадам Фоско, в густій вуалі, зійшла вниз, несучи в руці дорожню клітку з білими мишами. На мене графиня навіть не глянула. Граф допоміг їй сісти в кеб.
— Вийдіть за мною в коридор, — шепнув він мені, — я хотів би щось вам сказати наостанок.
Я підійшов до вхідних дверей, агент стояв далі, на східцях ґанку. Граф вернувся і втяг мене в коридор.
— Пам'ятайте про третю умову! — сказав він мені стиха. — Ви ще почуєте про мене, містере Гартрайт! Може бути, я забажаю від вас сатисфакції раніше, ніж ви гадаєте!
Не встиг я отямитись, як він схопив мою руку й міцно здавив, кинувся до дверей, став і знов підійшов до мене.
— Ще одне слово, — мовив він довірчим тоном. — Коли я востаннє бачив міс Голкомб, вона виглядала блідою, хворою. Я потерпаю за цю гідну захоплення жінку. Бережіть її, сер! Поклавши руку на серце, я врочисто заклинаю вас — бережіть міс Голкомб!
Це були останні слова, що він сказав мені. Він втис своє огрядне тіло в кеб, і вони рушили.
Ми з агентом постояли трохи біля дверей, провели екіпаж поглядом. Поки ми так стояли, з-за рогу виїхав інший кеб і швидко помчав слідом за графовим кебом. Коли другий кеб порівнявся з відчиненою хвірткою, з його вікна виглянув чоловік. Незнайомець із театру! Знов чужоземець із рубцем на лівій щоці!..
— Прошу вас побути зі мною тут іще півгодини, сер! — нагадав мені мсьє Рюбель.
— Гаразд.
Ми вернулися до вітальні. Я не мав ніякого бажання розмовляти з агентом чи слухати його. Я дістав паку паперів, яку вручив мені граф, і прочитав історію жахливого злочину, розказану словами тієї самої людини, що це задумала і здійснила.
Оповідь продовжує Ісідор Оттавіо Балдассаре Фоско
граф Священної Римської Імперії, Кавалер Великого Хреста й Ордена Бронзової Корони, Постійний Гросмейстер Масонів-Розенкрейцерів Месопотамії, Почесний Член Товариств Музичних, Медичних, Філософських, Добродійницьких усієї Європи тощо, тощо, тощо...
Влітку 1850 року я приїхав до Англії з-за кордону з одним делікатним політичним дорученням. Я був напівофіційно зв'язаний із довіреними особами, чиї зусилля мені було доручено спрямовувати. Серед них були й мсьє та мадам Рюбель. Я мав кілька тижнів вільного часу, а потім повинен був братися до виконання своїх обов'язків, загніздившись десь у лондонському передмісті. Допитливість може не допитуватись, що за такі обов'язки я мав. Допитливим я можу тільки поспівчувати від щирого серця. Та ще пошкодувати, що дипломатична стриманість забороняє мені їм потурати.
Я домовився перебути ті кілька тижнів відпочинку, про які згадував вище, у величній садибі мого покійного нині, гірко оплакуваного друга, сера Персіваля Глайда. Він саме прибув із континенту разом із своєю дружиною. І я теж прибув із континенту — із моєю дружиною. Англія — країна домашнього затишку. Як це було добре, що ми з сером Персівалем в'їхали до того затишку так по-домашньому, з дружинами!
Узи дружби, що зв'язували мене із сером Персівалем, були в ті дні ще міцніші завдяки зворушливій подібності його й мого матеріального становища. Ми обидва потребували грошей. Непоборна потреба! Світова нужда! Чи знайдеться на світі хоч одна цивілізована людина, котра б нам не поспівчувала? Якщо знайдеться, то яка вона мусить бути нечула! Або ж яка багата!
Я не стану заходити в прикрі подробиці печальної цієї теми. Моя думка з огидою сахається від неї. Із стійкістю давнього римлянина я показую свого порожнього гаманця й порожнього гаманця сера Персіваля сором'язливому оку суспільства. Дозвольмо цьому факту вважатися раз і назавжди визначеним та й ходімо далі.
В маєтку нас зустріло пречудове, дивовижне створіння, чиє ім'я — «Меріан» — закарбувалося в моєму серці, жінка, яку в холодній атмосфері світського товариства знають як «міс Голкомб».
О небо праведне! З якою незбагненною стрімливістю я навчився обожнювати цю жінку! У свої шістдесят я божествив її з вулканічним запалом вісімнадцятилітнього юнака! Всі золоті розсипи багатої моєї натури були безнадійно кинуті до її ніг. Моїй дружині, — бідному ангелові! — дружині, що обожнює мене, діставалися тільки нікчемні шилінги та пенси. Такий світ, така Людина, така Любов! Я питаю: хто ми, як не маріонетки в ляльковому театрі? О всесильна Доле, обережніше смикай за наші струни! Будь милосердна, коли змушуєш нас танцювати на нашій жалюгідній, маленькій сцені!
Попередні рядки, якщо їх правильно розуміти, появляють цілу філософську систему. Вона — моя.
Я продовжую.
Становище наших домашніх справ на початку нашого перебування в Блеквотер-Парку змальоване з дивовижною точністю, із глибокою проникливістю рукою самої Меріан.
(Даруйте, що дозволяю собі п'янку вольність називати це божественне створіння на ім'я). Близьке знайомство з її щоденником, до якого я добувся таємними шляхами, невимовно мені дорогими в спогадах, дає змогу моєму невтомному перу не зачіпати теми, що її вже вичерпала ця винятково досконала жінка.
Діла, — діла захопливі, грандіозні! — до яких я причетний, починаються з того печального лиха — з хвороби Меріан.
Наше становище в той час було вкрай серйозне. До певного строку значні суми грошей були потрібні серові Персівалю (я вже не згадую тієї дещиці, що так само дуже була потрібна мені). А єдиним джерелом, із якого ми могли зачерпнути, був капітал його дружини, але жоден гріш того капіталу не належав йому — до її смерті. Погано! Але ще гірше було попереду. Мій гірко оплакуваний друг мав свої приватні клопоти, допитуватись про які надто зацікавлено мені боронила делікатність моєї некорисливої прихильності до нього. Я тільки й знав, що якась жінка, Анна Катерік на ім'я, переховується десь у нашій околиці, що вона спілкується з леді Глайд і що наслідком такого спілкування може бути розкриття однієї таємниці, а це, своєю чергою, могло навіки погубити сера Персіваля. Він сам сказав мені, що він — пропаща людина, якщо не зуміє змусити мовчати свою дружину та не розшукає Анни Катерік. Якщо він пропащий, то що ж тоді буде з нашими грошовими перспективами? Я хоробра людина, але я здригався від такої думки!
Вся могуть мого інтелекту спрямувалася тепер на розшуки Анни Катерік. Хоч які серйозні були наші матеріальні труднощі, вони давали нам якийсь час для передиху. А необхідність розшукати ту жінку була невідкладна. Я тільки й знав, за описами, що вона надзвичайно схожа з лиця на леді Глайд. Завдяки цьому цікавому факту, повідомленому мені лише для того, щоб я міг краще розпізнати ту, котру ми шукали, та ще завдяки додатковому повідомленню про втечу Анни Катерік із божевільні, у моїй голові зародилася
