ляскав себе долонею по лобі, неначе відкидаючи перепони, що поставали на шляху впорядкованої течії його думок. Найдужче вразила мене його незмірна зухвалість: із того становища, в яке я його поставив, він зробив п'єдестал для свого шанолюбства і виліз на нього, аби віддатися найлюбішому своєму заняттю — виставляти себе напоказ. Але, попри всю мою зневагу до нього, мене мимоволі вражала його невичерпна снага й сила волі, що проявлялися навіть у буденних дрібничках.
Мадам Фоско принесла кави. На знак подяки він поцілував їй руку і провів її до дверей; вернувся, налив собі кави й поніс чашку на письмовий стіл.
— Дозвольте запропонувати вам трохи кави, містере Гартрайт? — сказав він, перш ніж сісти за стіл.
Я відмовився.
— Що? Ви гадаєте, що я вас отрую? — весело вигукнув він. — Англійці мають здоровий глузд, хоч і досить обмежений, — провадив він далі, — але вони із своїм здоровим глуздом мають одну прикру ваду: вони завжди обережні там, де й не треба.
Він умочив гусяче перо в чорнило, поклав перед собою першу паперову смужку, притримуючи її великим пальцем, відкашлявся і почав писати. Писав він із скрипом та шелестом, дуже швидко, й таким великим, сміливим почерком, залишаючи такі широкі проміжки між рядками, що не збігло й двох хвилин, як смужка була вже списана, й він, поставивши номер сторінки, кинув її через плече на підлогу. І так кожну смужку, дописавши, він нумерував і кидав через плече на підлогу, щоб не заважала на столі. Коли перше перо притупилось, воно теж полетіло через плече на підлогу, й він схопив друге із запасу, розсипаного по столу. Смужки за смужками, десятками, сотнями летіли на підлогу то через ліве, то через праве плече, поки кругом його стільця виросла справжня паперова кучугура. Минала година за годиною — я сидів і спостерігав, а він писав, писав, писав. Він ні разу не зупинився, хіба що сьорбнути кави, а коли кава була випита, час від часу ляскав себе по лобі. Вибило першу годину, другу, третю, четверту, а смужки все літали довкола нього, невтомне перо безнастанно скрипіло по паперу й дедалі вище ріс білосніжний паперовий хаос довкола його стільця.
Та ось, десь о четвертій годині, я почув, як перо раптом затріщало, забризкало чорнилом, — це ж він, певне, вимальовував свій квітчастий підпис.
— Браво! — вигукнув він, скочивши на ноги з юначою жвавістю і всміхаючись мені в обличчя звитяжно-урочистою усмішкою. — Зроблено, містере Гартрайт! — проголосив він, ударивши себе в широкі груди кулачиськом задля поновлення сил. — Зроблено — на моє глибоке вдоволення — і на ваш глибокий подив, коли ви прочитаєте, що я написав. Тема вичерпана, але людина — Фоско — ні! Я не вичерпався! Зараз я беруся: дати лад моїм запискам, переглянути мої записки й перечитати мої записки — вголос, виразисто, тільки для вашого, особисто вашого вуха! Оце тільки вибило четверту годину. Добре! Дати лад, переглянути, перечитати вголос — від четвертої до п'ятої. Трохи передрімати, перепочити — від п'ятої до шостої. Останні приготування — від шостої до сьомої. Справа з агентом і запечатаним листом — від сьомої до восьмої. О восьмій — в дорогу! Стежте за виконанням цієї програми.
Він умостився, схрестивши ноги, на підлозі серед своїх паперів і почав нанизувати їх на шило із засиленим у нього тонким шнуром. Потім, уже за письмовим столом, переглянув написане, перелічив на першій сторінці всі звання й титули, яких був удостоєний, а тоді прочитав мені свого манускрипта з гучним театральним пафосом та рясною театральною жестикуляцією. Ось іще трохи — й читачі матимуть нагоду самі скласти власну думку про цей документ. Скажу тільки: звіт графа Фоско відповідав моїй меті.
Потім він написав мені адресу хазяїна візничої фірми, де він був найняв карету, і вручив мені листа сера Персіваля. Дата на листі свідчила, що його відіслано з Гемпшіру 25 липня, і сповіщалося в ньому, що леді Глайд прибуде в Лондон 26 липня. Отже, того самого дня (25 липня), коли лікар підписав медичне свідоцтво про смерть, що сталася в домі графа Фоско у Сент-Джонз-Вуді, сама Лора, леді Глайд, була жива й, за свідченням сера Персіваля, перебувала в Блеквотер-Парку, а наступного дня мала вирушити в Лондон! Тож, коли б мені пощастило добути ще й свідчення візника, я мав би в руках усі потрібні докази.
— Чверть на шосту,— мовив граф, глянувши на годинника. — Час подрімати, поновити сили. Як ви, може, завважили, містере Гартрайт, я схожий на великого Наполеона. Моя схожість із цим безсмертним генієм проявляється ще й в тому, що я можу, як і він міг, за власним бажанням поринати в сон де завгодно й коли завгодно. Вибачте мені на хвилинку. Я запрошу сюди мадам Фоско, щоб ви не знудилися на самоті.
Знавши так само добре, як і він, що мадам Фоско запрошується до кімнати стерегти мене, аби я не втік, поки він спатиме, я нічого не відповів і зайнявся пакуванням паперів, які він передав мені на володіння.
Увійшла леді — бліда, холодна й сповнена отрути, як завжди.
— Розважте містера Гартрайта, мій ангеле, — попросив граф.
Він подав їй стільця, ще раз поцілував їй руку, підійшов до кушетки й через три хвилини спав мирним-блаженним сном щонайдоброчеснішої людини на землі.
Мадам Фоско взяла зі столу якусь книжку, сіла й подивилася на мене з невичерпною, мстивою злобою жінки, яка нічого не забуває і ніколи не прощає.
— Я слухала вашу розмову з моїм чоловіком, — сказала вона. — Коли б я була на його місці, ви б лежали зараз мертвий отут, на килимку!
Сказавши це, вона розгорнула книжку. Більше вона ні разу не глянула на мене й не зронила жодного слова за весь час, поки її чоловік спав.
А він точно через годину після того, як заснув, розплющив очі й підвівся з кушетки.
— Я почуваюся цілком відсвіженим, — зауважив він. — Елеоноро, добра моя дружинонько, чи все вже у вас готове нагорі? Чудово! Своє пакування я закінчу хвилин за десять. Іще за десять хвилин я вберуся у свій дорожній костюм. Що ще лишається зробити, поки не прийшов агент? — Він роззирнувся по кімнаті, й погляд його впав на клітку з білими мишами. — Ах! — вигукнув він жалібно. — Лишається ще один, останній удар по моїх прекрасних почуттях! Мої невиннятка дрібнесенькі! Любі мої дітки! Як мені з ними бути? Поки що у нас немає пристановища, ми будемо весь час у дорозі — чим менше багажу, тим краще... Мій какаду, мої канарки, мої маленькі мишки, хто ж їх леліятиме, коли поїде їхній добрий татусь?
Поринувши в глибоку задуму, він заходив по кімнаті. Коли він писав свою сповідь, то аж ніяк не здавався стурбованим. Але зараз він був явно стурбований і засмучений. Зараз його мучило незрівнянно важливіше питання: як найкраще прилаштувати своїх улюбленців? По довгих роздумах він раптом рішуче знову сів за письмовий стіл.
— Ідея! — вигукнув він.— Я подарую своїх канарок і свого какаду цій величезній столиці — мій агент піднесе їх від мого імені в дар Лондонському зоологічному саду. Зараз же напишу супровідного документа.
Він почав швидко писати, вголос повторяючи слова в міру того, як виливав їх на папір.
— «Номер один. Какаду з незрівнянним оперенням. Чарівне видовище для всіх, хто має смак.
Номер два. Канарки неперевершено! жвавості й розуму, гідні райських садів Едему, а також гідні зоологічного саду в Ріджентс-Парку. Данину поваги Британській Зоології
підніс
Фоско».
Знов шалено зарипіло, забризкало чорнилом перо — підпис прикрасився вигадливими завиточками.
— Графе, ви не вписали мишей, — нагадала мадам Фоско.
Він підвівся з-за письмового столу, взяв її руку й притис до свого серця.
— Всяка людська рішучість, Елеоноро, має свої межі, — проговорив він урочисто. — Межі моєї рішучості означені в цьому документі. Я не спроможний розлучитися з моїми білими мишками. Змиріться з цим, ангеле мій, і пересадіть їх у дорожню клітку.
— Гідна захоплення ніжність! — мовила мадам Фоско, захоплено дивлячись на свого чоловіка. Кинувши на мене останній зміїний погляд, вона обережно взяла клітку з мишами і вийшла з кімнати.
Граф подивився на годинника. Попри весь свій твердий намір зберігати до кінця цілковиту незворушність, він дедалі нетерплячіше очікував приходу свого агента. Свічки давно догоріли, проміння нового ранку заливало кімнату. Аж о сьомій годині й п'ять хвилин пролунав дзвінок і з'явився агент. Він був чужоземець із чорною бородою.
— Містер Гартрайт — мсьє Рюбель, — сказав граф, знайомлячи нас.
