— Нашу прогулянку ми почали з розмови про Анну Катерік та про незвичайну зустріч із нею містера Гартрайта. Але незабаром ми облишили цю тему, і сер Персіваль заговорив про свої заручини з Лорою, показавши себе при цьому зовсім безкорисливим. Він сказав, що помітив її поганий настрій і саме цим ладен пояснити переміну в її ставленні до нього, якщо йому не скажуть іншої причини. Але якщо є на те інші, поважніші причини, він благає, щоб ні я, ні містер Ферлі ні до чого її не змушували. В такому випадку він тільки просить востаннє нагадати їй, за яких обставин відбулись їхні заручини та як він ставився до неї протягом усього цього часу. Якщо, поміркувавши належно над цими двома обставинами, вона серйозно побажає, щоб він перестав плекати надію стати її чоловіком, якщо вона сама, своїми устами, скаже йому це чітко і ясно, він пожертвує собою, надавши їй повну волю взяти назад свою обіцянку.
— Жоден чоловік не зміг би сказати більше, міс Голкомб. Я з досвіду знаю, що небагато чоловіків учинили б так на його місці.
Після цих моїх слів вона помовчала, дивлячись на мене з дивним виразом — сумішшю збентеження і скорботи.
— Я нікого не звинувачую і нічого не підозрюю! — зненацька виголосила вона. — Але я не можу й не візьму на себе відповідальності умовляти Лору погодитися на цей шлюб.
— Саме про це й просив вас сер Персіваль Глайд, заперечив я вражено. — Він молив вас ні до чого її не змушувати.
— І водночас він зобов'язує мене зробити це, якщо я перекажу їй його слова.
— Яким таким чином?
— Ви ж самі знаєте Лорину вдачу, містере Гілмор. Коли я скажу їй, щоб вона згадала, за яких обставин відбулись її заручини, тим самим я звернуся до двох найсильніших її почуттів: до її любові до батька і до її несхитної правдивості. Ви знаєте, що ніколи в житті вона не порушила жодної обіцянки; знаєте, що вона вважає себе зарученою, відколи почалась батькова фатальна хвороба. Помираючи, батько Лори був щасливий надією на її одруження із сером Персівалем Глайдом.
Признаюсь, мене трохи вразив такий її погляд на речі.
— Чи не хочете ви сказати, що, коли сер Персіваль розмовляв із вами вчора, він розраховував саме на такі наслідки, на які ви натякаєте?
Її відкрите, безстрашне обличчя відповіло мені швидше за її слова.
— Невже ви гадаєте, що я зосталася б хоч на хвилину в присутності чоловіка, якого запідозрила б у такій ницості? — гнівно спитала вона.
Мені сподобалось, як вона виплеснула на мене цей щирий спалах обурення. Наш фах так часто має справу із злобою і так рідко — з обуренням!
— У такому разі, — сказав я, — даруйте, якщо я скажу вам нашою юридичною мовою: ви переступаєте межі дозволеного. Хоч би до чого це привело, а сер Персіваль має право сподіватись, що ваша сестра всебічно й розважливо поміркує над своїм зобов'язанням, перш ніж порушити його. Якщо її упередив проти нього той злощасний лист, негайно підіть і скажіть їй, що сер Персіваль цілком виправдався в моїх і ваших очах. Які ще в неї можуть бути заперечення проти шлюбу з ним? Чим може вона пояснити своє змінене ставлення до джентльмена, якого фактично назвала своїм чоловіком більш ніж два роки тому?
— З погляду закону і здорового глузду, містере Гілмор, нічим, напевне. Якщо вона досі вагається і я вагаюсь досі, то ви можете пояснити нашу дивну поведінку примхою, а ми вже якось знесемо таке звинувачення.
Сказавши це, вона підвелась і вийшла. Якщо розумна жінка ухиляється від прямої відповіді на поставлене їй пряме запитання, в дев'яносто дев'яти випадках із ста це означає, що вона щось приховує. Я знов зачитався газетою, так і не позбувшись серйозної підозри, що міс Голкомб і міс Ферлі мають якийсь секрет, який вони приховують від сера Персіваля й від мене. Це було негарно щодо мене й особливо — щодо сера Персіваля.
Пізніше, того самого дня, мої здогади, чи, краще сказати, моя впевненість, підтвердилися поведінкою міс Голкомб, коли ми знов зустрілися з нею. Підозріло коротко й стримано вона повідомила мене про свою розмову з міс Ферлі. Виходило, що міс Ферлі цілком спокійно сприйняла правильне пояснення історії з листом, та коли міс Голкомб заговорила про те, що сер Персіваль приїхав у Ліммерідж, аби просити її призначити день весілля, вона попросила більше не згадувати про це й дати їй час подумати. Якби сер Персіваль згодився дати їй нині спокій, вона обіцяла, що дасть йому свою остаточну відповідь до кінця року. Вона благала про цю відстрочку з таким запалом і хвилюванням, що міс Голкомб пообіцяла зробити все від неї залежне, щоб допомогти їй цього добитися. Цим, на наполегливе прохання міс Ферлі, й закінчилось подальше обговорення питання про весілля.
Ця тимчасова відстрочка, може, й непогано влаштовувала молоду леді, але авторові цих рядків вона трохи плутала справи. Вранці я дістав листа від свого компаньйона, який зобов'язував мене повернутися до міста наступного дня. Навряд чи до кінця року я зміг би ще раз побувати в Ліммеріджі. В такому разі, коли б міс Ферлі остаточно зважилась на заміжжя, нам із нею просто неможливо було б зустрічатись і радитись про умови шлюбного контракту, довелося б листовно обговорювати питання, які мають обговорюватися тільки усно при особистій зустрічі. Я нічого не сказав про ці труднощі, поки не порадяться з сером Персівалем із приводу бажаної для міс Ферлі відстрочки. А він був надто люб'язним джентльменом, щоб не піти назустріч побажанням міс Ферлі. Коли міс Голкомб повідомила мене про це, я сказав їй, що мені вкрай необхідно поговорити з її сестрою до мого від'їзду з Ліммеріджа. Домовилися, що я побачу міс Ферлі наступного ранку в її вітальні. Вона не зійшла вниз обідати, не прийшла до нас увечері у вітальню. Привід — нездоров'я. Мені здалося, що серові Персівалю це не дуже сподобалось.
Наступного ранку, зразу ж після снідання, я пішов нагору до вітальні міс Ферлі. Бідолашна дівчина була така бліда й сумна, та й зустріла мене так ласкаво й привітно, що я не зміг вичитати їй за примхи та нерішучість, хоч і склав подумки нотацію, поки йшов до неї. Я відвів її до крісла, з якого вона підвелась, а сам усівся навпроти. Її вередлива левретка була в кімнаті, і я гадав, що ось вона загавкає і кинеться на мене. Та, як не дивно, примхлива тваринка не виправдала моїх побоювань: щойно я сів у крісло, стрибнула мені на коліна й ткнула свій гостренький писок мені в руку.
— Коли ви були малим дитям, моя люба, ви часто сиділи у мене на колінах, — сказав я, — а тепер ваша собачка надумала, мабуть, наслідувати спустілий після вас трон... Цей чудовий малюнок — ваш? — Я показав на альбом, що лежав біля неї на столі, — його вона, певне, розглядала, коли я зайшов до кімнати.
На відкритій сторінці був зображений аквареллю якийсь пейзаж — дуже гарна робота. Малюнок і підказав мені, про що запитати. Дріб'язкове запитання. Не міг же я отак зразу повести мову про справи!
— Ні, — відказала вона, трохи збентежено відводячи погляд від малюнка. — Це не я малювала.
Я пам'ятав, що в неї ще змалку була звичка постійно щось крутити в руках, щось перебирати пальцями, коли хтось із нею розмовляв. Цього разу її рука потяглась до альбома й почала неуважливо перебирати краї аркушів. Печаль ще виразніше проступила на її обличчі. Вона не дивилася ні на альбом, ні на мене. Очі її ніяково блукали по кімнаті; очевидно, вона здогадувалась, про що я прийшов говорити з нею. Побачивши це, я вирішив приступити до справи без зволікання.
— Я хочу попрощатися з вами, моя люба. Це одна з причин, що привели мене до вас, — почав я. — Я мушу сьогодні ж повернутися до Лондона, але, перш ніж поїхати, я хочу поговорити з вами про ваші справи.
— Мені так шкода, що ви їдете, містере Гілмор, — мовила вона, ласкаво дивлячись на мене. — Коли ви тут, у пам'яті моїй оживають щасливі колишні дні.
— Сподіваюсь, що ще приїду й знов нагадаю вам про чудове минуле, — продовжував я. — Але з огляду на те, що є деяка непевність стосовно вашого майбутнього, мені доводиться скористатись нашим сьогоднішнім побаченням і поговорити з вами про справи. Я ваш давній друг і повірник і мушу нагадати вам, сподіваючись не завдати цим прикрості, про можливість вашого шлюбу з сером Персівалем Глайдом.
Вона відсмикнула руку від альбома, ніби раптом він став гарячий і обпік їй пальці. Вона стисла руки на колінах, опустила очі долу, й на обличчі її відбилось пригнічення, майже біль.
— Невже конче необхідно говорити про моє заміжжя? — тихо спитала вона.
— Необхідно торкнутися цього питання, щоб не розтягувати його надовго, — відповів я. — Давайте просто домовимося, що ви можете вийти заміж, а можете й не вийти заміж. У першому випадку я повинен заздалегідь підготувати ваш шлюбний контракт, і я не можу цього зробити, не порадившися з вами хоча б із
