— Ті дні вже ніколи не вернуться, міс Ферлі, наші дороги в житті пролягають так далеко одна від одної. Та якщо коли-небудь настане час, коли відданість усього мого серця й душі, і всі мої сили зможуть дати вам бодай хвилинне щастя чи вберегти вас від хвилинної скорботи, згадайте про бідного вчителя малювання. Міс Голкомб обіцяла покликати мене — і ви мені теж обіцяєте?
В її ніжних блакитних очах крізь сльози тьмяно мріла печаль розлуки.
— Я обіцяю, — мовила вона уривчастим голосом. — О, не дивіться на мене так! Я обіцяю від усього серця.
Я насмілився ступити крок до неї і простяг їй руку.
— У вас багато друзів, що люблять вас, міс Ферлі. І всі, хто любить вас, сподіваються, що ви будете щасливі. Чи смію я, прощаючися з вами, сказати, що і я на це сподіваюсь?
Сльози покотилися по її щоках. Однією рукою вона сперлася на стіл і простягла мені другу. Я взяв її, міцно потис, голова моя схилилася до її руки, мої сльози впали на неї, губи притислися до неї, — не з любов'ю, о ні! — в цю останню хвилину не з любов'ю, а з мукою, із самозреченням одчаю.
— Ради Бога, лишіть мене! — ледь чутно прошепотіла вона.
Ці благальні слова одкрили мені тайну її серця. Я не мав права чути їх, не мав права відповісти на них. В ім'я її святої слабості ці слова змушували мене негайно піти геть.
Усе було кінчено. Я випустив її руку із своєї. І нічого не сказав більше. Сльози засліпили мене, сховали її від мене, і я змахнув їх, щоб глянути на неї востаннє. Один погляд: як вона упала в крісло, поклала руки на стіл і знесилено впустила на них свою гарну голівку. Останній прощальний погляд — і двері зачинилися за мною, пучина розлуки розверзлася між нами — образ Лори Ферлі вже тієї хвилини став пам'яттю минулого.
Оповідь продовжує Вінсент Гілмор із Чансері-Лейн, повірник родини Ферлі
I
Я пишу ці рядки на прохання мого друга Волтера Гартрайта. З них має скластися опис деяких подій, що завдали великої шкоди інтересам міс Ферлі й відбулися вже після від'їзду містера Гартрайта з Ліммеріджа.
Немає потреби говорити тут про те, яка моя особиста думка з приводу розголошення цієї незвичайної родинної історії. Важлива її частина буде розкрита в моїй оповіді. Містер Гартрайт узяв на себе відповідальність за це розголошення, і, як буде видно з обставин, описуваних мною, він цілком заслужив право чинити в цьому випадку на свій розсуд. А щоб ця історія постала перед читачами в найправдивішому та найцікавішому вигляді, потрібно, щоб її розповідали, згідно розвитку подій, саме ті особи, що були безпосередніми їх учасниками. Ось чому я з'являюся тут в ролі оповідача.
Коли в Камберленді гостював сер Персіваль Глайд, я приїздив туди й особисто брав участь в одній важливій справі, заради якої він, власне, й прибув у дім містера Ферлі. Тож мій обов'язок полягає в тому, щоб додати нові ланки до ланцюга подій і підхопити самого ланцюга в тому місці, де містер Гартрайт тимчасово випустив його з рук.
Я прибув до Ліммеріджа в п'ятницю другого листопада.
Намірявся я дочекатися тут приїзду сера Персіваля Глайда. Якби внаслідок його візиту було призначено день одруження сера Персіваля з міс Ферлі, я повинен був, діставши необхідні вказівки, повернутися в Лондон і зайнятися складанням шлюбного контракту для молодої леді.
Містер Ферлі не зволив прийняти мене в п'ятницю. Протягом багатьох років він був чи то уявляв себе інвалідом і тому звелів переказати мені, що він не досить здоровий, щоб побачитися зі мною.
Першу з усієї родини я побачив міс Голкомб. Вона зустріла мене біля парадних дверей і познайомила з містером Гартрайтом, що якийсь час уже проживав у Ліммеріджі.
Міс Ферлі я побачив аж за обідом. Я засмутився, завваживши, що виглядає вона не так добре, як раніше. Вона чудова, мила дівчина, уважна й люб'язна до всіх довкола, схожа в цьому на свою матінку, але, як на мене, то вона більше вдалася в батька. Місіс Ферлі мала темні очі й чорні коси, і старша її дочка, міс Голкомб, мені дуже її нагадує. Міс Ферлі грала для нас того вечора на роялі, але мені здалося, що не так добре, як звичайно. Ми зіграли у віст, всього один робер, та це була чистісінька профанація такої благородної гри. Містер Гартрайт при нашому першому знайомстві справив на мене гарне враження, але незабаром я переконався, що й він не вільний від притаманних його віку вад. Теперішні молоді люди не тямлять трьох речей: посидіти за вином, зіграти у віст і зробити дамі комплімент. Містер Гартрайт не був винятком із загального правила. А втім, щодо всього іншого, то навіть тоді, в перший день нашого знайомства, він видався мені скромним і вельми порядним молодим чоловіком.
Так минула п'ятниця. Я не зачіпатиму тут поважніших питань, якими я займався того дня: анонімного листа до міс Ферлі, заходів, яких я вирішив ужити, коли мені розповіли про цю справу, і моєї цілковитої певності, що сер Персіваль Глайд готовий дати всі необхідні пояснення цього прикрого випадку. Все це вичерпно викладено, наскільки я розумію, в попередній оповіді.
В суботу містер Гартрайт поїхав раніше, ніж я зійшов униз до сніданку. Міс Ферлі цілий день не виходила зі своєї кімнати. Міс Голкомб начебто була не в настрої. Дім був уже не той, що за містера й місіс Ферлі. Після сніданку я пішов погуляти, глянути на ті місця, які вперше побачив літ тридцять тому, коли мене запросили в Ліммерідж стати повірником родини. Все виглядало вже не так, як колись.
О другій годині містер Ферлі переказав через слугу, що почуває себе досить добре, щоб мене прийняти. Хто-хто, а він ніскільки не змінився, відколи я його знаю. Як завжди, він говорив тільки про себе — про свої нерви, про свої чудові старовинні монети й про незрівнянні офорти Рембрандта. Ледве я заговорив про справу, заради якої приїхав, він заплющив очі й заявив, що я йому «дошкуляю». Але я все-таки продовжував дошкуляти йому, знов і знов повертаючись до головної теми нашої розмови. Я тільки впевнився, що на майбутній шлюб своєї небоги він дивиться як на вирішене питання: батько, помираючи, благословив дочку, й він, дядько, її благословляє. Це був вигідний шлюб, і містер Ферлі особисто був би тільки радий, коли б усі пов'язані з цим клопоти швидше зосталися позаду. Що ж до шлюбного контракту — я міг порадитися з його небогою, покопатись як завгодно глибоко в моїх знаннях про справи родини Ферлі. Власне, я мав сам підготувати шлюбний контракт, а його роль опікуна звести до мінімуму — сказати в потрібний момент «так». А взагалі він був ладен, не ворухнувши пальцем, самовіддано йти назустріч і мені, і всім іншим «із безконечною насолодою». А тим часом хіба я не бачу, що переді мною немічний страдник, навіки прикутий до своєї хвороби й своєї кімнати? Невже схоже на те, що він просить, щоб йому докучали? Ні. То навіщо ж йому докучати?
Коли б я не був досить добре обізнаний із справами родини, я б, може, подивувався такій цілковитій байдужості містера Ферлі до своїх обов'язків опікуна. Але я чудово пам'ятав, що містер Ферлі неодружений і лише пожиттєво зацікавлений у маєтку й прибутках з нього. Зважаючи на все це, мене ані здивували, ані засмутили наслідки цієї нашої зустрічі. Містер Ферлі просто виправдав мої сподівання, та й годі.
Неділя минула нецікаво. Мені надійшов лист від повірника сера Персіваля Глайда: колега підтверджував одержання пересланої йому копії анонімного листа й мого опису всіх супровідних обставин. Міс Ферлі вийшла до нас пополудні бліда й печальна, якась сама на себе не схожа. Я трохи поговорив з нею і спробував делікатно перевести розмову на сера Персіваля. Вона промовчала. Охоче підтримуючи розмову на інші теми, вона ухилилась від цієї. Я подумав, чи не шкодує вона про свої заручини, як це часто буває з молодими леді, коли вже пізно шкодувати.
Сер Персіваль Глайд прибув у понеділок.
Мені він здався вельми привабливим і зовнішністю, і манерами. Виглядав він трохи старішим, ніж я сподівався; рано полисіла спереду голова й ледь стомлене, змарніле обличчя старили його. Але він був жвавий та бадьорий, як молодик. Любо дивитися було, як він зустрівся з міс Голкомб, — щиро, невимушено. Коли йому відрекомендували мене, він прийняв мене так просто й люб'язно, немовби ми були давні друзі. Міс
