— Чи не сядете ви на ваше давнє місце? — спитала вона уривчасто й дуже тихо.
— Так, я посиджу тут цього останнього вечора, — відповів я.
Вона не сказала нічого. Зосереджено розглядала ноти, які знала напам'ять, — музику, що її стільки разів грала раніше, не зазираючи в ноти. Я зрозумів, що вона чула мою відповідь, зрозумів, що вона відчуває мою присутність поруч неї, коли побачив, як гасне рум'янець на оберненій до мене її щоці, як блідість заливає її обличчя.
— Мені так жаль, що ви їдете, — майже прошепотіла вона, дедалі пильніше вдивляючись у ноти.
Пальці її літали по клавіатурі з дивною гарячковою енергією, якої досі я не помічав у її грі.
— Я пам'ятатиму ці добрі слова, міс Ферлі, довго-довго після того, як прийде й мине завтрашній день.
Лице її зблідло ще дужче, й вона майже зовсім одвернулася од мене.
— Не говоріть про завтрашній день, — мовила вона тихо. — Нехай музика говорить з нами сьогодні ввечері мовою, щасливішою за нашу.
Губи її затремтіли, легке зітхання злетіло з них, і даремно вона намагалася його притамувати. Її пальці нерішуче ковзнули по клавішах, пролунала фальшива нота; вона хотіла поправитись — і збилась, і спересердя опустила руки на коліна. Міс Голкомб і містер Гілмор вражено підвели голови від карт. Навіть місіс Везі, що дрімала собі в кріслі, прокинулась від раптової тиші й поцікавилася, що сталось.
— Ви граєте у віст, містере Гартрайт? — спитала міс Голкомб, значущо подивившись на мій стілець.
Я зрозумів її натяк, зрозумів: вона має слушність. Я зараз же встав, щоб перейти до картярського столу. Коли я відійшов від рояля, міс Ферлі перегорнула нотну сторінку й знов доторкнулася до клавішів, уже впевненішою рукою.
— Все-таки я зіграю це, — сказала вона майже пристрасно. — Я зіграю цього останнього вечора!
— Прошу вас, місіс Везі, — сказала міс Голкомб, — містерові Гілмору й мені набридло грати в екарте, — побудьте партнером містерові Гартрайту в вісті.
Старий адвокат глузливо посміхнувся. Він вигравав і саме в цей час показав короля. Раптову переміну виду гри він, очевидно, приписав тому, що дама не бажала програвати.
За весь вечір міс Ферлі більше не зронила й слова, не кинула на мене жодного погляду. Вона так і просиділа за роялем, а я — за картярським столом. Вона грала безперервно — грала так, ніби в музиці шукала порятунку від самої себе. Часом пальці її торкалися клавішів із млосною любов'ю, із м'якою, жалібною, завмираючою ніжністю, невимовно прекрасною і печальною для слуху; часом вони зраджували її, а то квапилися по клавіатурі механічно, от ніби гра для них — тягар. І все ж, хоч як мінився вираз, який вони передавали в музиці, ті пальці ні разу не збились, не ослабли й на хвилину, цілковито віддавшись грі. Міс Ферлі підвелася з-за рояля аж тоді, коли ми всі повставали, щоб побажати одне одному на добраніч.
Місіс Везі була найближча до дверей — і перша потисла мені руку.
— Я більше вже не побачу вас, містере Гартрайт, — мовила стара дама. — Щиро шкодую, що ви їдете. Ви були дуже добрі й уважні до мене, а я, як стара жінка, ціную доброту й увагу. Бажаю вам усього найкращого, сер, зичу вам на прощання щастя.
Потім підійшов містер Гілмор.
— Сподіваюсь, ми з вами ще матимемо нагоду запізнатися краще в майбутньому, містере Гартрайт. Вам зрозуміло, що те невеличке діло перебуває в моїх надійних руках? Так, так, авжеж. Господи, яка холоднеча! Не буду затримувати вас у дверях. Щасливої дороги, любий сер, бон вояж, як то кажуть французи.
Підійшла міс Голкомб.
— Завтра вранці, о пів на восьму, — сказала вона й додала пошепки: — Я чула й бачила більше, ніж ви гадаєте. Ваша поведінка сьогодні ввечері зробила мене вашим другом на все життя.
Остання підійшла міс Ферлі.
Я боявся, що мій погляд викаже мене, й намагався не дивитися на неї, коли, думаючи про завтрашній день, узяв її руку в свою.
— Я поїду рано-вранці, — сказав я, — поїду, міс Ферлі, раніше, ніж ви...
— Ні, ні, — швидко перепинила мене вона, — не раніше, ніж я встану. Я зійду вниз снідати разом із Меріан. Я не така невдячна, щоб забути останні три місяці...
Голос зрадив її; рука її легенько потисла мою і зразу ж відпустила. Не встиг я сказати їй добраніч, як вона вже пішла.
Я швидко наближаюсь до кінця моєї оповіді — наближаюсь так само невідворотно, як настав світанок мого останнього ранку в Ліммеріджі.
Рівно о пів на восьму я зійшов униз, але сестри вже сиділи за сніданковим столом, чекаючи на мене. В холоді, у тьмяному світлі, в похмурій ранковій тиші дому ми всі троє сіли до столу й намагалися їсти, силкувалися говорити. Та всі ці зусилля показати спокій і добрий настрій були марні й непотрібні, тож я підвівся, аби покласти цьому край.
Коли я простяг руку й міс Голкомб, що стояла ближче до мене, потисла її, міс Ферлі зненацька відвернулась і квапливо вийшла з кімнати.
— Так ліпше, — сказала міс Голкомб, коли двері зачинились. — Так ліпше для вас і для неї.
З хвилину я не міг говорити. Тяжко було втратити її отак — без прощального слова, без прощального погляду. Я опанував себе й спробував попрощатися з міс Голкомб належними словами, але всі слова, що їх я хотів сказати на прощання, звелися до єдиної фрази.
— Чи заслуговую я на те, щоб ви написали мені? — ось і все, що я спромігся сказати.
— Ви достойно заслужили на все, що я хотіла б для вас зробити, поки ми обоє житимемо на світі. Хоч би чим це все закінчилось, ви будете про це знати.
— І якщо коли-небудь я зможу хоч чимось допомогти вам, хай через багато літ, після того як загладиться пам'ять про моє зухвальство та безумство...
Я не зміг договорити. Голос мій упав, очі наповнилися слізьми.
Вона схопила мої руки, потисла їх міцно, впевнено, по-чоловічому, чорні її очі блиснули, смагляві щоки зашарілись, енергійне обличчя просяяло і зробилось прекрасне, освітившись внутрішнім світлом великодушного співчуття.
— Я покладаюся на вас, і, якщо нам потрібна буде допомога, я покличу вас, як вірного друга — як мого і її друга, як мого і її брата. — Вона замовкла, ступила ближче до мене, смілива, благородна жінка, по- сестринськи доторкнулась вустами до мого чола й назвала мене на ім'я: — Хай благословить вас Бог, Волтере! — сказала вона. — Побудьте тут на самоті й заспокойтесь. А я піду — так буде краще для обох нас. Краще я подивлюся з балкона, як ви будете від'їжджати.
І вона вийшла. Я підійшов до вікна, за яким не було нічого, тільки печальна осіння голизна. Я мав опанувати себе, а тоді вже покинути навіки цю кімнату.
Минула хвилина, не більш, коли двері тихо прочинились, і я почув шерех жіночої сукні. Серце моє шалено закалатало, я обернувся. Від дверей до мене йшла міс Ферлі. Коли наші погляди зустрілись і вона збагнула, що ми самі, вона завагалася на мить. Тоді з мужністю, яку жінки так рідко проявляють у дрібних випробуваннях і так часто — у великих, вона підійшла до мене, дивно бліда й дивно тиха, відвівши одну руку назад, а другою ховаючи щось у бганках своєї сукні.
— Я ходила до вітальні, — сказала вона, — взяти ось це. Хай це нагадує вам про ваше перебування у нас і про друзів, яких ви тут лишаєте. Коли я його намалювала, ви сказали, що я роблю успіхи... і я подумала, що вам...
Вона відвернула обличчя і простягла мені свій малюнок — літня хатина, де ми зустрілися вперше. Малюнок тремтів у її руці й затремтів у моїй, коли я взяв його.
Я боявся виказати свої почуття і тільки відповів:
— Я ніколи не розлучуся з цим малюнком. На все життя він буде моїм найдорожчим скарбом. Я дуже вдячний вам за нього і... дуже вдячний вам, що ви не дали мені поїхати, не попрощавшися з вами.
— О, — сказала вона простодушно, — чи ж могла я не попрощатися з вами після того, як ми пробули разом стільки чудових днів!
