говорили про родинні справи, заради яких я прибув сюди, і, цілком природно, їй довелося торкнутись прикрих обставин, пов'язаних з анонімним листом. Розповіла вона й про участь, яку ви так ревно й щиро взяли у цій справі. Я чудово розумію, що ця ваша участь дає вам повне право цікавитися тим, як буде продовжено почате вами розслідування. Звісно, вам би хотілося, щоб його передали в надійні руки. Любий сер, будьте спокійні — розслідування буде в моїх руках.
— Звісно, містере Гілмор, вам у всіх відношеннях краще випадає і радити, і діяти в цій справі, ніж мені. Чи не буде нескромністю з мого боку, коли я спитаю, як ви збираєтеся повести діло?
— Наскільки це можливо, містере Гартрайт, я вже склав собі план дій. Маю намір послати копію листа, з викладом усіх супутних йому обставин, повірникові сера Персіваля Глайда — людині, яку я трохи знаю. Самого листа я лишу в себе й покажу серові Персівалю Глайду, щойно він приїде. Я вжив також заходів, щоб вистежити обох жінок: послав одного із слуг містера Ферлі — надійну людину — на станцію з'ясувати, куди вони подалися. Йому дано гроші й велено їхати за ними, якщо він натрапить на їхні сліди. Оце і все, що ми можемо зробити до приїзду сера Персіваля. Особисто я не сумніваюсь, що він з готовністю дасть усі пояснення, яких можна сподіватися від джентльмена й чесної людини. Сер Персіваль посідає дуже високе становище, сер. Чудове суспільне становище, бездоганна репутація — це виключає всі підозри. За наслідки розслідування я цілком спокійний. Радий, що можу це сказати, — цілком спокійний. Подібні випадки постійно трапляються в моїй практиці: анонімні листи, пропащі жінки — сумні явища нашого суспільного ладу. Я не заперечую, що в цьому випадку є свої особливі складнощі, та в цілому випадок, на жаль, пересічний, надто пересічний.
— Хоч мені й прикро, містере Гілмор, але, на лихо, я не поділяю ваших поглядів на цю справу.
— Оце ж воно, мій любий сер, оце ж воно і є. Я старий — і маю практичний погляд. Ви молодий — і погляди у вас романтичні. Давайте не сперечатися про наші погляди. Як юрист за фахом, я постійно живу серед суперечок, містере Гартрайт, і завжди радію, коли можу їх уникнути, як роблю це і нині. Зачекаємо, подивимося, що покажуть події, — так, так, так, зачекаємо і подивимось, що покажуть події. Чудова це місцина! І полювання тут прекрасне? Та, мабуть, навряд чи. Здається, містер Ферлі не влаштовував на своїх землях мисливського заповідника. І все ж чудова місцина й дуже милі люди. Я чув, ви художник, малюєте аквареллю? Можна позаздрити вашому талантові. А в якому стилі?
Розмова перейшла на загальні теми, вірніше, містер Гілмор говорив, а я слухав. Але мої думки були далекі від нього й від тих речей, про які він так красномовно розводився. Моя самотня прогулянка протягом останніх двох годин відчутно подіяла на мене: мені захотілось якомога швидше поїхати геть із Ліммеріджа. Навіщо подовжувати на якусь там хвилину ці муки прощання? Яка служба чи послуга була тут іще комусь потрібна від мене? Нікому ніякої користі не було більше з мого перебування в Камберленді. Та й хазяїн мій, дозволивши мені їхати, не наклав на мене ніякого обмеження в часі. Чом не покінчити з цим одразу?
І я вирішив, що й пора покінчити. Лишалося ще кілька денних годин до сутінків, тож чом не виїхати мені в Лондон сьогодні, ось зараз? Скориставшись першим-ліпшим приводом, що спав мені на думку, я вибачився перед містером Гілмором, і швидко повернувся в дім.
Ідучи нагору до своєї кімнати, я стрів на сходах міс Голкомб. Вона укмітила з моїх квапливих рухів, із переміни у виразі обличчя, що я щось намислив, і спитала, що сталось.
Я пояснив їй причини, що спонукали мене прискорити мій від'їзд, розповів усе достеменно так, як розповів про це тут.
— Ні, ні, — сказала вона щиро й серйозно. — Поїдьте від нас як друг, ще раз розламайте хліб разом з нами. Лишайтесь та пообідайте. Лишайтесь і допоможіть нам провести наш останній вечір з вами так само приємно, як ми провели з вами перший, наскільки це можливо. Це моє запрошення, запрошення місіс Везі... — Вона повагалась трохи й додала: — А також Лорине запрошення.
Я пообіцяв затриматись. Бачить Бог, я не мав бажання лишати по собі печальну пам'ять хоч би в кому з мешканців Ліммеріджа.
Час до обіднього дзвінка мені найприємніше було перечекати в моїй кімнаті. Там я і пересидів, поки настав час іти вниз.
Протягом усього того дня я не розмовляв з міс Ферлі, навіть не бачився з нею. Перша наша зустріч за день, коли я увійшов до їдальні, була нелегким випробуванням і для неї, і для мене. Вона теж старалася щосили, щоб наш останній вечір був схожий на колишні золоті вечори, яких не вернути. Вона одягла сукню, що подобалася мені найдужче з усього її вбрання, — з темно-синього шовку, просто й вишукано отороченого старовинним мереживом. Вона підійшла до мене привітатися легко й жваво, як колись, і подала мені руку невинно-приязно й щиро, як у щасливіші дні. Її холодні пальці тремтіли в моїй руці, на блідих щоках палали рум'янці, вона силувано усміхалась, але усмішка погасла на її устах, коли я глянув на неї. Все в ній промовляло, яких зусиль їй коштувало здаватися спокійною. Серце моє і так належало їй, та коли б це було можливо, я б від цієї хвилини полюбив її ще дужче, ніж любив досі.
Містер Гілмор дуже нам усім допоміг. Він був у чудовому настрої і вів розмову з неослабним натхненням. Міс Голкомб рішуче йому вторувала, і я робив усе можливе, щоб наслідувати її приклад. Добрі голубі очі, в яких я навчився читати найменшу переміну виразу, благально подивилися на мене, коли ми сідали за стіл. «Допоможіть моїй сестрі, — здавалося, говорив її стривожений погляд, — допоможіть сестрі, й ви допоможете мені».
Ми досить благополучно перебули обід — зовні, принаймні, всі виглядали вдоволеними та спокійними. Коли дами підвелися з-за столу і ми з містером Гілмором зостались самі в їдальні, нова невелика подія зайняла нашу увагу і дала мені змогу помовчати кілька хвилин, відітхнути й заспокоїтись.
Слуга, якого послано навздогін за Анною Катерік та її подругою, повернувся і прийшов доповісти в їдальню.
— Ну, — сказав містер Гілмор, — то що ви розвідали?
— Я з'ясував, сер, що ті дві жінки взяли квитки на тутешній станції до Карлайля, — відповів слуга.
— Коли ви довідалися про це, ви, звісно ж, поїхали до Карлайля?
— Так, сер. Але мушу, на жаль, признатись, що далі їхні сліди загубились так, що я не міг їх знайти.
— Ви питали на станції в Карлайлі?
— Так, сер.
— А по заїздах?
— Так, сер.
— І лишили в поліцейській дільниці заяву, яку я вам дав?
— Лишив, сер.
— Ну що ж, друже, ви зробили все що могли, і я зробив усе що міг. Тут ми й полишимо цю справу, до надходження нових даних... Наші козирі побиті, містере Гартрайт, — сказав мені старий джентльмен, коли слуга пішов. — На сьогодні жінки перехитрували нас. Нам тепер лишається тільки зачекати до понеділка, коли приїде сер Персіваль Глайд. Налити вам іще вина? Добрий портвейн! Смаковите, міцне, старе вино. Хоча в моєму погребі є ще краще.
Ми перейшли до вітальні — кімнати, де проминули найщасливіші в моєму житті вечори і де я був тепер востаннє. Відколи похолодніло й дні покоротшали, вигляд вітальні змінився. Скляні двері, що вели на терасу, були зачинені й завішені товстими портьєрами. Замість м'якої сутіні, при якій ми, бувало, сиділи, нині очі нам сліпило яскраве світло ламп.
Все стало інше, зовні і всередині, все змінилось.
Міс Голкомб і містер Гілмор сіли за картярський стіл, місіс Везі — у своє звичне крісло. Цього вечора вони могли розпоряджатись собою як хотіли; тим болісніше, спостерігаючи їхню розкутість, було мені відчувати свою скутість. Я бачив, як міс Ферлі затрималась біля рояля. Раніше мені було так легко й природно підійти до неї, сісти біля неї. Тепер я стояв розгублено й не знав, що діяти, до кого підійти. Міс Ферлі швидко глянула на мене, взяла ноти з пюпітра й сама підійшла до мене.
— Зіграти мені для вас одну з тих мелодій Моцарта, котрі вам так подобались? — спитала вона, збентежено розгортаючи ноти й не підводячи від них очей.
Перш ніж я встиг подякувати їй, вона поспішила до рояля. Стілець біля інструмента, де я, бувало, сидів, був тепер ніким не зайнятий. Вона взяла кілька акордів, тоді глянула на мене й знов задивилася в ноти.
