Едгар Аллан ПО
Балачка з мумією
Учорашній наш симпозіум виявився занадто обтяжливим для моїх нервів. Розболілася
голова, мене так і хилило де сну. Тож замість вийти на вулицю та десь згаяти
вечір, як я замірявся, мені спало на думку підвечеряти трішки і - на
боковеньку.
Вечеря, звісно ж, щонайлегша. Я страшенний любитель грінок із сиром. Але навіть
їх більше фунта не щоразу з’їси одним нападом. А втім, де один фунт, там може бути й два - чом би й ні?
Вагомих заперечень немає. А між двома й трьома тільки й різниці, що сама
формальність - число. Замахнувся я чи не на чотири. Дружина моя стверджує: п’ять! Але, я певен, вона переплутала дві зовсім різні речі. Цифру п’ять як таку я й сам залюбки визнаю, але в цьому випадку вона могла стосуватися
хіба до п’яти пляшок чорного портеру, адже без такої приправи грінки з сиром ну ніяк не
йдуть.
Покінчивши отак із своєю скромною трапезою, я надяг нічного ковпака і,
сподіваючись солодко поспочивати аж до полудня, прихилив голову до подушки, а
що совість маю чисту-чистісіньку, то й поринув одразу в глибокий сон. Та хіба
коли збувалися людські надії? Не встиг я хропнути двічі чи тричі, як шалено
задзеленчав дзвінок надвірних дверей, а затим ще й нетерпляче загупало дверним
молотком, від чого я тут-таки й прокинувся. А наступної хвилини, поки я все ще
продирав очі, дружина тицьнула мені під самий ніс цидулку - від мого давнього
друга доктора Трулюлюліса. Ось що він мені писав:
“Неодмінно приходьте до мене, дорогий мій добрий друже, як тільки отримаєте від
мене цю записку. Приходьте й розділіть нашу радість. Нарешті я, завдяки
наполегливості й дипломатії, добився від дирекції Міського музею згоди на
обстеження мумії - ви знаєте якої. Мені дозволено розповити її і зробити, при
бажанні, розтин. Присутні будуть лише кілька друзів і ви, звісно, в тім числі.
Мумія уже у мене вдома, і ми почнемо розкутувати її сьогодні об одинадцятій
вечора.
Завжди ваш
Трулюлюліс”
Дочитавши до слова “Трулюлюліс”, я відчув, що цілковито прокинувся, мов і не
спав. Захоплено вискочив я з ліжка, перекидаючи все на своєму шляху, одягся із
швидкістю просто дивовижною і прожогом кинувся до лікаревого дому.
Там я застав ціле товариство, що нетерпляче очікувало мого прибуття. Мумія
лежала розпростерта на обідньому столі, тож., щойно я ввійшов, як розпочали
обстеження.
Це була одна з двох мумій, що їх кілька років тому привіз кузен Трулюлюліса,
капітан Шабельтас, із Лівійського нагір’я, де він їх знайшов у похованні біля Елейтіаса, на чималенько миль угору по
Нілу. Тамтешні печери хоч і не такі величні, як фіванські гробівці, зате куди
цікавіші, бо в них незрівнянно більше зображень, що проливають світло на життя
й побут давніх єгиптян. Камера, з якої взято наш зразок, за словами Шабельтаса,
особливо рясніла такими зображеннями - стіни її всуціль були покриті фресками
та барельєфами, тоді як статуї, вази й розкішна мозаїка свідчили про неабияке
багатство небіжчика.
Дорогоцінну знахідку передано музеєві в тому самому вигляді, в якому вона
вперше трапила на очі капітанові Шабельтасу, - себто, саркофага не відкривали.
І так він простояв вісім років, доступний лише зовнішньому оглядові публіки.
Таким чином, у нашому розпорядженні була нині цілісінька, нечіпана мумія, і ті,
хто тямить, як рідко сягають наших берегів непопсовані пам’ятки старовини, збагнуть одразу, що ми мали цілковите право привітати себе з
такою удачею.
Підійшовши до столу, я побачив велику скриню чи то ящик, мало не семи футів
завдовжки, близько трьох завширшки і заввишки футів два з половиною. Саркофаг
мав обриси правильного овалу, а не звужувався до одного кінця, мов труна.
Матеріал, з якого його зроблено, видався нам спочатку деревом сикомори
(platanus), та коли зробили розріз, з’ясувалося, що то картон чи, точніше, papier mache з папірусу. Зовні його рясно
прикрашали малюнки - сцени похоронів та інші печальні сюжети, поміж яких і
прямо, і навкіс і як тільки можливо повторювались однакові ієрогліфічні
письмена, що означали, безперечно, ім’я покійного. На щастя, серед нас був містер Гліддон [1 Гліддон Джордж Робінс (1809-1857) - відомий англійський єгиптолог, ім’я якого По наводить для більшої переконливості фантастичного сюжету. ], і він без труднощів розшифрував той напис: був він зроблений простим
фонетичним письмом і читався як одне слово - Невтуепохус.
Нелегко було нам розкривати зовнішню оболону так, щоб її не пошкодити; тільки ж
ми нарешті з цим упорались, очам нашим явився інший ящик, уже в формі домовини
й значно менших розмірів, ніж зовнішній, але в усьому іншому - його точнісінька
копія. Проміжок між ними був заповнений смолою, від чого трохи постраждали
барви на внутрішньому ящику.
Відкривши і його (що вийшло у нас зовсім легко), ми натрапили на третього
ящика, теж подібного до труни й відмінного від другого хіба що матеріалом, а то
був кедр, і він досі пахтів своєрідним, притаманним цьому дереву ароматом.
Ніякої щілини між другим і третім ящиком не було - стінки одного щільно
прилягали до стінок другого.
Аж знявши третього ящика, ми виявили й дістали саме тіло. Ми сподівалися, що
воно, як завжди в таких випадках, буде щільно сповите, мовби забинтоване,
численними смугами тканини, але натомість побачили: мумію поміщено у своєрідний
футляр із папірусу, покритий товстим шаром лаку, роззолочений і розмальований.
Малюнки зображали всілякі гадані митарства душі та її зустрічі з розмаїтими
божествами. Тут неодноразово повторювались одні й ті самі людські постаті -
судячи з усього, портрети вже забальзамованих осіб. Від голови до ніг
перпендикулярною колонкою біг напис, теж зроблений фонетичними ієрогліфами,
який вказував ім’я та різні титули покійного, а також імена-титули його рідні.
Коли відкрилася шия мумії, ми побачили на ній разок із циліндричних скляних
намистин, розмаїто забарвлених, і кожна зображала якесь божество чи то там
скарабея, а посередині була крилата куля. Інше подібне намисто чи то пояс
оперізувало талію.
Здерши папірус, ми виявили, що тіло чудово збереглося й ніби зовсім не тхнуло.
Шкіра мала червонястий відтінок. Вона була пружна, гладенька й лискуча. Зуби й
волосся були в доброму стані. Очі були начебто вийняті й замінені скляними,
дуже, навдивовижу гарними - от мов живі! Тільки позирк їхній чогось-то був аж
надто рішучий. Пальці й нігті були щедро визолочені.
Містер Гліддон висловив думку, що, судячи з червонястого забарвлення
епідермісу, бальзамування виконано самими асфальтовими смолами. Одначе, коли з
поверхні тіла зішкребли сталевим інструментом трохи порошкоподібної речовини й
кинули в полум’я, стала очевидною наявність камфори та інших запашних смол.
Ми дуже пильно обстежили тіло в пошуках отвору, через який видалено нутрощі,
але, на наше зачудування, нічого такого не виявили. Ніхто з присутніх тоді ще
не знав, що цілісні чи то нерозтяті мумії трапляються не так уже й рідко. Нам
було відомо, що небіжчиків мозок виймали через ніс, а для видалення кишок
робили надріз збоку живота, після чого трупа голили, мили й клали в ропу і лише
згодом, через кілька тижнів, бралися, власне, до самого бальзамування. Так і не
знайшовши надрізу, доктор Трулюлюліс заходився готувати свої хірургічні
інструменти, аби почати розтин, але тут я похопився, що вже звернуло на третю
годину ночі. Тож вирішили відкласти внутрішнє обстеження до наступного вечора і
вже й збиралися розійтися, коли це хтось запропонував один-два досліди з
вольтовою батареєю.
Думка подіяти електрикою на мумію три- чи й чотиритисячолітнього віку була коли
й не дуже розумна, то принаймні оригінальна, і ми всі ураз захопилися нею. На
дев’ять десятих ужарт і на одну десяту всерйоз ми установили в лікаревім кабінеті
батарею, а тоді перенесли туди єгиптянина. Добряче поморочившись, ми зуміли
оголити крайчик скроневого м’яза, що виявився значно менш закостенілим, ніж решта мускулатури тіла, але,
звісно, як ми й передбачали, від дотику дроту до нього той м’яз не показав ані найменшої гальванічної чутливості. Ця перша спроба видалась
нам досить переконливою і, від щирого серця посміявшися з нашої дурості, ми вже
стали прощатися, коли це мій погляд упав на очі мумії, і я враз остовпів. Бо з
першого ж погляду завважив, що очні яблука, яким усі ми приписали скляну
природу, хоч і привертав увагу їхній мовби дикий позирк, тепер були прикриті
повіками, так що з-під них видніли тільки вузькі сжечки tunica albuginea [2 Очних білків (латин.). ].
Гучним скриком я привернув увагу товариства до цієї обставини, і всі ураз
переконалися в моїй слушності.
Не можу сказати, щоб я був стурбований цим явищем, адже “стурбований” - це не
зовсім те слово. Гадаю, що, коли б не, портер, можна було б стверджувати, що
мене трохи підвели нерви. Що ж до решти присутніх, то ніхто з них навіть не
намагався приховати найзвичайнісінький переляк. На доктора Трулюлюліса просто
жаль було дивитися. Містер Гліддон зумів якимось побитом зробитися невидимим. А
в містера Сілка Бакінгема, сподіваюсь, забракне хоробрості заперечувати, що він
на всіх чотирьох порачкував під стіл. Одначе, коли
