Тайлер був тут задовго до того, як ми зустрілися.
Тайлер витягав колоди з води і відтягував їх на пляж. Він уже вкопав кілька штук – півколом на відстані в кілька дюймів одна від одної, на рівні очей. Чотири колоди вже стояли, а коли я прокинувся, Тайлер витягав на берег п'яту. Він викопав яму і скерував колоду туди, потім підняв її з іншого боку, і вона з’їхала вниз, вставши майже вертикально.
Ти прокидаєшся на пляжі.
Окрім нас із Тайлером, тут нікого.
Патичком Тайлер провів на піску пряму лінію в кількох футах від будівлі. Повернувся, щоби притоптати пісок навколо колод і тим самим вирівняти їх.
Я був єдиним, хто це бачив.
Тайлер спитав, чи не знаю я, котра година?
Я завжди ношу годинника.
– Ти знаєш, котра зараз година?
Я спитав:
– Де?
– Тут, – відповів Тайлер. – Тут і зараз.
Було 16:06.
За деякий час Тайлер сів, схрестивши ноги, у тіні встановлених колод. Посидів так кілька хвилин, потім встав, скупався, натягнув футболку, шорти і зібрався йти. Я мав спитати. Я мав дізнатися, що Тайлер робив, доки я спав.
Якщо я прокидаюся в іншому місці, в інший час, чи можу я прокинутись іншою людиною?
Я спитав Тайлера, чи він, бува, не художник?
Тайлер знизав плечима й показав мені, що п'ять встановлених колод були ширшими при основі. Звернув мою увагу на лінію, що він намалював на піску, і показав, як за її допомогою він побачив, як лягатиме тінь від кожного стовпа.
Часом ти прокидаєшся і маєш питати, де ти є.
Тайлер створив тінь величезної руки. Тільки зараз пальці, мов у Носферату
[17]
, а великий палець був непропорційно коротким, але рівно о шістнадцятій тридцять, сказав він, рука була досконалою. Велетенська тінь була довершеною рівно хвилину, і впродовж однієї ідеальної хвилини Тайлер сидів на долоні досконалості, створеної ним самим.
Прокидаєшся, а ти ніде.
Однієї хвилини вистачало. Довелося докласти зусиль, але хвилина довершеності вартувала того. Мить – найбільше, на що можна чекати від довершеності.
Ти прокидаєшся, і цього достатньо.
Його звали Тайлер Дерден, і він був профспілковим кіномеханіком, і він був офіціантом, обслуговував банкети в центрі міста, і він дав мені свій телефон.
Ось як ми зустрілися.
Глава 4
Усі типові хворі на мозкових паразитів сьогодні ввечері тут. У «Вище і По Той Бік» завжди значний плин кадрів. Це Пітер. Це Елдо. Це Мерсі.
Привіт.
Познайомтеся, це Марла ЗінҐер, вона з нами вперше.
Привіт, Марло.
У «Вище і По Той Бік» ми починаємо з гри «Впіймай-і-Скажи».
Група не зветься «Хворі на мозкових паразитів». Тут ніхто не говорить «паразити». Усім завжди стає ліпше. О, ці нові ліки. Кожен завжди щойно почав видужувати. Але все одно всіх перекошує від п’ятиденного головного болю. Жінка витирає мимовільні сльози. У кожного бейджик з іменем, і люди, котрих ти бачиш щовівторка впродовж року, підходять до тебе, з готовністю тиснуть руку і дивляться не на тебе, а на бейджик.
Навіть не віриться, що ми зустрілися.
Ніхто ніколи не скаже «паразит». Скажуть «агент».
Вони не кажуть «лікування». Кажуть «догляд».
У «Впіймай-і-Скажи» хтось розповість, що агент поширився в його спинному мозку, і через те раптово втратився контроль над лівою рукою. Агент, скаже хтось, висушив мозкову оболонку, тож мозок торкається внутрішнього боку черепа, і це викликає судоми.
Востаннє, коли я тут був, жінка на ім’я Хлоя оголосила єдину свою добру новину. Вона напівпіднялась на дерев’яних підруків’ях крісла і сказала, що більше не боїться смерті.
Сьогодні, після знайомства та «Впіймай-і-Скажи», незнайома дівчина з написом «?ленда» на бейджику сказала, що вона сестра Хлої і що о другій ночі минулого вівторка Хлоя остаточно померла.
О, це б мало бути так солодко! Два роки Хлоя плакала на моїх руках під час обіймів, а зараз вона мертва, мертва і зарита в землю, мертва в урні, мавзолеї, колумбарії. Доказ того, що сьогодні ти мислиш і швендяєшся країною, а назавтра стаєш вистиглим добривом, поживою для хробаків. Це є захоплююче диво смерті, і наскільки би було солодко, якби не оця.
Марла.
О, і Марла знову дивиться на мене, виокремлюючи з-поміж усіх мозкових паразитів.
Шахрай.
Симулянтка.
Марла – симулянтка. Ти симулянт. Їхні пересмикування, судоми, падіння в нападах кашлю, коли міжніжжя їхніх джинсів стрімко темніє, – все це лише велика вистава.
І раптом керована медитація нікуди мене не приводить. За кожними з семи дверей палацу, за зеленими дверима, помаранчевими дверима – Марла. Сині двері – Марла стоїть і там. Шахрайка. Керована медитація, печера тварини, що уособлює мою силу. Моя – Марла. Закочує очі й курить свою цигарку. Шахрайка. Чорне волосся й пишні кармінові губи. Симулянтка. Губи з італійської темної диванної шкіри. Нема куди тікати.
Хлоя була справжньою.
Хлоя виглядала, мов скелет Джонні Мітчела, якби-то змусити його всміхатися й ходити на вечірку, максимально всім догоджаючи. Уяви, що цей скелет Хлої, розміром з комашку, несеться залами і галереями власних нутрощів о другій ночі. Її пульс реве сиреною, оголошуючи: приготуватися до смерті за десять, за дев’ять, за вісім секунд. Смерть настане за сім, шість…
Вночі Хлоя біжить лабіринтом своїх майже мертвих вен, і судини вибухають гарячою лімфою. Нерви плутаними дротами мережать тканини. Навколо неї гарячі білі перлини припухлих гнійників.
Загальне попередження: приготуватися до звільнення шлунку за десять, за дев’ять, вісім, сім.
Приготуватися до звільнення душі за десять, дев’ять, вісім.
Хлоя плентається по коліно в нирковій рідині – орган відмовив.
Смерть настане за п’ять.
П’ять, чотири.
Чотири.
Навколо неї виділення паразитів лишають графіті на її серці.
Чотири, три.
Три, два.
Хлоя видирається вгору звурдженим вмістом власної горлянки.
У її напіввідкритий рот сяє місяць.
Приготуватися до останнього подиху, зараз.
Звільнитися.
Зараз.
Очистити душу від тіла.
Зараз.
Смерть наступила.
Вы читаете Бійцівський клуб
