Зараз.
О, це б мало бути так солодко – згадувати теплі здригання Хлої в моїх обіймах у той час, коли вона десь лежить, мертва.
Але ж ні, на мене витріщається Марла.
У керованій медитації я розкриваю обійми назустріч своїй внутрішній дитині, а дитина – це Марла, що смалить свою цигарку. Ніякої кулі білого цілющого світла. Шахрай. Ніяких чакр. Уяви, як твої чакри розкриваються квітами, і в центрі кожної – сповільнений вибух солодкого світла.
Шахрай.
Мої чакри закриті.
Коли закінчується медитація, усі потягуються, крутять головами, допомагають одне одному звестися на ноги. Терапевтичний фізичний контакт. Для обіймів я проходжу три кроки і стаю навпроти Марли, котра заглядає мені в обличчя в той час, як я очікую на вказівку.
– Давайте всі ми, – надходить вказівка, – обіймемо когось поруч нас.
Мої руки змикаються навколо.
– Цього вечора оберіть когось особливого.
Прокурені руки Марли притиснені їй до грудей.
– Скажіть цій людині, що ви відчуваєте.
У Марли немає раку яєчок. У Марли немає туберкульозу. Вона не вмирає. Гаразд, з точки зору банальної ерудиції всі ми вмираємо, проте Марла не вмирає так, як вмирала Хлоя.
– Поділіться собою, – надходить вказівка.
Що ж, Марло, як тобі справа рук твоїх?
– Поділіться собою без залишку.
Що ж, Марло, йди геть. Іди геть. Іди геть.
– Плачте, якщо вам хочеться.
Марла уважно на мене дивиться. У неї брунатні очі. У припухлих мочках вух є дірочки, але нема сережок. Потріскані губи вкриті лусочками відмерлої шкіри.
– Плачте.
– Ти теж не вмираєш, – каже Марла.
Парочки навколо нас схлипують, спираючись одне на одного.
– Донесеш на мене, – каже Марла, – і я видам тебе.
– Тоді, – кажу, – можемо розділити тиждень. Ти візьмеш хвороби кісток, паразитів мозку і туберкульоз. Мені лишаються рак яєчок, паразити крові та органічні ураження мозку.
Марла каже:
– Як щодо висхідного раку кишківника?
Дівчинка виконала домашнє завдання.
Рак кишківника ми поділимо. Вона ходитиме першої і третьої неділі місяця.
– Ні, – каже Марла. Їй потрібно все. Раки, паразити. Марла звужує очі. Вона і мріяти не могла, що можна почуватися настільки чудово. Вона відчуває, що справді живе. Шкіра в неї стала чистішою. Упродовж усього життя вона ніколи не бачила мертвяка. У житті не було сенсу, через те що ні з чим було порівняти. О, а зараз були вмирання і смерть, втрати й розпука. Рюмсання і здригання, страх і співчуття. Тепер, коли вона знає, куди ми всі йдемо, Марла відчуває кожну мить життя.
Ні, жодної групи вона не полишить.
– Ні, повертатися до того, як життя почувалося раніше? – каже Марла. – Я працювала в ритуальній конторі, аби почуватися ліпше бодай через те, що я дихаю. А раптом я не зможу знайти подібну роботу?
– Тоді повертайся до своєї ритуальної контори, – кажу я.
– Похорон у порівнянні з цим – ніщо, – каже Марла. – Похорон – це абстрактна церемонія. А тут маєш справжній досвід смерті.
Парочки навколо нас витирають сльози, шмаркаються, поплескують одне одного по спині й розходяться.
Ми не можемо приходити обидвоє, кажу їй.
– Тоді не приходь.
– Мені це потрібно.
– Тоді ходи на похорони.
Усі розійшлися і поєднують руки для молитви зближення. Даю Марлі піти.
– Давно ти сюди ходиш?
Молитва зближення. Два роки. Чоловік у молитовному колі бере мене за руку. Чоловік бере руку Марли. Зазвичай, коли починаються ці моління, мені перехоплює подих. О, благослови нас. О, благослови нас у нашому гніві й нашому страхові.
– Два роки?
Марла шепоче, схиливши голову до мене. О, благослови нас і втримай нас. Усі, хто міг за два роки мене помітити, або помер, або вилікувався і вже не повертався. Допоможи нам і допоможи нам.
– Гаразд, – каже Марла, – гаразд, домовились, можеш лишити собі рак яєчок.
Великий Боб, здоровий хлоп, оплакує мене. Дякую. Даруй нам долю нашу. Даруй нам мир.
– Нема за що.
Ось як я зустрів Марлу.
Глава 5
Охоронець мені все пояснив.
Носії багажу не можуть не зважати на клацання у валізах. Охоронець називав носіїв багажу «кидунами». Сучасні бомби не клацають. Але якщо в сумках щось вібрує, носії, кидуни, мусять викликати поліцію.
Я почав жити з Тайлером через те, що в більшості аеропортів у випадку вібруючого багажу реакція саме така.
Я повертався з аеропорту Даллас, у мене все було в тій сумці. Коли багато подорожуєш, призвичаюєшся брати в дорогу ті самі речі. Шість білих сорочок. Двоє чорних штанів. Найменше, що потрібно для виживання.
Переносний будильник.
Бездротова електробритва.
Зубна щітка.
Шість змін нижньої білизни.
Шість пар чорних шкарпеток.
Виходить, що, коли вірити тому охоронцеві, моя сумка завібрувала на вильоті з аеропорту Даллас, тож поліція зняла її з рейсу. У тій сумці було все. Набір для догляду за контактними лінзами. Червона краватка в білу смужку. Блакитна краватка в червону смужку. То були ділові смужки, а не якісь там клубні. І монотонна червона краватка.
Список усього цього зазвичай висів на дверях спальні у мене вдома.
«Вдома» було квартирою на п’ятнадцятому поверсі висотки, схожої на картотечну шафу, – для вдів і молодих професіоналів. Рекламна брошура обіцяла футової товщини підлогу, стелю й стіни між мною та суміжним стерео чи телевізором. Фут бетону та кондиціонування повітря – навіть вікна не відкрити, тож кленовий паркет і світильники з регулятором яскравості – усі тисячу сімсот повітронепроникних футів смерділи тим, що ти востаннє готував або чим востаннє ходив до туалету.
Ага, ще там були стільниці, як у м’ясників, і низьковольтна підсвітка.
Проте фут бетону все ще важить, коли в твоєї сусідки сідає батарейка на слуховому апараті й вона вмикає своє ігрове телешоу на повну гучність. Чи коли вулканічний вибух газу, уламків твоїх меблів з вітальні й особистих речей виносить вікна від підлоги до стелі й догоряє в польоті, лишаючи твоє помешкання, тільки твоє, випаленою обвугленою дірою в стіні будинку.
Отакої.
Усе, разом із набором тарілок зеленого скла ручної роботи з дрібними бульбашками і дефектами, якимись піщинками, – докази того, що вони зроблені руками простих чесних нужденних працелюбних аборигенів хрінзна-де, і весь цей посуд вимітає вибух. Уявіть, як гардини вилітають, обгоряючи до клаптиків
Вы читаете Бійцівський клуб
