них є хрещені батьки. Після смерті рідного батька Джоні містер Корлеоне ставиться до своїх обов'язків ще ретельніше. А щодо якогось іншого прохання, то містер Корлеоне надзвичайно вразливий. Він ніколи не просить про послугу вдруге, якщо йому відмовили першого разу.
Вольц знизав плечима.
— Вибачте. Відповідь однаково буде «ні». Але якщо вже ви тут, то скажіть, скільки б мені коштувало обійстя без клопотів з профспілкою? Я б віддав зразу. Готівкою.
Це прояснювало одну з загадок, а саме — чому Вольц витрачав час на Хейгена, вже вирішивши не давати Джоні ролі. І цього рішення не можна було змінити під час сьогоднішньої зустрічі. Вольц почував себе у безпеці. Він не боявся могутності дона Корлеоне. Звичайно ж, Вольц із своїми політичними зв'язками в урядових колах, знайомством із шефом ФБР, фантастичним багатством і абсолютною владою в кінопромисловості не припускав навіть думки, щоб його міг чимось залякати дон Корлеоне. Будь-яка розумна людина, в тому числі й Хейген, зробила б висновок, що Вольц слушно оцінював своє становище. Він був неприступний для дона, бо не зупинявся перед витратами, пов'язаними з загрозою страйку. Єдине лише не вкладалося в цю логічну схему: дон Корлеоне пообіцяв хрещеникові, що той матиме роль, а Хейген не міг пригадати випадку, щоб дон Корлеоне не дотримав слова в таких справах. Хейген сказав спокійно:
— Ви навмисне хибно тлумачите мої слова. Ви хочете зробити з мене співучасника шантажу. Містер Корлеоне обіцяв лише замовити за вас дружнє слово перед профспілкою у відповідь на ваше дружнє слово. Дружній обмін можливостями особистого впливу, і тільки. Але я бачу, що ви не сприймаєте моїх слів серйозно. Я особисто вважаю, що ви робите помилку.
Вольц, ніби чекав такого моменту, дозволив собі розсердитись:
— Чому ж? Я чудово розумію, — сказав він, — це в стилі мафії, чи не так? Всі ці солодкі слова, присмачені маслиновою олією, що ви мені виливаєте тут, є насправді погрозами. Тож вислухайте, що я скажу. Джоні Фонтане ніколи в світі не отримає цієї ролі, хоч він і підходить для неї як ніхто інший. Ця роль зробила б його великою кінозіркою. Але він ніколи не стане кінозіркою, бо я ненавиджу цього чепурунчика і маю намір взагалі вижити його з кіно. Хочете знати чому? Він зіпсував одну з моїх найцінніших протеже. П'ять років я готував цю дівчину, її вчили грати, танцювати, співати, я витратив сотні тисяч доларів. Збирався зробити її кінозіркою. Буду навіть відвертіший, щоб ви не думали, що я черства людина, — річ тут не лише в доларах і центах. Це була вродлива дівчина і до того ж найжагучіша з усіх, яких я тільки мав у ліжку, а мав я їх, дай боже, по всьому світу. А з'явився Джоні з маслиновою олією в голосі та своєю макаронницькою привабливістю і обплутав її. Вона кинула все, виставила мене на посміховисько. Людина в моєму становищі не може собі дозволити бути посміховиськом. Я мушу сквитатися з цим Джоні.
Тепер Вольц таки справді вразив Хейгена. Вже немолода людина, що займає таке високе становище, дозволяє отаким дрібницям впливати на вирішення серйозних справ, на долю бізнесу, та ще й якого. У світі Хейгена, в світі дона Корлеоне зовнішня краса, статева зваба жінок не мали ані найменшої ваги при вирішенні справді важливих проблем. Це, вважалося, особисті справи, за винятком хіба одруження та питань сімейної честі. Хейген зробив останню спробу.
— Маєте цілковиту рацію, містере Вольц, — сказав він, — але хіба ці ваші прикрощі переважають усе інше? Мені здається, що ви не зрозуміли значення цієї невеликої послуги для мого клієнта. Містер Корлеоне тримав маленького Джоні на руках, коли того хрестили. Після смерті батька Джоні містер Корлеоне перебрав на себе батьківські обов'язки. Його називають «Хрещеним Батьком» усі, хто хоче висловити йому пошану і вдячність за допомогу. І містер Корлеоне ніколи не підводить своїх друзів.
Вольц аж підскочив.
— Я вже досить наслухався цих балачок. Та поки що не головорізи наказують мені, а я їм. Досить мені взяти цю трубку — і ви ночуватимете в тюрмі. І якщо всяка кримінальна наволоч докучатиме мені залякуванням, то майте на увазі, що я не якийсь там імпресаріо танцювального ансамблю. Так, я чув і про цю історію. Майте на увазі: ваш Корлеоне навіть не знатиме, звідки впаде на нього грім. Якщо треба, я не зупинюсь перед тим, щоб використати свій вплив у Білому домі.
«Сучий син, упертий, наче осел. Як йому, у біса, пощастило стати пеццонованте? — дивувався Хейген. — Радник президента, власник найбільшої кіностудії в світі. Ні, справді, донові треба взятися за кінобізнес. Цей бовдур і далі чіпляється за сентименти, за марні слова, він так і не зрозумів нічого».
— Дякую за частування і приємний вечір, — сказав Хейген. — Чи не наказали б ви підкинути мене чим-небудь до аеропорту? Я навряд чи зможу заночувати у вас. — Том холодно посміхнуся Вольцові. — Містер Корлеоне любить, щоб про погані вісті йому сповіщали негайно.
Чекаючи на автомобіль перед яскраво освітленою колонадою вілли, Хейген побачив дві жіночі постаті, що простували до великого лімузина, який уже стояв біля під'їзду. Це були дванадцятилітня білява красуня та її мати. Хейген бачив їх сьогодні вранці у Вольцовій приймальні. Але тонко вирізьблені уста дівчинки тепер стали розпухлою червоною масою. Очі кольору морської блакиті ніби затягла якась плівка, а коли дівчинка спускалася сходами до машини, її довгі ноги підгинались, як у скаліченої лошички. Мати підтримувала доньку, допомагаючи їй сісти в машину, і сичала їй на вухо якісь вказівки. Скоса зиркнувши на Хейгена з хижацьким тріумфом у погляді, вона також сховалася в лімузині.
«То ось чому мене не запросили в літак з Лос-Анджелеса, — подумав Хейген. — Кінопродюсер взяв у літак дівчинку з матір'ю. Це дало Вольцові час відпочити перед вечерею та «обробити» оте бідне дівчатко. І Джоні будь-що прагне жити в такому світі? Ну що ж — хай бог поможе і йому, й Вольцові».
***
Полі Гатто не любив спішної роботи, надто коли йшлося про мордобиття. Він волів розрахувати все заздалегідь. Навіть отака мура, як сьогодні, може вилізти боком, якщо припуститися помилки. Потягуючи з кухля пиво, він позирав на двох молодих шалапутів, що домовлялися біля прилавка з двома блудяжками. Гатто вже знав усе, що йому треба було знати, про цих гультяїв. їх звали Джеррі Вагнер і Кевін Мунан. Обидва років двадцяти, вразливі, стрункі, міцної будови, русоволосі. Обидва за два тижні мали повертатися до коледжу, у обох батьки з політичним впливом, і це, на додачу до студентських квитків, утримало їх від призову до армії. Обидва були умовно засуджені за побиття дочки Амеріго Бонасера. «Виродки вошиві, — подумав Полі Гатто. — Відкручуються від служби, порушують умовне покарання, п'ючи у барі після півночі, волочаться за шльондрами. Шмаркачі. Гатто сам теж уник призову до війська, бо його лікар подав у мобілізаційну комісію документи, які свідчили, що його пацієнт, чоловічої статі, білий, двадцяти шести років, неодружений, пройшов лікування електрошоком у зв'язку з психічним розладом. Все це була, звичайно, брехня, проте Гатто вважав, що він чесно заробив своє звільнення від мобілізації. Для нього постарався Клеменца після того, як Гатто насобачився й прижився в «родинному ділі» Корлеоне.
Клеменца сказав, щоб цю роботу закінчили швидше, до початку навчання в коледжі. Гатто хотів би знати, чому її треба зробити саме з Нью-Йорку. Клеменца завжди ставив якісь додаткові умови, замість просто доручити роботу. Якщо оті молоденькі шелихвістки підуть зараз із цими байстрюками, пропаде ще один вечір.
Він почув, як одна з дівчат сказала, сміючись: «Ти що, здурів, Джеррі? Не піду я з тобою ні в яку машину, дуже мені хочеться відлежуватися потім у лікарні, як ота бідолашка!» В її голосі бриніло зловтішне задоволення. Для Гатто цього було досить. Він допив пиво й вийшов у темноту вулиці. Чудово. Було вже по дванадцятій. Крім ще одного бару, ніде не світилося. Всі заклади давно зачинені. Машину дільничного патруля взяв на себе Клеменца. Вона не з'явиться сюди, поки їм не повідомлять по радіо, та й потім поліція не квапитиметься до бару.
Він обперся на великий «Шевроле». На задньому сидінні автомобіля, майже невидимі, терпляче дожидали два чоловіки, лобуряки нівроку. Полі сказав: «Схопите їх, коли вийдуть».
Йому й досі здавалося, що все зроблено занадто поквапно, Клеменца дав йому копії фотографій з поліційних досьє на обох цих шмаркачів, навіть на бар, де вони щовечора пили і підбирали дівчаток легкої вдачі. Полі добрав двох кремезних чолов'яг з людей «родини» і вказав їм молодиків. Також розтлумачив, що треба зробити. Ніяких ударів по голові чи потилиці, щоб не вколошкати ненароком. А поза тим можуть діяти, як їм до вподоби. Він лише попередив: «Якщо ці шмаркачі пробудуть у лікарні менше місяця, то ви, хлопці, можете знову сідати на свої самоскиди».
Обидва гевали вилізли з машини. Це були колишні боксери — правда, тільки з третьорядних клубів, свого часу Сонні Корлеоне узяв їх на гачок, зарятувавши невеликою позичкою під проценти, на яку вони змогли по-людському жити. І тепер вони, звичайно, палали бажанням виявити свою вдячність.
Джеррі Вагнер і Кевін Мунан вийшли з бару вже добре напідпитку. Насмішка дівчаток вразила їхній
Вольц знизав плечима.
— Вибачте. Відповідь однаково буде «ні». Але якщо вже ви тут, то скажіть, скільки б мені коштувало обійстя без клопотів з профспілкою? Я б віддав зразу. Готівкою.
Це прояснювало одну з загадок, а саме — чому Вольц витрачав час на Хейгена, вже вирішивши не давати Джоні ролі. І цього рішення не можна було змінити під час сьогоднішньої зустрічі. Вольц почував себе у безпеці. Він не боявся могутності дона Корлеоне. Звичайно ж, Вольц із своїми політичними зв'язками в урядових колах, знайомством із шефом ФБР, фантастичним багатством і абсолютною владою в кінопромисловості не припускав навіть думки, щоб його міг чимось залякати дон Корлеоне. Будь-яка розумна людина, в тому числі й Хейген, зробила б висновок, що Вольц слушно оцінював своє становище. Він був неприступний для дона, бо не зупинявся перед витратами, пов'язаними з загрозою страйку. Єдине лише не вкладалося в цю логічну схему: дон Корлеоне пообіцяв хрещеникові, що той матиме роль, а Хейген не міг пригадати випадку, щоб дон Корлеоне не дотримав слова в таких справах. Хейген сказав спокійно:
— Ви навмисне хибно тлумачите мої слова. Ви хочете зробити з мене співучасника шантажу. Містер Корлеоне обіцяв лише замовити за вас дружнє слово перед профспілкою у відповідь на ваше дружнє слово. Дружній обмін можливостями особистого впливу, і тільки. Але я бачу, що ви не сприймаєте моїх слів серйозно. Я особисто вважаю, що ви робите помилку.
Вольц, ніби чекав такого моменту, дозволив собі розсердитись:
— Чому ж? Я чудово розумію, — сказав він, — це в стилі мафії, чи не так? Всі ці солодкі слова, присмачені маслиновою олією, що ви мені виливаєте тут, є насправді погрозами. Тож вислухайте, що я скажу. Джоні Фонтане ніколи в світі не отримає цієї ролі, хоч він і підходить для неї як ніхто інший. Ця роль зробила б його великою кінозіркою. Але він ніколи не стане кінозіркою, бо я ненавиджу цього чепурунчика і маю намір взагалі вижити його з кіно. Хочете знати чому? Він зіпсував одну з моїх найцінніших протеже. П'ять років я готував цю дівчину, її вчили грати, танцювати, співати, я витратив сотні тисяч доларів. Збирався зробити її кінозіркою. Буду навіть відвертіший, щоб ви не думали, що я черства людина, — річ тут не лише в доларах і центах. Це була вродлива дівчина і до того ж найжагучіша з усіх, яких я тільки мав у ліжку, а мав я їх, дай боже, по всьому світу. А з'явився Джоні з маслиновою олією в голосі та своєю макаронницькою привабливістю і обплутав її. Вона кинула все, виставила мене на посміховисько. Людина в моєму становищі не може собі дозволити бути посміховиськом. Я мушу сквитатися з цим Джоні.
Тепер Вольц таки справді вразив Хейгена. Вже немолода людина, що займає таке високе становище, дозволяє отаким дрібницям впливати на вирішення серйозних справ, на долю бізнесу, та ще й якого. У світі Хейгена, в світі дона Корлеоне зовнішня краса, статева зваба жінок не мали ані найменшої ваги при вирішенні справді важливих проблем. Це, вважалося, особисті справи, за винятком хіба одруження та питань сімейної честі. Хейген зробив останню спробу.
— Маєте цілковиту рацію, містере Вольц, — сказав він, — але хіба ці ваші прикрощі переважають усе інше? Мені здається, що ви не зрозуміли значення цієї невеликої послуги для мого клієнта. Містер Корлеоне тримав маленького Джоні на руках, коли того хрестили. Після смерті батька Джоні містер Корлеоне перебрав на себе батьківські обов'язки. Його називають «Хрещеним Батьком» усі, хто хоче висловити йому пошану і вдячність за допомогу. І містер Корлеоне ніколи не підводить своїх друзів.
Вольц аж підскочив.
— Я вже досить наслухався цих балачок. Та поки що не головорізи наказують мені, а я їм. Досить мені взяти цю трубку — і ви ночуватимете в тюрмі. І якщо всяка кримінальна наволоч докучатиме мені залякуванням, то майте на увазі, що я не якийсь там імпресаріо танцювального ансамблю. Так, я чув і про цю історію. Майте на увазі: ваш Корлеоне навіть не знатиме, звідки впаде на нього грім. Якщо треба, я не зупинюсь перед тим, щоб використати свій вплив у Білому домі.
«Сучий син, упертий, наче осел. Як йому, у біса, пощастило стати пеццонованте? — дивувався Хейген. — Радник президента, власник найбільшої кіностудії в світі. Ні, справді, донові треба взятися за кінобізнес. Цей бовдур і далі чіпляється за сентименти, за марні слова, він так і не зрозумів нічого».
— Дякую за частування і приємний вечір, — сказав Хейген. — Чи не наказали б ви підкинути мене чим-небудь до аеропорту? Я навряд чи зможу заночувати у вас. — Том холодно посміхнуся Вольцові. — Містер Корлеоне любить, щоб про погані вісті йому сповіщали негайно.
Чекаючи на автомобіль перед яскраво освітленою колонадою вілли, Хейген побачив дві жіночі постаті, що простували до великого лімузина, який уже стояв біля під'їзду. Це були дванадцятилітня білява красуня та її мати. Хейген бачив їх сьогодні вранці у Вольцовій приймальні. Але тонко вирізьблені уста дівчинки тепер стали розпухлою червоною масою. Очі кольору морської блакиті ніби затягла якась плівка, а коли дівчинка спускалася сходами до машини, її довгі ноги підгинались, як у скаліченої лошички. Мати підтримувала доньку, допомагаючи їй сісти в машину, і сичала їй на вухо якісь вказівки. Скоса зиркнувши на Хейгена з хижацьким тріумфом у погляді, вона також сховалася в лімузині.
«То ось чому мене не запросили в літак з Лос-Анджелеса, — подумав Хейген. — Кінопродюсер взяв у літак дівчинку з матір'ю. Це дало Вольцові час відпочити перед вечерею та «обробити» оте бідне дівчатко. І Джоні будь-що прагне жити в такому світі? Ну що ж — хай бог поможе і йому, й Вольцові».
***
Полі Гатто не любив спішної роботи, надто коли йшлося про мордобиття. Він волів розрахувати все заздалегідь. Навіть отака мура, як сьогодні, може вилізти боком, якщо припуститися помилки. Потягуючи з кухля пиво, він позирав на двох молодих шалапутів, що домовлялися біля прилавка з двома блудяжками. Гатто вже знав усе, що йому треба було знати, про цих гультяїв. їх звали Джеррі Вагнер і Кевін Мунан. Обидва років двадцяти, вразливі, стрункі, міцної будови, русоволосі. Обидва за два тижні мали повертатися до коледжу, у обох батьки з політичним впливом, і це, на додачу до студентських квитків, утримало їх від призову до армії. Обидва були умовно засуджені за побиття дочки Амеріго Бонасера. «Виродки вошиві, — подумав Полі Гатто. — Відкручуються від служби, порушують умовне покарання, п'ючи у барі після півночі, волочаться за шльондрами. Шмаркачі. Гатто сам теж уник призову до війська, бо його лікар подав у мобілізаційну комісію документи, які свідчили, що його пацієнт, чоловічої статі, білий, двадцяти шести років, неодружений, пройшов лікування електрошоком у зв'язку з психічним розладом. Все це була, звичайно, брехня, проте Гатто вважав, що він чесно заробив своє звільнення від мобілізації. Для нього постарався Клеменца після того, як Гатто насобачився й прижився в «родинному ділі» Корлеоне.
Клеменца сказав, щоб цю роботу закінчили швидше, до початку навчання в коледжі. Гатто хотів би знати, чому її треба зробити саме з Нью-Йорку. Клеменца завжди ставив якісь додаткові умови, замість просто доручити роботу. Якщо оті молоденькі шелихвістки підуть зараз із цими байстрюками, пропаде ще один вечір.
Він почув, як одна з дівчат сказала, сміючись: «Ти що, здурів, Джеррі? Не піду я з тобою ні в яку машину, дуже мені хочеться відлежуватися потім у лікарні, як ота бідолашка!» В її голосі бриніло зловтішне задоволення. Для Гатто цього було досить. Він допив пиво й вийшов у темноту вулиці. Чудово. Було вже по дванадцятій. Крім ще одного бару, ніде не світилося. Всі заклади давно зачинені. Машину дільничного патруля взяв на себе Клеменца. Вона не з'явиться сюди, поки їм не повідомлять по радіо, та й потім поліція не квапитиметься до бару.
Він обперся на великий «Шевроле». На задньому сидінні автомобіля, майже невидимі, терпляче дожидали два чоловіки, лобуряки нівроку. Полі сказав: «Схопите їх, коли вийдуть».
Йому й досі здавалося, що все зроблено занадто поквапно, Клеменца дав йому копії фотографій з поліційних досьє на обох цих шмаркачів, навіть на бар, де вони щовечора пили і підбирали дівчаток легкої вдачі. Полі добрав двох кремезних чолов'яг з людей «родини» і вказав їм молодиків. Також розтлумачив, що треба зробити. Ніяких ударів по голові чи потилиці, щоб не вколошкати ненароком. А поза тим можуть діяти, як їм до вподоби. Він лише попередив: «Якщо ці шмаркачі пробудуть у лікарні менше місяця, то ви, хлопці, можете знову сідати на свої самоскиди».
Обидва гевали вилізли з машини. Це були колишні боксери — правда, тільки з третьорядних клубів, свого часу Сонні Корлеоне узяв їх на гачок, зарятувавши невеликою позичкою під проценти, на яку вони змогли по-людському жити. І тепер вони, звичайно, палали бажанням виявити свою вдячність.
Джеррі Вагнер і Кевін Мунан вийшли з бару вже добре напідпитку. Насмішка дівчаток вразила їхній
Вы читаете Хрещений Батько
