від болю й образи. Потім презирливо турнув її на ліжко. Хлиснув віскі прямо з шийки — пляшка ще стояла на нічному столику біля ліжка. Тепер він був уже добряче п'яний, його світло-голубі очі божевільно блищали, і Конні перелякалася не в жарт.
Широко розставивши ноги, Карло пив з шийки. Потім захопив пальцями шкіру з тілом на її розповнілому від вагітності стегні й почав боляче крутити, аж поки Конні почала проситися.
— Жирнюча, як свиня, — сказав він гидливо і вийшов і пальні.
Перестрашена Конні лежала в ліжку, не наважуючись поцікавитися, що робить її чоловік у суміжній кімнаті. Врешті вона підвелася, щоб крізь прочинені двері зазирнути у вітальню. Карло розлігся там на канапі й дудлив віскі з нової пляшки. Конні подумала, що скоро він нап’ється і засне дурним сном, а вона тоді вийде до кухні і зателефонує своїм на Лонг-Біч. Скаже матері, щоб прислали кого-небудь забрати її звідси. Вона сподівалася, що до телефону підійде Том Хейген або мати — аби тільки не Сонні.
Було вже близько десятої години вечора, коли на кухні в домі дона Корлеоне задзвонив телефон. Трубку взяв один з донових охоронців і зразу, як належить, покликав господиню. Але пані Корлеоне ніяк не могла втямити, чого хоче дочка, бо та, хоч і в істеричному стані, намагалась говорити пошепки, щоб не почув чоловік у суміжній кімнаті. Та й обличчя і губи в неї розпухли від ляпасів, і їй важко було говорити. Пані Корлеоне моргнула охоронцеві, щоб той покликав Сонні, який сидів у вітальні з Томом Хейгеном.
Сонні прийшов на кухню й узяв у матері телефонну трубку.
— Алло, Конні, слухаю, — сказав він.
Конні, боячись чоловіка і того, що може накоїти брат, стала затинатись ще дужче. Вона пробелькотіла:
— Сонні, пришли по мене машину, я тобі потім розповім. Нічого такого, тільки сам не приїзди. Пришли Тома, чуєш, Сонні. Нічого такого, я тільки хочу додому.
Тим часом до кухні прийшов і Хейген. Дон уже випив на ніч снодійне і спав у своїй спочивальні поверхом вище, у Хейген не хотів спускати ока з Сонні на випадок якоїсь біди. Обидва домашні охоронці теж були на кухні. Всі очікувально дивились на Сонні, що стояв з трубкою біля вуха.
Очевидно, шалена вдача Сонні мала якісь таємничі глибокі джерела в надрах його організму. І тепер усі бачили, як кров буквально бухнула в його товсту жилаву шию, а очі затуманила ненависть, риси обличчя напружились, аж загострились, а потім обличчя набуло якогось землистого кольору, мов у хворого, що змагається зі смертю. І руки в нього аж трусилися: то серце гнало по жилах адреналін. Але Сонні відповім опанованим, низьким голосом:
— Зажди, сідай і чекай, — Сонні поклав трубку.
Якусь хвильку він стояв на місці, неначе сам приголомшений своєю люттю, а потім, гидко лаючись, вибіг з дому.
Хейген зрозумів з виразу обличчя Сонні, що той зовсім знавіснів і не тямить себе від люті. Зараз можна було чекати від Сонні чого завгодно. Хейген знав також, що дорогою до міста Сонні може охолонути, вернути собі розважливість. Правда, та розважливість могла зробити Сонні ще страшнішим, хоч і вбереже від небезпек, у які завела б його лють. Хейген почув, як заревів мотор, і наказав обом охоронцям:
— Гайда за ним.
А потім пішов до телефону й домовився, що кілька чоловік із загону Сонні, які мешкали в місті, заберуть Карло Ріцці з дому. Інші залишаться біля Конні, поки не приїде її брат — цей навіжений Сонні. Хейген ризикував, стаючи на шляху Сонні, але знав, що дон підтримає його. Він боявся, що Сонні вб'є Каро Ріцці перед свідками. Він не підозрював якихось підступів з ворожого боку. П'ять «родин» вже давно затихли і, очевидно, жадали миру.
На той час, коли Сонні вилетів на «Б'юїку» із завулка, він уже почасти отямився. Задоволено побачив, як двоє охоронців сідають у машину, щоб їхати слідом за ним. Він не думав про небезпеку, бо п'ять «родин» уже давно перестали контратакувати, фактично вже й не воювали. В передпокої мимохідь ухопив свій піджак, пістолет лежав схований у машині, зареєстрований на одного з членів його загону, отже, поліція не могла присікатись до нього самого. Проте Сонні не сподівався, що доведеться вдатися до зброї. Він навіть ще не знав сам, що збирався зробити з Карло Ріцці.
Тепер, маючи змогу обдумати становище, він зрозумів, що не може вбити батька ще не народженої дитини, до того ж іще й чоловіка своєї сестри. У всякому разі не через сімейні чвари. Хіба що це були не просто сімейні чвари. Карло виявився негідником, і Сонні відчув себе винним, що через нього сестра познайомилася з цим виродком.
Як не дивно, але Сонні, незважаючи на свій шалений норов, не міг ударити жінку і ще ніколи не вдарив жодної. Не міг також скривдити дитину чи когось беззахисного. Того разу Карло не чинив опору, це врятувало йому життя. Цілковита покора обеззброїла жорстокість. Змалку Сонні мав чуйне серце. Тільки доля згодом зробила його вбивцею.
Але тепер він раз і назавжди відіб'є Карло охоту мордувати дружину, подумав Сонні, звертаючи свій «Б’юїк» на платну дорогу, яка вела з Лонг-Біч через протоку на шосе, що по той бік Джонс-Біч. Тут було менше машин. Він завжди їздив цією дорогою до Нью-Йорка.
Він вирішив, що відішле Конні з охоронцями додому, а сам залишиться й «побалакає» з Карло. Що буде після цього, не знав. Якщо цей виродок справді побив Конні — він робить з нього каліку. Але холодний морський вітер дорогою остуджував його лють. Сонні повністю опустив вікно.
Як завжди, він поїхав по шосе Джонс-Біч-Козвей, бо о цій порі року, та ще пізно вночі, там майже ніхто не їздив, Можна було розвинути шалену швидкість, поки не виїдеш магістральну трасу з того боку. Але й там рух о цій порі був не великий. Сонні знав, що швидка їзда хоч трохи зніме з нього небезпечну напруженість. Машина з охоронцями залишилась далеко позаду.
Дорога була майже неосвітлена, на ній не видніло жодної машини. Далеко спереду Сонні побачив білу будку збирача плати за проїзд. Поруч неї стояло ще кілька будок, але вони працювали лише вдень, коли рух жвавішав. Сонні пригальмував «Б'юїка» і вже почав нишпорити по кишенях, шукаючи монети. Але нічого не знайшов. Видобув гаманець, розкрив його однією рукою й витяг пальцями долар. В’їхав на освітлену ліхтарями площадку, наблизився до будки і з подивом побачив, що проїзд йому закриває автомобіль, а водій, мабуть, розпитував у збирача плати, як йому їхати. Сонні натиснув на сигнал, і друга машина слухняно подалася вперед, звільняючи місце біля віконця. Сонні віддав митникові долара й зачекав на решту. Йому вже не терпілося скоріше підняти шибку. Вітер з Атлантичного океану вистудив усю машину. Але проклятий митник без кінця колупався зі своєю рештою і навіть випустив її на підлогу, а тоді нахилився підібрати її.
У цю мить Сонні помітив, що друга машина не поїхала, а ще й досі стоїть на метр-півтора попереду, закриваючи йому проїзд. Тієї ж миті краєм ока побачив, що в затемненій будці з правого боку теж хтось є. Але у нього вже не було у часу думати над цим, бо з машини перед ним вийшли двоє й рушили до нього. І за якусь частку секунди, перше ніж все відбулося, Сонні зрозумів, що йому труба. У цю мить його мозок діяв винятково чітко, бо лють розлетілась і прихована загроза нарешті матеріалізувалась і просвітила його.
Але й тоді, в якійсь інстинктивній волі до життя, його важке тіло вдарилося в дверцята «Б'юїка», ламаючи замок. Чоловік у затемненій будці почав стріляти, і кулі прошили голову й шию Сонні Корлеоне, коли його тіло вивалювалося з машини на дорогу. Двоє спереду теж вихопили пістолети. Чоловік у затемненій будці перестав стріляти, і тіло Сонні Корлеоне осунулось на асфальт, хоча ноги ще були в машині. Обидва чоловіки спереду й собі зробили кожний по пострілу в тіло Сонні Корлеоне, а потім кілька разів ударили підборами, спотворюючи і без того жахливо знівечене обличчя і залишаючи більш персоніфіковані сліди свого ставлення до небіжчика.
За кілька секунд усі четверо — троє вбивць і удаваний збирач дорожнього мита — вже мчали своєю машиною до дороги Медоу-Брук-Парквей на протилежному боці від Джонс-Біч. Шлях їхнім переслідувачам перетинали машина й тіло Сонні. Проте коли охоронці за кілька хвилин під'їхали і побачили труп, їм і так не захотілося розпочинати переслідування. Вони круто розвернули машину й помчали на Лонг-Біч. Коло першого ж телефону-автомата зупинилися, й один подзвонив Хейгену. Сказав навпростець:
— Сонні вбито. Його застукали коло митної будки на виїзді біля Джонс-Біч.
Хейген відповів рівним спокійним голосом:
— Їдьте до Клеменци додому і скажіть йому, хай негайно мчить сюди. Він скаже, що вам робити далі.
Хейген розмовляв по телефону з кухні, де в цей час матуся Корлеоне поралася, готуючи перекуску доньці, що мала ось-ось під їхати. Отож він стежив за своїми словами, і стара нічого не помітила. Не те що не могла б помітити, коли б хотіла, але за свій вік вона навчилася не прислухатися. Якщо їй треба знати про
Широко розставивши ноги, Карло пив з шийки. Потім захопив пальцями шкіру з тілом на її розповнілому від вагітності стегні й почав боляче крутити, аж поки Конні почала проситися.
— Жирнюча, як свиня, — сказав він гидливо і вийшов і пальні.
Перестрашена Конні лежала в ліжку, не наважуючись поцікавитися, що робить її чоловік у суміжній кімнаті. Врешті вона підвелася, щоб крізь прочинені двері зазирнути у вітальню. Карло розлігся там на канапі й дудлив віскі з нової пляшки. Конні подумала, що скоро він нап’ється і засне дурним сном, а вона тоді вийде до кухні і зателефонує своїм на Лонг-Біч. Скаже матері, щоб прислали кого-небудь забрати її звідси. Вона сподівалася, що до телефону підійде Том Хейген або мати — аби тільки не Сонні.
Було вже близько десятої години вечора, коли на кухні в домі дона Корлеоне задзвонив телефон. Трубку взяв один з донових охоронців і зразу, як належить, покликав господиню. Але пані Корлеоне ніяк не могла втямити, чого хоче дочка, бо та, хоч і в істеричному стані, намагалась говорити пошепки, щоб не почув чоловік у суміжній кімнаті. Та й обличчя і губи в неї розпухли від ляпасів, і їй важко було говорити. Пані Корлеоне моргнула охоронцеві, щоб той покликав Сонні, який сидів у вітальні з Томом Хейгеном.
Сонні прийшов на кухню й узяв у матері телефонну трубку.
— Алло, Конні, слухаю, — сказав він.
Конні, боячись чоловіка і того, що може накоїти брат, стала затинатись ще дужче. Вона пробелькотіла:
— Сонні, пришли по мене машину, я тобі потім розповім. Нічого такого, тільки сам не приїзди. Пришли Тома, чуєш, Сонні. Нічого такого, я тільки хочу додому.
Тим часом до кухні прийшов і Хейген. Дон уже випив на ніч снодійне і спав у своїй спочивальні поверхом вище, у Хейген не хотів спускати ока з Сонні на випадок якоїсь біди. Обидва домашні охоронці теж були на кухні. Всі очікувально дивились на Сонні, що стояв з трубкою біля вуха.
Очевидно, шалена вдача Сонні мала якісь таємничі глибокі джерела в надрах його організму. І тепер усі бачили, як кров буквально бухнула в його товсту жилаву шию, а очі затуманила ненависть, риси обличчя напружились, аж загострились, а потім обличчя набуло якогось землистого кольору, мов у хворого, що змагається зі смертю. І руки в нього аж трусилися: то серце гнало по жилах адреналін. Але Сонні відповім опанованим, низьким голосом:
— Зажди, сідай і чекай, — Сонні поклав трубку.
Якусь хвильку він стояв на місці, неначе сам приголомшений своєю люттю, а потім, гидко лаючись, вибіг з дому.
Хейген зрозумів з виразу обличчя Сонні, що той зовсім знавіснів і не тямить себе від люті. Зараз можна було чекати від Сонні чого завгодно. Хейген знав також, що дорогою до міста Сонні може охолонути, вернути собі розважливість. Правда, та розважливість могла зробити Сонні ще страшнішим, хоч і вбереже від небезпек, у які завела б його лють. Хейген почув, як заревів мотор, і наказав обом охоронцям:
— Гайда за ним.
А потім пішов до телефону й домовився, що кілька чоловік із загону Сонні, які мешкали в місті, заберуть Карло Ріцці з дому. Інші залишаться біля Конні, поки не приїде її брат — цей навіжений Сонні. Хейген ризикував, стаючи на шляху Сонні, але знав, що дон підтримає його. Він боявся, що Сонні вб'є Каро Ріцці перед свідками. Він не підозрював якихось підступів з ворожого боку. П'ять «родин» вже давно затихли і, очевидно, жадали миру.
На той час, коли Сонні вилетів на «Б'юїку» із завулка, він уже почасти отямився. Задоволено побачив, як двоє охоронців сідають у машину, щоб їхати слідом за ним. Він не думав про небезпеку, бо п'ять «родин» уже давно перестали контратакувати, фактично вже й не воювали. В передпокої мимохідь ухопив свій піджак, пістолет лежав схований у машині, зареєстрований на одного з членів його загону, отже, поліція не могла присікатись до нього самого. Проте Сонні не сподівався, що доведеться вдатися до зброї. Він навіть ще не знав сам, що збирався зробити з Карло Ріцці.
Тепер, маючи змогу обдумати становище, він зрозумів, що не може вбити батька ще не народженої дитини, до того ж іще й чоловіка своєї сестри. У всякому разі не через сімейні чвари. Хіба що це були не просто сімейні чвари. Карло виявився негідником, і Сонні відчув себе винним, що через нього сестра познайомилася з цим виродком.
Як не дивно, але Сонні, незважаючи на свій шалений норов, не міг ударити жінку і ще ніколи не вдарив жодної. Не міг також скривдити дитину чи когось беззахисного. Того разу Карло не чинив опору, це врятувало йому життя. Цілковита покора обеззброїла жорстокість. Змалку Сонні мав чуйне серце. Тільки доля згодом зробила його вбивцею.
Але тепер він раз і назавжди відіб'є Карло охоту мордувати дружину, подумав Сонні, звертаючи свій «Б’юїк» на платну дорогу, яка вела з Лонг-Біч через протоку на шосе, що по той бік Джонс-Біч. Тут було менше машин. Він завжди їздив цією дорогою до Нью-Йорка.
Він вирішив, що відішле Конні з охоронцями додому, а сам залишиться й «побалакає» з Карло. Що буде після цього, не знав. Якщо цей виродок справді побив Конні — він робить з нього каліку. Але холодний морський вітер дорогою остуджував його лють. Сонні повністю опустив вікно.
Як завжди, він поїхав по шосе Джонс-Біч-Козвей, бо о цій порі року, та ще пізно вночі, там майже ніхто не їздив, Можна було розвинути шалену швидкість, поки не виїдеш магістральну трасу з того боку. Але й там рух о цій порі був не великий. Сонні знав, що швидка їзда хоч трохи зніме з нього небезпечну напруженість. Машина з охоронцями залишилась далеко позаду.
Дорога була майже неосвітлена, на ній не видніло жодної машини. Далеко спереду Сонні побачив білу будку збирача плати за проїзд. Поруч неї стояло ще кілька будок, але вони працювали лише вдень, коли рух жвавішав. Сонні пригальмував «Б'юїка» і вже почав нишпорити по кишенях, шукаючи монети. Але нічого не знайшов. Видобув гаманець, розкрив його однією рукою й витяг пальцями долар. В’їхав на освітлену ліхтарями площадку, наблизився до будки і з подивом побачив, що проїзд йому закриває автомобіль, а водій, мабуть, розпитував у збирача плати, як йому їхати. Сонні натиснув на сигнал, і друга машина слухняно подалася вперед, звільняючи місце біля віконця. Сонні віддав митникові долара й зачекав на решту. Йому вже не терпілося скоріше підняти шибку. Вітер з Атлантичного океану вистудив усю машину. Але проклятий митник без кінця колупався зі своєю рештою і навіть випустив її на підлогу, а тоді нахилився підібрати її.
У цю мить Сонні помітив, що друга машина не поїхала, а ще й досі стоїть на метр-півтора попереду, закриваючи йому проїзд. Тієї ж миті краєм ока побачив, що в затемненій будці з правого боку теж хтось є. Але у нього вже не було у часу думати над цим, бо з машини перед ним вийшли двоє й рушили до нього. І за якусь частку секунди, перше ніж все відбулося, Сонні зрозумів, що йому труба. У цю мить його мозок діяв винятково чітко, бо лють розлетілась і прихована загроза нарешті матеріалізувалась і просвітила його.
Але й тоді, в якійсь інстинктивній волі до життя, його важке тіло вдарилося в дверцята «Б'юїка», ламаючи замок. Чоловік у затемненій будці почав стріляти, і кулі прошили голову й шию Сонні Корлеоне, коли його тіло вивалювалося з машини на дорогу. Двоє спереду теж вихопили пістолети. Чоловік у затемненій будці перестав стріляти, і тіло Сонні Корлеоне осунулось на асфальт, хоча ноги ще були в машині. Обидва чоловіки спереду й собі зробили кожний по пострілу в тіло Сонні Корлеоне, а потім кілька разів ударили підборами, спотворюючи і без того жахливо знівечене обличчя і залишаючи більш персоніфіковані сліди свого ставлення до небіжчика.
За кілька секунд усі четверо — троє вбивць і удаваний збирач дорожнього мита — вже мчали своєю машиною до дороги Медоу-Брук-Парквей на протилежному боці від Джонс-Біч. Шлях їхнім переслідувачам перетинали машина й тіло Сонні. Проте коли охоронці за кілька хвилин під'їхали і побачили труп, їм і так не захотілося розпочинати переслідування. Вони круто розвернули машину й помчали на Лонг-Біч. Коло першого ж телефону-автомата зупинилися, й один подзвонив Хейгену. Сказав навпростець:
— Сонні вбито. Його застукали коло митної будки на виїзді біля Джонс-Біч.
Хейген відповів рівним спокійним голосом:
— Їдьте до Клеменци додому і скажіть йому, хай негайно мчить сюди. Він скаже, що вам робити далі.
Хейген розмовляв по телефону з кухні, де в цей час матуся Корлеоне поралася, готуючи перекуску доньці, що мала ось-ось під їхати. Отож він стежив за своїми словами, і стара нічого не помітила. Не те що не могла б помітити, коли б хотіла, але за свій вік вона навчилася не прислухатися. Якщо їй треба знати про
Вы читаете Хрещений Батько
