— Я не прирощував собі іншого носа! — обурено відповів Незнайко.
— Усі так кажуть, голубчику, повірте мені. Ну та гаразд! Не хочете дати двадцять
тисяч, дайте хоч десять… Попадете в тюрму, там з вас дорожче візьмуть. Там
обдеруть вас, як липку, і з мільйонера ви перетворитесь на старця й будете
плакати гіркими сльозами. Ну дайте хоч п'ять тисяч… хоч тисячу!.. Що ж ви
хочете, щоб я вас даром відпустив? Ні, доведеться помістити вас на кілька
деньків у такелажне відділення, там ви, можливо, одумаєтесь, а зараз ми
виконаємо деякі формальності.
Діставши із скриньки чистий бланк, Мігль записав на ньому Незнайкове ім'я,
проставив зріст, розмір голови й носа, зняв з нього фотокарточку, просвітив
рентгеном, після чого вимазав йому обидві руки чорною фарбою і примусив лишити
відбитки пальців на бланку.
— Ми пошлемо відбиточки ваших пальчиків на експертизу й порівняємо їх з
відбитками пальців Красавчика, тоді, сподіваюся, ви самі впевнитеся, що ви — це
ви, тобто Красавчик, і перестанете сперечатися. А тепер я змушений з вами
розпрощатися.
Мігль натиснув кнопку електричного дзвінка, і в дверях з'явився поліцейський
Дригль — таке ж вилицювате тупувате обличчя з низьким лобом і підстриженою
їжаком чуприною.
— У каталажку! — коротко наказав Мігль, махнувши рукою на Незнайка.
Дригль похмуро зиркнув на Незнайка і розчинив перед ним двері.
— Фіть! Фіть!
Побачивши, що Незнайко хоче щось сказати, він погрозливо махнув гумовим кийком і
прокаркав, наче ворона:
— М-мар-рш, тобі к-ка-жуть! І ніяких б-балачок!
Зрозумівши, що балачки справді не дадуть користі, Незнайко махнув рукою і вийшов
за двері.
_Розділ_десятий_
У КАТАЛАЖЦІ
Такелажним відділенням, або просто каталажкою, як її охрестили самі арештовані,
в поліцейському управлінні називали величезну кімнату, схожу на корабельну
комору, де на численних полицях зберігалися всілякі корабельні снасті, що
звуться просто такелажем. Різниця була тільки в тому, що на полицях тут лежали
не корабельні снасті, а звичайнісінькі коротульки.
Посеред каталажки стояла чавунна грубка, від якої через усе приміщення тяглися
довгі жерстяні труби. Навколо грубки сиділи кілька коротульок і пекли в гарячому
приску картоплю. Час від часу хтось із них відчиняв чавунні дверцята, витягав із
приску спечену картоплину й щосили дмухав на неї, перекидаючи з руки на руку,
щоб скоріше остудити. Інші коротульки сиділи на полицях або просто на підлозі і
займались кожен своїм ділом: хто, озброївшись голкою, латав свою стару одежину,
хто грав з приятелями в розбивалочку або розповідав бажаючим послухати сумні
пригоди із свого життя.
Приміщення було без вікон і освітлювалось одною-єдиною електричною лампочкою, що
висіла високо під стелею. Лампочка була тьмяна і світила, як кажуть, тільки собі
під ніс. Щойно Незнайко опинився в каталажці і двері за ним зачинилися, він став
протирати руками очі, намагаючись хоч що- небудь побачити в темряві. Глузду в
цьому було мало: він тільки розмазав по обличчю чорну фарбу, якою були вимазані
його руки.
Побачивши нового прибульця, кілька найцікавіших коротульок посхоплювались із
своїх місць і підбігли до нього. Незнайко злякано позадкував і, притиснувшись
спиною до дверей, приготувався захищатися. Роздивившись його вимазану
фізіономію, коротульки мимоволі засміялися. Незнайко зрозумів, що боятися
нічого, і його обличчя теж розпливлося в усмішці.
— За що тебе до нас? На чому ти попався? — почали розпитувати коротульки.
— Сам не розумію, братики! — зізнався Незнайко. — Кажуть, украв двадцять
мільйонів сам не знаю чого: чи то фендриків, чи фертиків…
Гучний сміх заглушив його слова.
— Напевно, фертингів, — додав хтось.
— От-от, братики, фертингів. А я, чесне слово, навіть не знаю, які вони оті самі
фертиги… фентриги…
Усі добре знали, що фертинги — це гроші, тому Незнайкові слова були сприйняті за
дотепний жарт.
— Ти, я бачу, жартівник! — мовив Незнайкові коротулька, що стояв попереду всіх.
Він був без сорочки. Якраз у ту мить, коли Незнайко ввійшов, він зашивав на
сорочці дірку і тепер так і стояв з голкою в руці.
Ну, припустимо, що ти справді нічого не вкрав, — вів далі коротулька з круглою
стриженою головою, — але ж за якусь провину тебе все-таки схопили?
— Чесне слово, братики, ніякої провини не було. Я просто пообідав у їдальні, а
цей тип каже: «Давай гроші». А я ж ніяких грошей у нього не брав!
Усі знову весело зареготали.
— Виходить, ти пообідав і не заплатив грошей?
— Яких грошей? Поясніть хоч ви мені, братики, що у вас за гроші такі?
— Ну, досить, завів! — мовив нарешті хтось. — Пожартував, і досить!
— Та я не жартую, братики! Я справді не знаю, які це гроші.
— Досить, досить! Ти ще скажеш, що з Місяця до нас упав.
— Ні, братики, чому ж із Місяця! Я прилетів до вас із Землі.
— Ну, це ти не зовсім вдало придумав, — додав той, що був стрижений. — А ми з
тобою тоді де? Ми ж із тобою і є на Землі.
— Та ні, братики, ви на Місяці.
— Оце дає! — засміявся той, що був без сорочки. — А Місяць, по-твоєму, де?
Місяць же навколо Землі. Он де: вгорі! — Він показав угору голкою, яку тримав у
руці. — Місяць — це твердь небесна, а Земля — твердь земна! Про це в кожній
книжці написано. А Земля: наша, ніби дзига, обертається всередині Місяця.
Зрозумів?
— Це я знаю, — відповів Незнайко. — Я тільки не знав, що ця ваша Земля теж
називається Землею. Я кажу вам про іншу Землю, про планету, яка міститься там,
далеко, за цим вашим зовнішнім Місяцем.
— То ти, значить, прилетів до нас відтіля? — з удаваним подивом спитав
стрижений.
— Відтіля, — підтвердив Незнайко.
— Он як: — покрутив головою стрижений. — Так ти піди скоріше, братику, вмийся, а
то ти дуже замурзався, поки летів.
Незнайко підійшов до раковини й почав умиватися під краном. А коротульки
засперечалися між собою. Одні доводили, що Незнайко навмисне придумує різні
небилиці, щоб збити з пантелику поліцію; другі казали, що він просто дурник і
верзе, що спаде на думку; треті вирішили, що він божевільний. Той, що був без
сорочки, запевняв усіх, що Незнайко, видно, з глузду з'їхав, начитавшись книжок,
а в книжках і справді писано, що за зовнішнім Місяцем є якісь величезні планети
й зірки, на яких теж нібито живуть коротульки. От він, напевне, і уявив собі, що
прилетів до нас з такої планети. Божевільні завжди вдають із себе якихось
великих людей, знаменитостей або відважних мандрівників.
У цей час Незнайко кінчив умиватися і спитав:
— А де тут у вас рушничок?
— Іще чого захотів! — фиркнув стрижений. — Тут тобі каталажка, а не готель.
Зрозумів? Такої розкоші, як рушник, тут не дають.
— Як же витертись?
— Висохнеш і так. От якщо хочеш, посидь біля грубки й висохнеш.
Незнайко підсів до коротульок, що грілися біля грубки. Стрижений теж сів поруч.
— То ти й справді не знаєш, які бувають гроші? — спитав він Незнайка.
— Справді не знаю, — відповів Незнайко.
— Тоді треба тобі показати.
