Стрижений дістав з кишені кілька мідних монеток.
— Ось дивися, — сказав він. — Ця найменшенька монетка зветься сантик, а оця,
трошки більша, — два сантики; ось іще така монетка — теж два сантики, ось іще
дві монети по п'ять сантиків, бачиш? Усього, значить, у мене п'ятнадцять
сантиків. А сто сантиків складають один фертинг.
— А навіщо вони, ці сантики? — спитав Незнайко.
— Як — навіщо? — здивувався стрижений. — За них можна купити що захочеш.
— Як це — купити? — не зрозумів Незнайко.
— Ну й дурень! Купити — це купити, — пояснив стрижений. — От, наприклад, у тебе
є капелюх, а в мене, бачиш, п'ятнадцять сантиків. Я тобі даю п'ятнадцять
сантиків, а ти мені даєш свій капелюх. Хочеш?
— Нащо ж мені віддавати капелюх? — відповів Незнайко. — Капелюх можна носити на
голові, а з сантиками що робити? Вони мідні і якісь круглі.
— От і видно, що ти круглий осел! У кого є сантики, той усе може купити. Ось ти,
наприклад, їсти хочеш?
— Поки що не хочу.
— Ну, скоро захочеш. А захочеш, то що робитимеш? Будуть у тебе гроші — купиш
харчів. А нема грошей — сиди голодний.
— Погоджуйся, — шепнув Незнайкові коротулька з довгим чубом на лобі. — Стрига
діло каже. А ми з тобою на п'ятнадцять сантиків купимо картоплі й будемо пекти в
приску. Знаєш, яка це смакота!
— Правильно! — підхопив Стрига. — Бери гроші, поки даю. П'ятнадцять сантиків
добра ціна за такий капелюх. Тобі все одно ніхто більше не дасть.
Кажучи так, він зірвав з Незнайка його голубий капелюх і всунув у руку монетки.
— Бери, бери, не сумнівайся! — усміхнувся чубатий. — Зараз ми з тобою
картопельки купимо й поїмо на славу!
— А де брати картоплю? — спитав Незнайко.
— Ти давай сюди гроші, а я все влаштую. Тут, знаєш, усе-таки тюрма, а не
гастрономічний магазин.
Чубатий узяв у Незнайка монетки. Десять сантиків він непомітно сунув собі в
кишеню, а п'ять сантиків затис у кулаці і, підійшовши до дверей, стиха тричі
стукнув. Брязнув замок. Двері прочинилися, і в них заглянув уже знайомий нам
поліцейський Дригль.
— Слухай, Дриглю, — зашепотів чубатий, — продай, братику, картопельки на п'ять
сантиків. Ми хочемо маленький бенкет влаштувати, новачка картопелькою
пригостити.
— Гаразд, давай монету, — пробурчав Дригль.
Чубатий віддав йому монетку. Двері зачинилися.
Через якийсь час вони знов одчинились, і Дригль всунув чубатому паперовий пакет
з картоплею.
— Бачив, як треба? З грішми, братику, ніде не пропадеш! — чваньковито сказав
чубатий і висипав з пакета картоплю на підлогу біля грубки.
— Що це? — здивовано спитав Незнайко.
— Як — що? Сам бачиш — картопля.
— Чого ж вона така крихітна?
Картопля справді була дуже дрібна. Кожна картоплина завбільшки з квасолину.
Незнайко дивився на неї, дивився, і його навіть почав розбирати сміх. Стрига
перезирнувся з коротульками і крадькома покрутив пальцем біля свого лоба,
немовби кажучи цим, що Незнайко з'їхав з глузду.
А чубатий сказав:
— І нічого тут сміятися. Картопля цілком хороша. Кращої і не буває.
— Ну, у нас не така картопля! — сказав Незнайко. — У нас картопля — о! —
Незнайко розвів руки в сторони, ніби збирався обхопити слона. — У нас картопля
виростає така, що її і з землі не витягнеш. Ми викопуємо ту, що дрібніша, а з
великою ніхто й діла не хоче мати. Так і лишається в землі.
— Ну гаразд, — сказав чубатий, — ми покладемо картоплю в грубку, хай печеться, а
тим часом ти розповідатимеш казки.
— Та я зовсім не казки. Я правду кажу, — відповів Незнайко. — Це у вас тут усе
якесь крихітне: яблука — завбільшки з кулачок, груші — дивитись ні на що, малина
— раз лизнув, і її нема, полуниці — як нігтик, огірки — як пальчик…
— А у вас ніби більші полуниці? — спитав Стрига.
— У нас полуниці — о! Один коротулька й не підніме. І малина у нас — о! Огірки
завбільшки у коротульку, помідори теж. А кавуни — здоровенні, мов двоповерховий
будинок.
— Бреше й навіть не червоніє! — сказав хтось.
— Бреше, як шовком шиє! — підхопив Стрига.
— Та я зовсім не брешу, братики! От ви самі побачите. Ми привезли вам насіння
наших рослин. Там і огірки є, і помідори, й кавуни, й буряк, і морква, й ріпа…
— Де ж воно, те насіння?
— У ракеті.
— А ракета де?
— А ракета там. — Незнайко показав пальцем угору. — На цьому самому вашому
Місяці.
— Ха-ха-ха! — пролунало з усіх боків.
Гучніше від усіх сміявся той, що зашивав сорочку.
— Ну, це ти, братику, ловко придумав! — сказав він. — Спробуй-но забратися туди.
— А хіба туди важко забратися? — спитав Незнайко.
— Та поки що, видно, крім тебе, там ніхто ще не побував.
— То треба щось придумати, — сказав Незнайко.
— Ну, так ти думай, братику. Думати у нас тут нікому не забороняється.
— Чому ж ракета десь там, а ти тут? — спитав Незнайка коротулька з чорними
очима, що неспокійно бігали на всі боки.
— Ну, ми примісячилися, тобто сіли на поверхню Місяця, а потім я пішов з
Пончиком в печеру, провалився в дірку і опинився тут.
— Значить, ти й справді до нас з Місяця звалився?
— Справді, — підтвердив Незнайко.
— А може, тобі все це уві сні приснилося?
— Чесне, кажу, слово, що не уві сні.
— Ну, якщо не уві сні, то такий випадок треба відсвяткувати, — підхопив Стрига.
— До речі, і картопля поспіла. Адже ти пригостиш своїх нових друзів картоплею,
чи не так? Тебе як звати?
— Незнайко.
— Слухайте, братики! — урочисто промовив Стрига. — З нагоди свого прибуття на
нашу планету Незнайко всіх пригощає картоплею!
Місячні коротульки схвально загуділи. З усіх боків потягнулися руки і стали
вихвачувати з приску картоплю. Біля грубки вмить зав’язалась штовханина.
Декілька місячників навіть побилися між собою. За хвилину вся картопля була
розхапана, і коли Незнайко потягнувся до грубки, в ній вже нічого не було.
— Що ж це, невже тобі жодної картопельки не дісталося? — співчутливо запитав
чубатий. — Ти пошукай, братику, трохи краще. Там повинно ще бути.
Проте скільки Незнайко не копався в грубці, він лише вимазався попелом.
— Ну, сам винен. Так тобі і треба! — сказав Стрига. — Іншим разом не ловитимеш
гав. Тут знаєш який народ? На ходу підметки відріжуть. Ніс відірвуть, так що і
не помітиш, дурнику ти, роззява!
— А ти мене дурником не обзивай! — образився Незнайко. — Віддавай капелюх назад!
Я з тобою не воджуся більше!
