Битi є. Макар. Книга 1

— Ти ні в чому не винна, Нані! — навіював доньці, та голос тремтів. — Ти — за правилами… А тракторист цей до кінця днів за кермо не сяде! Якщо, звісно, побачить свободу… до кінця своїх днів. Забудь про нього, Нані! І щоби не плакала! Нам маму підняти треба.
Анука згасала довго, нестерпно, тяжко. Танула. Ховала смуток у гіркій зморшці між чорними бровами, намагалася всміхатися чоловікові й доньці. Горду грузинку з південного Ахалкалакі не навчили плакати.
— Дім… Давай будувати наш дім, Нані… — шепотіла слабко.
Новаковський сірів з горя, Нані квапливо хапала альбом, всідалася біля маминої постелі. Звичайно, що мама права! Мама завжди права! Вони малюватимуть дім, а коли мама встане… збудують його поміж сосен біля ріки. У тому, що мама встане, Нані не сумнівалася. Медицина он яка! Мерців із того світу повертають. І грошей у тата — повно. Найкращих спеціалістів запросив. Так і було. Поважних медиків оперативно висмикували з будь-якої точки планети. У квартирі Новаковських лунала англійська, німецька, навіть китайська мова. Їм з татом залишалося небагато: довіритися лікарям, сповивати кохану маму своєю турботою повсякчас і… малювати дім. Звичайно! Нані сідала на край ліжка, тримала альбом так, щоби мамі було зручно… Анука вела олівцем по паперу, всміхалася…
— Тут… башта…
— Мамусю! А де ми з тобою від літньої спеки ховатимемося? — питала Нані.
Анука вела слабкою рукою — поряд із баштою виникала тераса. Конічні шпилі… Вітрячки…
— Гарно, матусю…
— Тата бережи… — прошепотіла Анука. Альбом долу. Очі в небо… Мо’, дім там собі підшукувала?
За тиждень, певно, побачила новий притулок. Пішла… Новаковському — й поплакати не судилось. Ануку поховав, кинувся Нанку рятувати. Покинутим кошеням вила в куту, їсти відмовлялася. Шкарябалася, пручалася — нікого до себе не підпускала. Квартиру Новаковських знову заполонили лікарі… Рік у приватному санаторії в Німеччині. Новаковський усі справи покинув — поряд животів, нікому догляд за єдиною донькою не довірив. Одного у Бога просив: урятуй дитину.
За рік — два суди. Трактористу впаяли по повній. Хвора жовтушна газета завзято відбрехалася, винісши на перші шпальти чергову брехню: «Підприємець Новаковський рік ховався в Німеччині від українських законів!». І що їм — за Нані плакатися?! Новаковський відступив. Та не забув. За півроку жовте кубло зійшло синім полум’ям. Винуватих не знайшли. Та й не дуже шукали.
— Немає в мене нічого святого, — сказав Новаковський доньці. — Тільки ти, Нані.
— Тоді я буду завжди з тобою поруч, тато. Як янгол-охоронець, — відповіла Нані. — Повинно ж бути в тебе хоч щось святе.
Вразила нещасного тата у саме серце. Він і так мучився, відповіді не знаходив: якої крові більше в жилах доньки? Його, західняцької, української, чи від Ануки, грузинської? Раз каже — можна вірити. Наче невидимими сріблястими металевими латами вкрита — непохитна. А чим серце гріє — не довіриться. Анука… Друга Анука. Ті ж глибокі сині очі, горді риси лиця, чорні брови — стріли. Ясная. Єдиная. За таких чоловіки насмерть б’ються. За цю єдину Новаковський — уб’є.
У вісімнадцять Нані вчергове здивувала тата: навідріз відмовилася від кембриджів та гарвардів, вступила на архітектурний факультет Київського національного університету будівництва і архітектури. І вперше з часу страшної пригоди заговорила про занедбану земельну ділянку в Процеві. Новаковський кілька разів поривався її продати: не хотів і згадувати про місце, де кохана Анука востаннє всміхалася. Нані не дозволяла. Не говорила нічого — просто махала головою знічено: ні, ні… І от.
— Дім будуватиму в Процеві, — сказала просто. — За маминими малюнками…
Приголомшила — серце задихнулося. Не дібрав що відповісти. Кивнув. Дав Нані волю і гроші.
Химерна споруда виросла за два роки — Нані ні на йоту не відійшла від маминих малюнків. Тут було все Анучине — башти, широкі тераси, конічні дахи з вітрячками. І Ярослав Новаковський полюбив дивний, недолугий, незрозумілий для чужого ока дім. Тільки тут озлоблена нещасна одинока людина, у якої не було нічого святого, відпочивала душею.
У дві тисячі дев’ятому Нані стала дипломованим архітектором, татовим коштом відкрила архітектурне бюро, захопилася творчістю Отто Вагнера і віденського сецесіону. І все би нічого, та поряд із донькою й досі не було нікого, про кого Ярослав Новаковський міг би радо подумати: годиться в майбутні зяті. Друзі? Так! Цих повно! Трусили патлами й порожніми кишенями, застрягали в Наниному бюро надовго. А коханого не було. Новаковський згадував любу Ануку: така ж була. Ніхто з хлопців не міг похвалитися, що хоча би глянула на нього прихильно. Долю свою чекала. Його, Ярослава свого… І до Нані має… прийти любов. Новаковський орлиним оком обмацував кожного, хто наближався до доньки ближче, ніж на сто кроків. Намагався передбачити події, був готовий убити кожного, хто тільки наміриться поставитися до його квітки легковажно чи образливо. Мучився: який він, обранець Нані? Хто? Цей? Чи, може, он той…
Олександр Макаров не сподобався Новаковському з першого погляду.
Макар би теж зосередився на емоціях, та знайомство з Новаковським пройшло під знаком «Danger!». Одного дня в середині серпня, коли він збирався відсвяткувати своє тримісячне хазяйнування в «Есфірі», зателефонувала Марта, прошепотіла поспіхом:
— Сашко… До тебе візитери. Не підведи.
З того, як швидко Марта ввірвала зв’язок, механік зрозумів: або щось підслухала в шефовому кабінеті, або дізналася щось важливе запізно.
За хвилину до його кабінету вже заходив Макс Сердюк, хазяйським жестом запрошував сюди невисокого лисого чолов’ягу з чіпким поглядом.
— Прошу, Ярославе Михайловичу.
Макар не бачив красунчика Макса з півроку, сподівався — піде від Сердюка, ніколи уже не зустріне шефового синка. Три місяці тому, коли він прощався з офісом нардепа, Сердюк теж чекав на сина, та — Бог милував — не перетнулися. Володимир Гнатович тоді сухо побажав помічникові успіхів на бізнесовій ниві, додав:
— У наших справах усі контакти через Марту.
— Безумовно, — запевнив Макар, хоч не дуже й розумів, про що мова. — Я залишаюся вашою людиною, Володимире Гнатовичу.
— Прийде час, побачимо, — пообіцяв Сердюк.
Час прийшов?
Макар напружено зиркнув на гостей. Чому йому завжди здається: поряд із Максом він обов’язково побачить… Любу?
— Доброго дня, — сказав насторожено.
Підвівся з крісла, пішов до чоловіків.
— Максе… Радий бачити. Як Володимир Гнатович? — вкрай ввічливо. Простягнув руку лисому. — Макаров.
— Новаковський, — буркнув лисий. Явно не бажав брататися.
Макс уже йшов кабінетом.
— Оце, значить, і є твоя фабрика?
— Моя, — необережно нахабно процідив Макар.
Новаковський прискіпливо зиркнув на механіка:
— І хто її тобі прикупив? Мамка? Чи татко?
Макарові у голову вереск: «Мальчік! Мальчік!»
— Бабця!
— Ну, звісно… — Новаковський насупився, кинув: — Показуй!
Макар вів гостей довгим коридором, волосся дибки: що відбувається? Винувату враз знайшов: «Клята Марта! Не могла попередити заздалегідь. Хоч би знати, що за фігня. Сердюк Макса прислав? Казав, усі контакти через Марту…»
— Ну… Все зрозуміло. Досить! — Новаковський зупинився в коморі готової продукції на першому поверсі, присів на тюк з упакованими сарафанами. Насупився — думку м’яв.
— Значить, так… — оголосив. — Завтра чекаю тебе, Максе… І пана Макарова… в себе в Процеві. Обговоримо.
Макс захитав головою: ні, ні…