Битi є. Макар. Книга 1

— Поважна людина… Дуже поважна. Ти, любий, будь готовий…
— До чого?
— До будь-чого… — відповіла обережно.
Палац Ярослава Новаковського в Процеві скидався на недолугий пафосний торт, прикрашаючи який перестаралися спочатку п’яні кондитери, потім п’яні гості, а наприкінці й нетверезий хазяїн руку приклав. Величезна триповерхова споруда з круглими баштами, терасами, дахами-конусами і пафосними вітрячками на верхівках нахабною горою стирчала з-поміж високих сосен у глибині величезної, обведеної глухим парканом території. І хоча сосни силкувалися замаскувати «застиглу музику» чи бодай пом’якшити її для здорового ока, справа ця була деревам не до снаги.
Дістатися самої будівлі виявилося не так уже й легко. Макар і Марта залишили автівку на гостьовій парковці біля воріт, ступили на хазяйське подвір’я і розгубилися: попереду ліс стіною.
— Певно, англійський сад, — здогадалася Марта. — Десь тут мають бути стежини…
— Орієнтуйтесь на Венер! — порадив від воріт байдужий охоронець.
Макар вдивився: посеред лісового буяння сиротливо біліли недвижні жіночі постаті з обрубаними руками. Ступив крок — на метр попереду в траві засвітилися ліхтарики, висвітлюючи широку, мощену гравієм доріжку.
— Датчики руху! — зметикував.
Метрів за двісті англійський сад, більше схожий на тайгу, обривався стрункою солдатською лавою ніби покараних беріз. Крізь них виднівся величезний вибритий газон з альпійськими гірками, клумбами й ромбуватими кущами. А вже на тому кінці газону, посеред сосен, власне, і миготів яскравими освітленими вікнами дім Ярослава Новаковського.
Марта зупинилася, озирнулася розгублено.
— Надто тихо…
— Що менше люду, то краще, — нервово відповів механік. Розміри маєтка дратували уяву, розсмикували увагу, хоч Макар і заприсягся собі не відволікатися на дрібниці, сконцентруватись виключно на справі. Та надто вже приголомшливими були ті «дрібниці».
Біля парадного входу їх зустрів вишколений мажордом.
— Ярослав Михайлович з гостями у внутрішньому дворику, — всміхнувся доброзичливо. — Прошу! Я проведу…
Напружений Макар і Марта ввійшли до палацу, прострілили його кроками наскрізь, вийшли з протилежного боку прямо на терасу внутрішнього двору, такого ж величезного, пафосного й недолугого. Єдиною приємною його відмінністю був причал із білою яхтою — маєток Новаковського виходив прямо до ріки.
На терасі веселий броунівський рух. Макар скосив очі: десятки зо два чоловіків і жінок різного віку розважалися, як хотіли. Хтось сидів біля столиків, хиляв одну за одною, хтось танцював, хтось плескався у басейні, хтось збився у групу, теревенив завзято. Нема проблем! Одна в них проблема: дурні кури грошей не клюють.
До Марти й Макара уже сунув Новаковський, і тільки тепер механік зміг роздивитися його уважніше: невисокий, літній, лисий… Настільки простацького вигляду, що скидався на трударя з пропагандистських плакатів радянських часів. Хоча — ні! Хіба трударі носили смугасті матроські тільняшки й ідіотські білі шорти з лейблом «Gant»?
Марта розкинула руки назустріч хазяїну.
— Ярославе Михайловичу!
— Привіт-привіт, Марто! Чого так довго?.. — Новаковський з півоберта.
— А я не сама. Познайомтеся. Це — Олександр Макаров. Був помічником Володимира Гнатовича, а тепер…
— Знайомі вже, — кивнув хазяїн. — Служив?
— Що? — розгубився Макар.
— В армії служив?
— Ні.
— Погано.
Макар відчув, як ступні спітніли, ніби третю добу несвіжими портянками обмотані.
— Але хоче послужити, — вставилася Марта. — Володимир Гнатович…
— Ходімо, — відповів Новаковський, кивнув у бік яхти. — На яхті поговоримо.
Макар був сіпнувся був за Новаковським і Мартою, що вона вже поспішала за хазяїном маєтку услід, та Новаковський зупинився, зиркнув на механіка з прикрістю:
— А ти куди?
Марта полохливо глянула на механіка.
— Сашко… Ти тут… Добре?
— Безумовно, — на автоматі. Кров до скронь. «І ви питаєте, чому вас ненавидять?» — у простір.
— Шампанське? — почув за спиною.
Озирнувся. Біля нього стояв хлопець-офіціант із тацею.
Після першого келеха льодяного шампанського Макар почав відлік часу наївними міркуваннями про те, що Марта впорається хвилин за двадцять. Присів у плетене з ротангу крісло неподалік галасливої компанії. Цідив холодне вино з бульбашками, мандраж бив. «Давай, сонце! Вибори мені гроші! — подумки підбадьорював Марту. — А дядько ще той… «В армії служив?» Сам, мабуть, півжиття в чоботях! Ну, не служив! В інституті військова підготовка була. Стріляти вмію. «Макарова» за хвилину розберу та зберу. І не схиблю, як треба. Блін! Макаров «Макарова»… Де Марта?!»
За годину, після третього келеха, думав тільки про одне: де туалет?! Пішов блукати просторим двором. А де… На столах біля басейну — наїдків на армію. А де… Гості ввічливо кивають: «Добрий вечір!» — і тої ж миті повертаються до своїх розваг. А де… У дім самому пхатися якось незручно. І офіціантів не видно. У соснах ховаються? А де…
Механік накинув коло двором, зупинився біля крайнього столика, що він майже потонув у густих нетутешніх декоративних кущах, і раптом очам не повірив: за столиком сидів Борька Рудь. Не те щоби друг чи приятель. Так, звичайний знайомець. Перетиналися колись кілька разів в інститутському гуртожитку. Макар навіть не пам’ятав, де саме вчився Борька Рудь, чи вчився і взагалі — хто він такий. Може, до інститутського гуртожитку його хтось із друзів приводив? Чи не однаково?! Відверто зрадів знайомому обличчю. Іч! Втупився в ноутбук, щось вивчає зосереджено. Кому вечірка, а кому праця? Може, хоч підкаже, як до туалету дійти.
— Боря…
Схожий на журавля в окулярах, незграбний гостроносий хлоп років двадцяти п’яти відірвався від справи.
— Саня. Макаров, — констатував незворушно. — Привіт.
— Де тут туалет? — головна мета миті.
— Зараз. Проведу.
Як удома. Ноутбук відклав, посунув у бік пишної хати.
— За холом праворуч.
— Дякую.
Якби сечовий міхур не влаштував загрозливу істерику, Макар устиг би роздивитися всі коштовні цяцьки у холі, та їх і в туалеті вистачало. «А крісла й комплекти чистої нижньої білизни тут навіщо?» — не міг докумекати. Та розбиратися з чудацтвами багатих не став. Швидко повертався холом до дверей, що вели до внутрішнього двору. Аби тільки Боря не щез. Розпитати б обережно…
— Саня, — журавель тупцяв біля дверей.
— Боря. Урятував. — Макар ішов до незворушного, як гниле болото, Рудя, губився — ніяк не міг віднайти й ухопитися за годящу тональність, яка зробила би розмову відвертою і довірчою.
— Прошу.
І все? Макар демонстративно весело всміхнувся, жестом у бік накритих столиків.