пачки банкнот, а над усім тим сяє вогнями назва — «Есфір».
— Блін, чому я й досі назву не поміняв? — шепоче роздратовано. — «Есфір»… Якого біса? «СаМ» — Саня Макаров. Треба буде поміняти вивіску перед входом.
— Не час, — подає голос Марта.
Макар лякається: вона точно диявол!
— Не спиш?
— Сплю… Завтра справ до біса. — Коханка не розплющує очей. Забирає руку-колоду з Макарової шиї. — І ти спи, любий. Скільки можна думати про Новаковських?..
Чому вона сказала: «про Новаковських»? Він думав виключно про справу! Про бізнесовий вплив Ярослава Новаковського…
Третій день поспіль Макар крутить у руці візитівку Борьки Рудя: зателефонувати? Руки чешуться, думки підганяють: і що з того, що він зателефонує першим? Про справу турбується. Набирає номер і в той же час скидає — ні! Марта веліла чекати дзвінка Рудя.
— І чому ти не дзвониш, Борю? Давай уже… — підганяє. Додає аргументів: — Справу робити треба…
Рудь зателефонував четвертого дня, коли механік придумав собі фатальну забавку. «Якщо сьогодні відгукнеться Боря, то я побачу… Нані!»
— Саня. Привіт. Маємо зустрітися за двадцять хвилин, — повідомив безбарвним голосом. — Не запізнюйся. Наша адреса…
— На візитівці! — механік ледве втримав радість. Доля не чекала його особистих рішень. Вела.
Вискочив з фабрики у внутрішній дворик. Негнівно і весело нагримав на Пилипенка:
— Та відчиняй уже ворота, охороно! Знай спиш! Коли вікно заґратуєш?!
— Зробимо…
За двадцять хвилин на Оболонську набережну? Не проблема. Спека розлякала пішоходів і водіїв. Асфальт прогинався-плавився. Макар вів «Кіа Сіїд» незвично вільною дорогою, намагався вгамувати хвилювання дурними питаннями на кшталт: чому офіс Новаковського так неблизько від центру? П’ятиповерховий офісний центр з видом на Дніпро вирахував за десять хвилин. Дверцятами — лясь! Зосередився: справа на першому місці. За півроку, як вірити Марті, зможе вторгувати й собі апартаменти десь тут… Роззирнувся. Непоганий краєвид із вікна матиме: річка, причали, яхти, гольф-клуб, трава зелена, хоч і спека зашкалює… Для тих, у кого зелені повно, трава зеленітиме і за плюс сорока. Годиться! Ступив крок до офісу Новаковського і побачив… Нані. А він знав! Варто лише відкинути тремтячі мрії, вона з’явиться, щоби нагадати… Засідка! Це засідка…
Нані йшла до Дніпра. Легкою хвилькою сходами вниз. До води… Він нервово зиркнув на годинник — за сім хвилин його чекає головна справа його життя! І пішов за Нані вслід.
Певно, вона на когось чекала. Застигла на краю гранітових плит, вдивлялася в Дніпро проти води, притискала до грудей велику теку. «Формат А-1», — констатував Макар, здивувався недоречній думці. Повільно спускався розпеченими сходами. Піт заливав чоло. Ну?! І що він їй скаже? «Привіт»? «Я той несподіваний гість, який у Процеві спілкувався з Борькою Рудєм, який потім повіз тебе…» Фігня! А може… Просто пройти повз неї. Чи по-дурному: «Як справи? Чому сама?»
До Нані — кроків десять. І знову! Знову він не бачить її лиця. Короткий легкий сарафан коливається від подиху ріки, окреслює тендітну постать, босоніжки з трьома шкіряними пасками демонструють вузькі ступні. Гострі лікті. Спина… надто пряма, як устремління у небеса… Бейсболка… Аж синє на сонці волосся, зібране в хвіст. У півоберта… Лиця не видно.
Зупинився за метр від дівчини. І геть несподівано для самого себе раптом заплющив очі. Він чув: вона обернулася до нього. Певно, здивовано чи полохливо відсахнулася, роздивляється. Мовчить… Механік опустив голову і врешті розплющив очі: шкіряні паски на вузьких ступнях, прозорі округлі нігті, схожі на морські мушлі, що вони їх у дитинстві й називати «нігітками».
— Двадцять сьомого квітня опівдні… У квітковій крамничці на Червоноармійській… Ти купувала білі крокуси. А я… покохав тебе, — телеграфно-рубано. — Наступного дня був день народження Саддама Хусейна…
Усміхнувся, пішов геть уздовж Дніпра. За течією. І якби хто цікавий запитав механіка: «Яка вона, та, що ти нею марив?», він би тільки знизав плечима. «Не знаю», — прошепотів би розгублено. Сунув навпростець, серце терпло.
За хвилину бурхливої ходи перелякано зацвіркав мобільний.
— Саня! Ти де?!
Ага! Значить, Борька Рудь не все такий незворушний. Голос синусоїдою.
— Зараз буду! — нахабно плюнув механік.
— Ти… Ти не розумієш! Тебе тут ніхто чекати не збирається! Ти…
— Я! Уже…
Сів просто в траву і врешті обернувся до того місця, де хвилину тому стояла Нані. На порожній набережній тільки кволі від спеки горобці.
— А я знав, — прошепотів безпорадно.
Двері офісу на Оболонській набережній штовхонув за півгодини після призначеного часу.
— Де був?! — гаркнув Новаковський йому в обличчя.
— Двигун закипів…
— Башка твоя закипіла! Гелікоптер купи! На метро пересядь! Стайєром стань!
— Я зрозумів, — над силу. Башка музикою повна: нані-нані-на…
— Борис пояснить, які папери ти повинен підготувати за тиждень.
— Я зрозумів.
— Ти інші слова знаєш?!
— Так! Так точно…
Новаковський скривився скептично.
— Вільно! До справи! Борисе! Поясни йому усе. Я поїхав.
Журавель сумирно кивнув, Макар зиркнув на Борю, побачив фото на стіні біля столу Рудя: Нані-на-ні- на…
— Борько, блін! Устигнемо зі справами! Розкажи хоч трохи про себе — сто років не бачилися! — демонстративно-весело сказав Рудю, коли Новаковський поїхав.
— Добре, — безбарвно погодився журавель.
Полковника Баклана тому й з коня не так просто скинути, що довірявся не фактам і принципам, а інтуїції. Чуйку мав неперевершену.
— Щось ти… стривожена, лялечко, — сказав Марті, коли оце вкотре затяг її до своєї нової квартири на розі Саксаганського й Горького — в щиру любов погратися та свіжим ремонтом похвалитися.
— Та ні… — Знизала плечима. — Усе гаразд.
А на душі — каменюка. І не признається, підла, звідки прикотилася, чому душить.
— Пане полковнику, — сказала раптом. — А от якби заради мене треба було убити… То…
— І не вагався би, — запевнив Баклан. — А що? Проблеми?
— Геть ніяких, — зізналася щиро. — Просто іноді жінці треба розуміти, на кого можна покластися… в скрутну годину.
Баклан проковтнув хтиву слину, обхопив жінку — й пискнути несила.
— На мене! Лягай, лялечко!
Гола Марта гойдалася на жирному полковницькому животі, дивувалася: та що це з нею? Ніби все за планом. Ніяких несподіванок. І Сашко став таким… щасливим… Задихнулась — ой, мамо… Так, так! Як підмінили Сасуньку. Літає… Може, через гроші? Це ж не кожному в такому юному віці своє діло, держзамовлення… Певно, допетрав, яка то вдача. І борг Марті віддати зразу зможе… «Треба розписку в надійне місце…» — цвяшок.
— Про що ти думаєш, лялечко?! — обурився полковник.
— Що то щастя… Коли є на кому… На кого… — заплуталася.
— Блін, чому я й досі назву не поміняв? — шепоче роздратовано. — «Есфір»… Якого біса? «СаМ» — Саня Макаров. Треба буде поміняти вивіску перед входом.
— Не час, — подає голос Марта.
Макар лякається: вона точно диявол!
— Не спиш?
— Сплю… Завтра справ до біса. — Коханка не розплющує очей. Забирає руку-колоду з Макарової шиї. — І ти спи, любий. Скільки можна думати про Новаковських?..
Чому вона сказала: «про Новаковських»? Він думав виключно про справу! Про бізнесовий вплив Ярослава Новаковського…
Третій день поспіль Макар крутить у руці візитівку Борьки Рудя: зателефонувати? Руки чешуться, думки підганяють: і що з того, що він зателефонує першим? Про справу турбується. Набирає номер і в той же час скидає — ні! Марта веліла чекати дзвінка Рудя.
— І чому ти не дзвониш, Борю? Давай уже… — підганяє. Додає аргументів: — Справу робити треба…
Рудь зателефонував четвертого дня, коли механік придумав собі фатальну забавку. «Якщо сьогодні відгукнеться Боря, то я побачу… Нані!»
— Саня. Привіт. Маємо зустрітися за двадцять хвилин, — повідомив безбарвним голосом. — Не запізнюйся. Наша адреса…
— На візитівці! — механік ледве втримав радість. Доля не чекала його особистих рішень. Вела.
Вискочив з фабрики у внутрішній дворик. Негнівно і весело нагримав на Пилипенка:
— Та відчиняй уже ворота, охороно! Знай спиш! Коли вікно заґратуєш?!
— Зробимо…
За двадцять хвилин на Оболонську набережну? Не проблема. Спека розлякала пішоходів і водіїв. Асфальт прогинався-плавився. Макар вів «Кіа Сіїд» незвично вільною дорогою, намагався вгамувати хвилювання дурними питаннями на кшталт: чому офіс Новаковського так неблизько від центру? П’ятиповерховий офісний центр з видом на Дніпро вирахував за десять хвилин. Дверцятами — лясь! Зосередився: справа на першому місці. За півроку, як вірити Марті, зможе вторгувати й собі апартаменти десь тут… Роззирнувся. Непоганий краєвид із вікна матиме: річка, причали, яхти, гольф-клуб, трава зелена, хоч і спека зашкалює… Для тих, у кого зелені повно, трава зеленітиме і за плюс сорока. Годиться! Ступив крок до офісу Новаковського і побачив… Нані. А він знав! Варто лише відкинути тремтячі мрії, вона з’явиться, щоби нагадати… Засідка! Це засідка…
Нані йшла до Дніпра. Легкою хвилькою сходами вниз. До води… Він нервово зиркнув на годинник — за сім хвилин його чекає головна справа його життя! І пішов за Нані вслід.
Певно, вона на когось чекала. Застигла на краю гранітових плит, вдивлялася в Дніпро проти води, притискала до грудей велику теку. «Формат А-1», — констатував Макар, здивувався недоречній думці. Повільно спускався розпеченими сходами. Піт заливав чоло. Ну?! І що він їй скаже? «Привіт»? «Я той несподіваний гість, який у Процеві спілкувався з Борькою Рудєм, який потім повіз тебе…» Фігня! А може… Просто пройти повз неї. Чи по-дурному: «Як справи? Чому сама?»
До Нані — кроків десять. І знову! Знову він не бачить її лиця. Короткий легкий сарафан коливається від подиху ріки, окреслює тендітну постать, босоніжки з трьома шкіряними пасками демонструють вузькі ступні. Гострі лікті. Спина… надто пряма, як устремління у небеса… Бейсболка… Аж синє на сонці волосся, зібране в хвіст. У півоберта… Лиця не видно.
Зупинився за метр від дівчини. І геть несподівано для самого себе раптом заплющив очі. Він чув: вона обернулася до нього. Певно, здивовано чи полохливо відсахнулася, роздивляється. Мовчить… Механік опустив голову і врешті розплющив очі: шкіряні паски на вузьких ступнях, прозорі округлі нігті, схожі на морські мушлі, що вони їх у дитинстві й називати «нігітками».
— Двадцять сьомого квітня опівдні… У квітковій крамничці на Червоноармійській… Ти купувала білі крокуси. А я… покохав тебе, — телеграфно-рубано. — Наступного дня був день народження Саддама Хусейна…
Усміхнувся, пішов геть уздовж Дніпра. За течією. І якби хто цікавий запитав механіка: «Яка вона, та, що ти нею марив?», він би тільки знизав плечима. «Не знаю», — прошепотів би розгублено. Сунув навпростець, серце терпло.
За хвилину бурхливої ходи перелякано зацвіркав мобільний.
— Саня! Ти де?!
Ага! Значить, Борька Рудь не все такий незворушний. Голос синусоїдою.
— Зараз буду! — нахабно плюнув механік.
— Ти… Ти не розумієш! Тебе тут ніхто чекати не збирається! Ти…
— Я! Уже…
Сів просто в траву і врешті обернувся до того місця, де хвилину тому стояла Нані. На порожній набережній тільки кволі від спеки горобці.
— А я знав, — прошепотів безпорадно.
Двері офісу на Оболонській набережній штовхонув за півгодини після призначеного часу.
— Де був?! — гаркнув Новаковський йому в обличчя.
— Двигун закипів…
— Башка твоя закипіла! Гелікоптер купи! На метро пересядь! Стайєром стань!
— Я зрозумів, — над силу. Башка музикою повна: нані-нані-на…
— Борис пояснить, які папери ти повинен підготувати за тиждень.
— Я зрозумів.
— Ти інші слова знаєш?!
— Так! Так точно…
Новаковський скривився скептично.
— Вільно! До справи! Борисе! Поясни йому усе. Я поїхав.
Журавель сумирно кивнув, Макар зиркнув на Борю, побачив фото на стіні біля столу Рудя: Нані-на-ні- на…
— Борько, блін! Устигнемо зі справами! Розкажи хоч трохи про себе — сто років не бачилися! — демонстративно-весело сказав Рудю, коли Новаковський поїхав.
— Добре, — безбарвно погодився журавель.
Полковника Баклана тому й з коня не так просто скинути, що довірявся не фактам і принципам, а інтуїції. Чуйку мав неперевершену.
— Щось ти… стривожена, лялечко, — сказав Марті, коли оце вкотре затяг її до своєї нової квартири на розі Саксаганського й Горького — в щиру любов погратися та свіжим ремонтом похвалитися.
— Та ні… — Знизала плечима. — Усе гаразд.
А на душі — каменюка. І не признається, підла, звідки прикотилася, чому душить.
— Пане полковнику, — сказала раптом. — А от якби заради мене треба було убити… То…
— І не вагався би, — запевнив Баклан. — А що? Проблеми?
— Геть ніяких, — зізналася щиро. — Просто іноді жінці треба розуміти, на кого можна покластися… в скрутну годину.
Баклан проковтнув хтиву слину, обхопив жінку — й пискнути несила.
— На мене! Лягай, лялечко!
Гола Марта гойдалася на жирному полковницькому животі, дивувалася: та що це з нею? Ніби все за планом. Ніяких несподіванок. І Сашко став таким… щасливим… Задихнулась — ой, мамо… Так, так! Як підмінили Сасуньку. Літає… Може, через гроші? Це ж не кожному в такому юному віці своє діло, держзамовлення… Певно, допетрав, яка то вдача. І борг Марті віддати зразу зможе… «Треба розписку в надійне місце…» — цвяшок.
— Про що ти думаєш, лялечко?! — обурився полковник.
— Що то щастя… Коли є на кому… На кого… — заплуталася.
Вы читаете Битi є. Макар. Книга 1
