бюро нерозпаковану посилку з Відня і, поки досвідчений водій керував на Проців, вивчала її зміст на задньому сидінні авта. Замість Курцвайля і Клімта їй надіслали один товстезний фоліант під назвою «Віденьский сецесіон». Засмутилася. У благополучній Європі усе плутають так само, як і в Україні. Почала гортати… Мозер, Хофман, Штер, Ольбрих…
— Треба було замовляти каталог Віденського історичного музею, — з прикрістю. — Там би вона точно була…
Перегорнула сторінку… Завмерла. На всю сторінку репродукція картини Курцвайля.
— «Жінка у жовтій сукні»… — прошепотіла. Вдивилася. — …Здрастуй, мамо.
Неймовірне відкриття Нані зробила зовсім недавно. Перебирала книжки і в одному підручнику, присвяченому модерну початку ХХ століття, побачила невеличку репродукцію. Макс Курцвайль був не тільки видатним архітектором, він малював неперевершено. На зеленому сап’яновому дивані легким ангелом завмерла жінка у розкішній жовтій сукні. Та не гармонія сюжету, кольору, не гра світла й тіні вразила Нані. Жінка на картині була неймовірно схожа на маму. Ні! Не так. То була Анука. Нані ніколи не бачила маму такою за життя. У неї не було такої сукні, і вона ніколи не збирала густе чорне волосся високо над потилицею, але то була мама. Ні! Не так! Вона стала такою десь там, у далеких світах. І Нані не мала у тому сумнівів. Вона би зірвалася до Відня: стояти перед тою картиною, сліз не ховати! Вона би замовила копію, але тато… Що станеться з татовим серцем? Нані не знала, як розпорядитися своїм секретом…
До чорного вечора просиділа у траві неподалік дому. Усе на маму дивилася. Молоду, задумливу, красиву, здорову, нескалічену… Коли сонце втопилося у воді, а навколо дівчини у повітрі закрутилась мошкара, вона врешті відірвала погляд від фоліанту, глянула на дім. «Господи! Що я накоїла?! — вразилася. — Навіщо я побудувала це страшне, неоковирне чудовисько?! Мама б ніколи не захотіла такого! У ті останні страшні дні вона малювала не дім своєї мрії… Вона намагалася відволікти і заспокоїти мене… Чому?! Чому я не зрозуміла цього?! Чому останній мамин подвиг перетворила на план будівництва?.. І як я тільки могла увічнити її біль, її страшний відхід, її тугу?! …Бідний тато!» Підхопилася. Ні, ні! Цього не можна так лишати. Вона знайде пагорб. Чи просто насипле його. На пагорбі виросте капличка. Замість ікон там буде «Жінка в жовтій сукні». А дім… Дім вона перебудує. Вона знає тепер, яким би мама хотіла бачити дім своєї мрії. Тато… Тато зрозуміє.
Нані скинула босоніжки. Притисла до грудей фоліант, пішла до ріки. Причал… Тільки причал можна не чіпати. Логічний, функціональний, зрозумілий. Сіла на дерев’яний настил, спустила ноги у воду і раптом відчула… Відчула… Озирнулася в бік густих куширів… По коліна в темній воді стояв… він.
— Ти… плив?! — спитала Нані.
Макар кивнув. Розвів руками.
— Охорона… По суходолу до тебе ніяк. По воді теж… складно, але вийшло.
— А чому… ти не знайшов мене у місті?
Він розсміявся.
— Я не знаю, де ти живеш. Уперше побачив тебе у квіткарні, вдруге — тут. Думав, гостя. Ти наказала Борі відвезти тебе до міста. Потім мені сказали… Ти тут… живеш.
— Я знаю, як тебе звати! — сказала вона визивно.
— Я теж…
Замовк, примружився — ліхтар на причалі якраз за спиною Нані. Вона його бачить. Її лице знову в тіні.
— Містика! — усміхнувся спантеличено. — Знову не видно твого обличчя. Я бачу тебе вчетверте і жодного разу не зміг роздивитися твоє лице. Ти… красива?
Нані знітилася. Дивний!
— Ти не знаєш?
— Ні.
— Ти не знаєш мого лиця. Ти не знаєш мого характеру і вдачі. Ти нічого про мене не знаєш! …Чому ти полюбив мене?
Макар видихнув, побрьохав по воді до краю причала. Торкнувся мокрою рукою тонкого шраму на дівочій нозі.
— Тут… Не знаю, як пояснити…
Від дому — шум. Вони обернулися водночас.
— Боря… — сказала Нані. — І охорона.
— Я, мабуть, піду… — сказав Макар.
Коли Боря Рудь із двома захеканими охоронцями добіг до причалу, Макар був поза зоною досяжності — відплив уже метрів на тридцять за водою. Боря щось болобонив про порушення периметру, охоронці віддано озиралися. Нані відіслала їх геть, запитала журавля:
— Боря! Я красива?
— Ти?.. Найвродливіша! — видав себе з головою.
— О-ой, дівчата! Саньок наш… Кабанчиком крутиться, очі сяють, либиться на всі тридцять два! Корочє, капєц! — докладала наступного дня швачка Злата Бубнова під час обіду у кімнаті відпочинку, де вправний Макар поставив мікрохвильову пічку, холодильник і постелив скатертину на довгий закрійницький стіл.
— Може, премію випише? — припустила закрійниця Надя.
— Боже мій! Яка премія?! Я вас питаю, яка премія? — захвилювався бухгалтер Гурман. — Ви й так тепер щомісяця премії дістаєте!
— А то ми не заслужили? — обурилася Злата. — Пашемо, як ті коні.
— Коні за овес пашуть, а ви… об’їдаєте виробництво! — набундючився Гурман. — І не смійте називати Олександра Миколайовича Саньком! Олександр Миколайович… тижнями з фабрики не вилазить. Борги повибивав ще п’ятирічної давнини. Ганна Григорівна не змогла, а він зумів. Оберігає ту фабрику, як маму рідну. Та якби не Олександр Миколайович…
— І без тебе, Марковичу, знаємо! Годі нам тут голки у мізки встромляти! Оце рипиш і рипиш… — забурчала Злата негнівно. — А як мені його називати, коли він віком наче син мені? Саньок!
— «Саньок» — нормально, — сказав охоронець Пилипенко. — «Саньок» — значить, поважають.
— О! Навіть Пилипенко розуміє. — Злата сьорбнула чаю з чашки, усміхнулася лукаво. — Якби не поважали, був би він у нас не Саньок, а… «козел». Чи «мудак», приміром.
— Чи «сучий син»! — активно підключилися швачки. — Чи «дармоїд»! Чи…
— Жінки! Припиніть! — Іван Маркович Гурман почервонів з обурення. — У мене виразка. Лікар заборонив мені споживати здорову їжу під акомпанемент нездорових розмов!
— А сьогодні… до нього дівчина приходила, — повідомив товариству охоронець Пилипенко.
— Та ну! Красива? — зацікавилися жінки.
— Ну, так… Середньої паршивості, — ознайомив охоронець швачок зі своїми уявленнями про еталони краси. — Як на мене, так надто худа й чорнокоса.
— Ну! А що наш Саньок? — запитала Злата.
— А що Саньок? Саньок наказав: без діла його не відволікати. Я панянці кажу: нема його, пізніше буде…
Бухгалтер Гурман обурено кинув виделку на стіл.
— Ні, ну це просто свавілля і жах! Неприпустима анархія і штрейкбрехерство!
— Яке ще брехерство? Я не брешу! — образився Пилипенко.
— А директор… Директор знає, що в нього були відвідувачі?! — захлинався Іван Маркович. — Ти Олександру Миколайовичу доповів?! Чи, може, запитав у панянки, з яким ділом вона до директора? А що, як то дизайнерка, яку Олександр Миколайович шукає для фабрики — з ніг збився?!
— А то я дизайнерок не бачив, — авторитетно заявив охоронець. — Дизайнерки — вони у шарфах! І курять! А ця…
— Олександре Миколайовичу! — гукнула Злата Бубнова, коли йшла з обіду повз кабінет Макара. — А до вас сьогодні файна краля приходила, та Пилипенко не пропустив. Оце біда…
Макар відірвався від паперів. Усміхнувся збентежено. Повільно встав… До холу. Вийшов на поріг фабрики. Метрів за десять під липою стояла Нані.
— Мене не пускають до тебе! — вигукнула гнівно.
Макар ішов до дівчини, вдивлявся у біле личко, тремтів від азартного збудження — доля. Ось він сам
— Треба було замовляти каталог Віденського історичного музею, — з прикрістю. — Там би вона точно була…
Перегорнула сторінку… Завмерла. На всю сторінку репродукція картини Курцвайля.
— «Жінка у жовтій сукні»… — прошепотіла. Вдивилася. — …Здрастуй, мамо.
Неймовірне відкриття Нані зробила зовсім недавно. Перебирала книжки і в одному підручнику, присвяченому модерну початку ХХ століття, побачила невеличку репродукцію. Макс Курцвайль був не тільки видатним архітектором, він малював неперевершено. На зеленому сап’яновому дивані легким ангелом завмерла жінка у розкішній жовтій сукні. Та не гармонія сюжету, кольору, не гра світла й тіні вразила Нані. Жінка на картині була неймовірно схожа на маму. Ні! Не так. То була Анука. Нані ніколи не бачила маму такою за життя. У неї не було такої сукні, і вона ніколи не збирала густе чорне волосся високо над потилицею, але то була мама. Ні! Не так! Вона стала такою десь там, у далеких світах. І Нані не мала у тому сумнівів. Вона би зірвалася до Відня: стояти перед тою картиною, сліз не ховати! Вона би замовила копію, але тато… Що станеться з татовим серцем? Нані не знала, як розпорядитися своїм секретом…
До чорного вечора просиділа у траві неподалік дому. Усе на маму дивилася. Молоду, задумливу, красиву, здорову, нескалічену… Коли сонце втопилося у воді, а навколо дівчини у повітрі закрутилась мошкара, вона врешті відірвала погляд від фоліанту, глянула на дім. «Господи! Що я накоїла?! — вразилася. — Навіщо я побудувала це страшне, неоковирне чудовисько?! Мама б ніколи не захотіла такого! У ті останні страшні дні вона малювала не дім своєї мрії… Вона намагалася відволікти і заспокоїти мене… Чому?! Чому я не зрозуміла цього?! Чому останній мамин подвиг перетворила на план будівництва?.. І як я тільки могла увічнити її біль, її страшний відхід, її тугу?! …Бідний тато!» Підхопилася. Ні, ні! Цього не можна так лишати. Вона знайде пагорб. Чи просто насипле його. На пагорбі виросте капличка. Замість ікон там буде «Жінка в жовтій сукні». А дім… Дім вона перебудує. Вона знає тепер, яким би мама хотіла бачити дім своєї мрії. Тато… Тато зрозуміє.
Нані скинула босоніжки. Притисла до грудей фоліант, пішла до ріки. Причал… Тільки причал можна не чіпати. Логічний, функціональний, зрозумілий. Сіла на дерев’яний настил, спустила ноги у воду і раптом відчула… Відчула… Озирнулася в бік густих куширів… По коліна в темній воді стояв… він.
— Ти… плив?! — спитала Нані.
Макар кивнув. Розвів руками.
— Охорона… По суходолу до тебе ніяк. По воді теж… складно, але вийшло.
— А чому… ти не знайшов мене у місті?
Він розсміявся.
— Я не знаю, де ти живеш. Уперше побачив тебе у квіткарні, вдруге — тут. Думав, гостя. Ти наказала Борі відвезти тебе до міста. Потім мені сказали… Ти тут… живеш.
— Я знаю, як тебе звати! — сказала вона визивно.
— Я теж…
Замовк, примружився — ліхтар на причалі якраз за спиною Нані. Вона його бачить. Її лице знову в тіні.
— Містика! — усміхнувся спантеличено. — Знову не видно твого обличчя. Я бачу тебе вчетверте і жодного разу не зміг роздивитися твоє лице. Ти… красива?
Нані знітилася. Дивний!
— Ти не знаєш?
— Ні.
— Ти не знаєш мого лиця. Ти не знаєш мого характеру і вдачі. Ти нічого про мене не знаєш! …Чому ти полюбив мене?
Макар видихнув, побрьохав по воді до краю причала. Торкнувся мокрою рукою тонкого шраму на дівочій нозі.
— Тут… Не знаю, як пояснити…
Від дому — шум. Вони обернулися водночас.
— Боря… — сказала Нані. — І охорона.
— Я, мабуть, піду… — сказав Макар.
Коли Боря Рудь із двома захеканими охоронцями добіг до причалу, Макар був поза зоною досяжності — відплив уже метрів на тридцять за водою. Боря щось болобонив про порушення периметру, охоронці віддано озиралися. Нані відіслала їх геть, запитала журавля:
— Боря! Я красива?
— Ти?.. Найвродливіша! — видав себе з головою.
— О-ой, дівчата! Саньок наш… Кабанчиком крутиться, очі сяють, либиться на всі тридцять два! Корочє, капєц! — докладала наступного дня швачка Злата Бубнова під час обіду у кімнаті відпочинку, де вправний Макар поставив мікрохвильову пічку, холодильник і постелив скатертину на довгий закрійницький стіл.
— Може, премію випише? — припустила закрійниця Надя.
— Боже мій! Яка премія?! Я вас питаю, яка премія? — захвилювався бухгалтер Гурман. — Ви й так тепер щомісяця премії дістаєте!
— А то ми не заслужили? — обурилася Злата. — Пашемо, як ті коні.
— Коні за овес пашуть, а ви… об’їдаєте виробництво! — набундючився Гурман. — І не смійте називати Олександра Миколайовича Саньком! Олександр Миколайович… тижнями з фабрики не вилазить. Борги повибивав ще п’ятирічної давнини. Ганна Григорівна не змогла, а він зумів. Оберігає ту фабрику, як маму рідну. Та якби не Олександр Миколайович…
— І без тебе, Марковичу, знаємо! Годі нам тут голки у мізки встромляти! Оце рипиш і рипиш… — забурчала Злата негнівно. — А як мені його називати, коли він віком наче син мені? Саньок!
— «Саньок» — нормально, — сказав охоронець Пилипенко. — «Саньок» — значить, поважають.
— О! Навіть Пилипенко розуміє. — Злата сьорбнула чаю з чашки, усміхнулася лукаво. — Якби не поважали, був би він у нас не Саньок, а… «козел». Чи «мудак», приміром.
— Чи «сучий син»! — активно підключилися швачки. — Чи «дармоїд»! Чи…
— Жінки! Припиніть! — Іван Маркович Гурман почервонів з обурення. — У мене виразка. Лікар заборонив мені споживати здорову їжу під акомпанемент нездорових розмов!
— А сьогодні… до нього дівчина приходила, — повідомив товариству охоронець Пилипенко.
— Та ну! Красива? — зацікавилися жінки.
— Ну, так… Середньої паршивості, — ознайомив охоронець швачок зі своїми уявленнями про еталони краси. — Як на мене, так надто худа й чорнокоса.
— Ну! А що наш Саньок? — запитала Злата.
— А що Саньок? Саньок наказав: без діла його не відволікати. Я панянці кажу: нема його, пізніше буде…
Бухгалтер Гурман обурено кинув виделку на стіл.
— Ні, ну це просто свавілля і жах! Неприпустима анархія і штрейкбрехерство!
— Яке ще брехерство? Я не брешу! — образився Пилипенко.
— А директор… Директор знає, що в нього були відвідувачі?! — захлинався Іван Маркович. — Ти Олександру Миколайовичу доповів?! Чи, може, запитав у панянки, з яким ділом вона до директора? А що, як то дизайнерка, яку Олександр Миколайович шукає для фабрики — з ніг збився?!
— А то я дизайнерок не бачив, — авторитетно заявив охоронець. — Дизайнерки — вони у шарфах! І курять! А ця…
— Олександре Миколайовичу! — гукнула Злата Бубнова, коли йшла з обіду повз кабінет Макара. — А до вас сьогодні файна краля приходила, та Пилипенко не пропустив. Оце біда…
Макар відірвався від паперів. Усміхнувся збентежено. Повільно встав… До холу. Вийшов на поріг фабрики. Метрів за десять під липою стояла Нані.
— Мене не пускають до тебе! — вигукнула гнівно.
Макар ішов до дівчини, вдивлявся у біле личко, тремтів від азартного збудження — доля. Ось він сам
Вы читаете Битi є. Макар. Книга 1
