розідрані, важкі хрести на шиях — і про гру в мобільному забув.
— Ух ти! — захоплено.
Куми перезирнулися, Свиря розсміявся — бачить їх хлоп'я! Бачить! І поки серйозний Микишка подумки складав правильну фразу, яка точно не перелякає малого: «Доброго тобі дня, чиста душе безгрішна…», Свиря — штовхонув хлопчика у плече і швидко заторохтів, поки кум язика не припнув:
— Чесну правду скажеш чи вже брехати навчений?! А? Відповідай, хлоп'яче.
— Скажу, — без страху відповів хлопчик. — А ви звідки?
— Сердюки ми. Гетьмана Дорошенка! — Свиря вже підсів до хлопчика на лавку.
— Того самого? Петра Дорофійовича? — без здивування спитав хлопчик, і куми розцвіли. Свиря підскочив, Микишку обійняв.
— А?! А! Наша правда, наша воля… Недарма гинули, — радісно.
— А коні ваші де? — спитав хлопчик. — Мама розповідала, що Дорошенкові козаки обов'язково на конях мають бути.
Оце такі паскудні діти — взяти тобі й усю радість враз дурними питаннями заплювати.
— Потопилися коні, — зітхнув Микишка.
— А шаблі де? — не здавався малий.
Микишка був намірився йому і про шаблі, і про пістолі, та настирний Свиря брови насупив:
— Наші початки! Ми питаємо — ти відповідаєш! А потім, якщо вже наша ласка, і ми тобі…
— Питайте, — згодився хлопчик, і куми враз сторопіли.
— Ну… Питай, як лізеш всюди поперед батька в пекло, — штовхонув Свирю Микишка.
— Питаю… — відважився Свиря. Задумався. До малого ближче підсів. — Це… Україна?
— Україна, — засміявся хлопчик. — А ми у Києві, столиці України…
— У Києві столиця? Оце дурня! — не повірив Свиря. — А де край? Край України де?
— Кордони? — уточнив малий. — На заході — Карпати, на півночі — до Новгород-Сіверська, на півдні — Крим.
— І Крим наш? І Карпати? — не повірив Свиря. Микишку смикає. — Ти чув, куме Микишко?! Оце свято! І Карпати наші, і Крим…
Микишка зачаровано дивився на хлопчика, підсів до нього з другого боку.
— А гетьманує хто?
— Владарює й усім розпоряджається? — уточнив хлопчик.
— Еге ж, гетьманує хто?
Хлопчик замислився, лукаво — на Микишку.
— Як казати — як вчителька у школі чи як мама з татом?
— Як мама, — постановив Микишка.
— Гетьмана тепер нема. Злодії правлять. За одне крісло сто злодіїв чубляться та так гризуться, всю країну трясе. А мама каже — їм однаково. Їм — аби країну дограбувати.
— А ти, хлоп'яче, не боязкий… — Свиря з повагою. — Чи не обмовляєш правителів, часом? Бо на дибі такі говіркі враз кривавою юшкою вмиваються…
— Не обмовляю. Вони самі один одного щодня злодіями й злочинцями називають. А як зустрінуться — цілуються, — розсміявся.
На кумів глянув — почорніли — замовк. І куми мовчать.
Німо. І птахи співати перестали. Микишка першим отямився.
— А ляхи з московитами набіги не чинять?
— Поляки нас сіпають, щоби ми в НАТО вступали, а Москва сіпає, щоб не вступали.
— А турки? — спитав Свиря.
— Турки — нормальні. Ми на їхні моря відпочивати їздимо.
— А що, Чорне море обміліло?
— Брудне, і риба повиздихала. Екологічна катастрофа. Так мама каже, — відповів хлопчик. Та все кумів розглядає. — А ви справжні чи ввижаєтеся?
— Справжні, — з тугою.
І знову німо. Не розчули, як біля лави за їхніми спинами виникла струнка жінка років сорока. Обійшла лавку і стала перед трійцею.
— Мамо! — підхопився хлопчик. — А це сердюки Дорошенкові. Справжні.
Жінка з підозрою глянула на розхристаних кумів. Микишка встав з лави, вклонився.
— Помагай Біг, добра мати.
— Сердюки? — усміхнулася скептично. — Що ж ви, хлопці, гетьмана свого з собою не прихопили? Він нам зараз — ой як треба!
І пішла. Хлопчик за нею підстрибцем.
Свиря вслід побіг.
— Стійте, Христом-Богом… — наздогнав. В очі жінці заглядає.
— Часом, не знаєте… Як у році тисяча шістсот шістдесят
восьмому Божою милістю гетьман війська Запорізького
Петро Дорофійович Дорошенко з Лівобережжя до Чигирина подався, на лівому березі зрада не розгорнулася? Не роз'єднала Україну?
Жінка сумно всміхнулася:
— Дем'яну Многогрішному гетьманські клейноди дали, поки Дорошенко дружину-зрадницю втихомирював…
— Демкові?! — вразився Свиря.
— Усе, за що славний Дорошенко боровся, прахом пішло…
— І звідки у вас, бабо, таке паскудство на язиці?! Ви, бабо, часом… — раптом насупився Свиря. Мабуть, не прив'язували її до кінського хвоста та не крутили суглоби на дибі, бо таке безглуздя верзе, аж руки чешуться.
— А ви, хлопці, скиньте ваше театралізоване лахміття та приходьте до мене на лекції з історії України, — жорстко відповіла жінка. — Любов до Батьківщини — це не вбрання. Це — знання. — Зміряла Свирю роздратованим поглядом, заспішила геть.
— Пріську обмовили! — гукнув їй услід Микишка.
— Що? — знову зупинилася. Із подивом на Микишку глянула.
— Пріську, дружину гетьманову, вороги обмовили, — повторив Микишка. — Виманювали Дорошенка з Лівобережжя. — Замовк, зітхнув. — Чесну правду кажу.
— Чесну правду, — Свиря тоскним відлунням.
Макар рахував. Один плюс один — вони з Гоциком. Виші, пиво, футбол, Че Ґевара, дурні розмови і фантастичні мрії. Зачепитися у Києві чи, приміром, виграти грант на навчання у Джорджтауні. Англійську знають. З компами розмовляють. Зарозумілих не поважають: не треба випендрюватися, скромніше треба бути, навколо — не люмпени. Багатих не розуміють: Макарові з Гоциком їхні би гроші… Зверхнє спостереження за усіма, хто рухається іншими шляхами: значить, можна і так?.. Без самокопания. Самодостатні. Один плюс один — вони з Гоциком. Космос.
Космос плюс дівчина — вони з Гоциком і Люба. Виші, пиво, футбол, Че Ґевара, дурні розмови і фантастичні мрії. Пішла корекція… Азарт, гордість. Вони не чіплятимуться за дрібниці! Особистості! Амбітна провінційна голота: хваткі мізки, здатність вижити на п'ять гривень на день, стовідсоткова адекватність — не лякайся, столице, ти ще не знаєш, але ти вже наша. Зарозумілі? На місце їх! Багаті? Е, стійте! Невже тут хтось настільки дурний, що міряє всіх багатих стандартами двох десятків нудьгуючих закомплексованих ледарів, які тирлуються у телевізійних «Світських хроніках» і їм подібних бридотах? То — піна. А нам потрібні справжні багаті. Розумні багаті. Вони є. Не у телевізорі. У житті. Вони налагоджують виробництва, підтримують мистецтва, будують лікарні, школи, вони роблять більше, ніж усі державні органи разом узяті. Тому кидаємо зверхнє спостереження — треба бути в центрі подій. Ні-ні! Не варто свої Геніальні мізки вмикати винятково для внутрішнього користування і чекати гіпотетичного часу «X», аби продемонструвати їх світові. Життя і є час «X». А коли станемо багатими і шанованими — на нас чекає вибита бруківка Андріївського узвозу. Так що — помашімо ручкою Джорджтауну. За кордоном, мабуть, простіше заробити на
— Ух ти! — захоплено.
Куми перезирнулися, Свиря розсміявся — бачить їх хлоп'я! Бачить! І поки серйозний Микишка подумки складав правильну фразу, яка точно не перелякає малого: «Доброго тобі дня, чиста душе безгрішна…», Свиря — штовхонув хлопчика у плече і швидко заторохтів, поки кум язика не припнув:
— Чесну правду скажеш чи вже брехати навчений?! А? Відповідай, хлоп'яче.
— Скажу, — без страху відповів хлопчик. — А ви звідки?
— Сердюки ми. Гетьмана Дорошенка! — Свиря вже підсів до хлопчика на лавку.
— Того самого? Петра Дорофійовича? — без здивування спитав хлопчик, і куми розцвіли. Свиря підскочив, Микишку обійняв.
— А?! А! Наша правда, наша воля… Недарма гинули, — радісно.
— А коні ваші де? — спитав хлопчик. — Мама розповідала, що Дорошенкові козаки обов'язково на конях мають бути.
Оце такі паскудні діти — взяти тобі й усю радість враз дурними питаннями заплювати.
— Потопилися коні, — зітхнув Микишка.
— А шаблі де? — не здавався малий.
Микишка був намірився йому і про шаблі, і про пістолі, та настирний Свиря брови насупив:
— Наші початки! Ми питаємо — ти відповідаєш! А потім, якщо вже наша ласка, і ми тобі…
— Питайте, — згодився хлопчик, і куми враз сторопіли.
— Ну… Питай, як лізеш всюди поперед батька в пекло, — штовхонув Свирю Микишка.
— Питаю… — відважився Свиря. Задумався. До малого ближче підсів. — Це… Україна?
— Україна, — засміявся хлопчик. — А ми у Києві, столиці України…
— У Києві столиця? Оце дурня! — не повірив Свиря. — А де край? Край України де?
— Кордони? — уточнив малий. — На заході — Карпати, на півночі — до Новгород-Сіверська, на півдні — Крим.
— І Крим наш? І Карпати? — не повірив Свиря. Микишку смикає. — Ти чув, куме Микишко?! Оце свято! І Карпати наші, і Крим…
Микишка зачаровано дивився на хлопчика, підсів до нього з другого боку.
— А гетьманує хто?
— Владарює й усім розпоряджається? — уточнив хлопчик.
— Еге ж, гетьманує хто?
Хлопчик замислився, лукаво — на Микишку.
— Як казати — як вчителька у школі чи як мама з татом?
— Як мама, — постановив Микишка.
— Гетьмана тепер нема. Злодії правлять. За одне крісло сто злодіїв чубляться та так гризуться, всю країну трясе. А мама каже — їм однаково. Їм — аби країну дограбувати.
— А ти, хлоп'яче, не боязкий… — Свиря з повагою. — Чи не обмовляєш правителів, часом? Бо на дибі такі говіркі враз кривавою юшкою вмиваються…
— Не обмовляю. Вони самі один одного щодня злодіями й злочинцями називають. А як зустрінуться — цілуються, — розсміявся.
На кумів глянув — почорніли — замовк. І куми мовчать.
Німо. І птахи співати перестали. Микишка першим отямився.
— А ляхи з московитами набіги не чинять?
— Поляки нас сіпають, щоби ми в НАТО вступали, а Москва сіпає, щоб не вступали.
— А турки? — спитав Свиря.
— Турки — нормальні. Ми на їхні моря відпочивати їздимо.
— А що, Чорне море обміліло?
— Брудне, і риба повиздихала. Екологічна катастрофа. Так мама каже, — відповів хлопчик. Та все кумів розглядає. — А ви справжні чи ввижаєтеся?
— Справжні, — з тугою.
І знову німо. Не розчули, як біля лави за їхніми спинами виникла струнка жінка років сорока. Обійшла лавку і стала перед трійцею.
— Мамо! — підхопився хлопчик. — А це сердюки Дорошенкові. Справжні.
Жінка з підозрою глянула на розхристаних кумів. Микишка встав з лави, вклонився.
— Помагай Біг, добра мати.
— Сердюки? — усміхнулася скептично. — Що ж ви, хлопці, гетьмана свого з собою не прихопили? Він нам зараз — ой як треба!
І пішла. Хлопчик за нею підстрибцем.
Свиря вслід побіг.
— Стійте, Христом-Богом… — наздогнав. В очі жінці заглядає.
— Часом, не знаєте… Як у році тисяча шістсот шістдесят
восьмому Божою милістю гетьман війська Запорізького
Петро Дорофійович Дорошенко з Лівобережжя до Чигирина подався, на лівому березі зрада не розгорнулася? Не роз'єднала Україну?
Жінка сумно всміхнулася:
— Дем'яну Многогрішному гетьманські клейноди дали, поки Дорошенко дружину-зрадницю втихомирював…
— Демкові?! — вразився Свиря.
— Усе, за що славний Дорошенко боровся, прахом пішло…
— І звідки у вас, бабо, таке паскудство на язиці?! Ви, бабо, часом… — раптом насупився Свиря. Мабуть, не прив'язували її до кінського хвоста та не крутили суглоби на дибі, бо таке безглуздя верзе, аж руки чешуться.
— А ви, хлопці, скиньте ваше театралізоване лахміття та приходьте до мене на лекції з історії України, — жорстко відповіла жінка. — Любов до Батьківщини — це не вбрання. Це — знання. — Зміряла Свирю роздратованим поглядом, заспішила геть.
— Пріську обмовили! — гукнув їй услід Микишка.
— Що? — знову зупинилася. Із подивом на Микишку глянула.
— Пріську, дружину гетьманову, вороги обмовили, — повторив Микишка. — Виманювали Дорошенка з Лівобережжя. — Замовк, зітхнув. — Чесну правду кажу.
— Чесну правду, — Свиря тоскним відлунням.
Макар рахував. Один плюс один — вони з Гоциком. Виші, пиво, футбол, Че Ґевара, дурні розмови і фантастичні мрії. Зачепитися у Києві чи, приміром, виграти грант на навчання у Джорджтауні. Англійську знають. З компами розмовляють. Зарозумілих не поважають: не треба випендрюватися, скромніше треба бути, навколо — не люмпени. Багатих не розуміють: Макарові з Гоциком їхні би гроші… Зверхнє спостереження за усіма, хто рухається іншими шляхами: значить, можна і так?.. Без самокопания. Самодостатні. Один плюс один — вони з Гоциком. Космос.
Космос плюс дівчина — вони з Гоциком і Люба. Виші, пиво, футбол, Че Ґевара, дурні розмови і фантастичні мрії. Пішла корекція… Азарт, гордість. Вони не чіплятимуться за дрібниці! Особистості! Амбітна провінційна голота: хваткі мізки, здатність вижити на п'ять гривень на день, стовідсоткова адекватність — не лякайся, столице, ти ще не знаєш, але ти вже наша. Зарозумілі? На місце їх! Багаті? Е, стійте! Невже тут хтось настільки дурний, що міряє всіх багатих стандартами двох десятків нудьгуючих закомплексованих ледарів, які тирлуються у телевізійних «Світських хроніках» і їм подібних бридотах? То — піна. А нам потрібні справжні багаті. Розумні багаті. Вони є. Не у телевізорі. У житті. Вони налагоджують виробництва, підтримують мистецтва, будують лікарні, школи, вони роблять більше, ніж усі державні органи разом узяті. Тому кидаємо зверхнє спостереження — треба бути в центрі подій. Ні-ні! Не варто свої Геніальні мізки вмикати винятково для внутрішнього користування і чекати гіпотетичного часу «X», аби продемонструвати їх світові. Життя і є час «X». А коли станемо багатими і шанованими — на нас чекає вибита бруківка Андріївського узвозу. Так що — помашімо ручкою Джорджтауну. За кордоном, мабуть, простіше заробити на
Вы читаете Рай. Центр
