підтвердження власної гідності, але тут — цікавіше. Космос плюс дівчина — вони з Гоциком і Люба…Бог є.
Варіант третій. Математична відповідь не підтверджується дійсністю: вони з Гоциком без Люби. Три мінус одна — як і колись? Космос? Зникла. Закохалася і щезла. Вони з Гоциком. Без Люби. Виші, пиво, футбол, Че… Че? Точно. Є. Висить на стіні. Люба повісила. Дурні розмови обриваються важкими паузами. Логічно. У паузі мав би звучати Любин азартний голос: «Ну ви даєте, голото!» Мрії?…А вони мріяли? Три мінус дівчина. Космос? Звалище надій. Математична відповідь не підтверджується дійсністю. Бога… нема.
Макар зачинив двері за переляканою Гізелою, взявся збирати сумку. Гоцик курив на килимку посеред кімнати. Заважав? Заважав, заважав! Та Макар вирішив не чіпляти сусіда. Хмикнув подумки: «Гоцик став для мене сусідом… Час роз'їжджатися. Повернуся з дому восени і переїду до гуртожитку, а за літо… забуду все це, як дурний сон».
— Як сесія? — для годиться.
— Минула, — Гоцик філософськи.
— Ну… Я теж здав.
Гоцик ухопив Макара за ногу, загасив недопалок об підошву його капця. Глянув нахабно — подобається? Макар зітхнув, висмикнув ногу, мовчки продовжив кидати до сумки речі.
Гоцик хмикнув, встав з килима.
— До Могилянки схожу…
— Люба має на іспит прийти, — сказав Гоцик. — Ну не дурна ж вона…
Макар напружився — сволота, сволота… Задрав своїми вибриками! Він не розумів, чому раптом його так дратує Гоцик. Від прикрощів жбурнув на підлогу складену футболку… Очі відвів.
— Удочерив?.. — у простір.
— Пішов ти… — без гніву плюнув Гоцик.
— Додому не їдеш? — не повірив Макар.
— Любу пошукаю, — сказав Гоцик і пішов до дверей.
Макар взяв з підлоги футболку, вкинув у сумку, пішов за Гоциком услід. На Контрактову. До Могилянки.
Сонце розпекло літній день до різнокольорової радості. На Контрактовій площі тільки чорні, мов круки, готи біля пам'ятника Сковороді не здавалися — сіяли філософський смуток навколо обліпленого голубами філософа.
Макар і Гоцик сиділи на сходах Гостинного двору навпроти Могилянки — до академії чужаків не пускають, тому хлопці вирішили стерегти Любу тут. Та й Макар виявив неабиякий рівень спостережливості.
— Он Гізелина «тойота», — показав на білий «Аурис» біля центрального входу академії.
— Звідки..? — без цікавості запитав Гоцик.
— Номер запам'ятав…
Замовкли. Дивилися на урочисту будівлю академії — беззаперечну першу скрипку в архітектурному ансамблі Контрактової, бо для чого будувалася — тому й служить. Жива мріями і тих, хто закладав перший камінь, і тих, хто нині шукає тут знань, ідей, сенсу й натхнення. Одна на всю площу. Іншим не пощастило. За Гостинний двір «Укрреставрація» і Держаґентство з інвестицій та інновацій судяться. А їх би обох — геть. Сивіє Гостинний двір без торгового галасу. А у Грецькому Свято-Катерининському Синайському монастирі не ченці — банкіри на курс долара моляться. І Контрактовий дім — зовсім не контрактовий…Живі стіни погано служать мертвим ділам.
Біля Могилянки товклися спудеї — веселі й не дуже, неформали й не дуже. Сміялися, про щось азартно перемовлялися, і Гоцик віднайшов у їхніх рухах, жестах і амбіційній впевненості Любині риси.
— Тут вона, — видихнув.
Макар відвів очі.
— Думаєш, їй треба, щоби ми її шукали?
— Мені треба, — відрізав Гоцик.
— Недоумок… — завівся Макар. — Вона давно забула про нас. У неї — метросексуал на «мазераті», а ми, як лузери… Як дурні малолетки… Гоцику! Знаєш… Я хочу, щоб вона знайшлася. Вона ж буде сміятися. Ти зрозумів, чувак? Вона сміятиметься з нас! Я це просто бачу… «Ой! Голото… Вам що, нема чого робити?» Вона сміятиметься, і я теж посміюся, коли дивитимуся на твою дурну пику. Бо в тебе буде дурна пика, коли ти побачиш, як вона… сміятиметься. Гоцик повернув до Макара обличчя. Око примружив.
— А чого сидиш?
— Пішов ти… — спустошено відповів Макар.
О третій дня з академії до білого «Ауриса» вийшла Гізела, і Макар з Гоциком вмить зірвалися зі сходів Гостинного двору. Як навіжені бігли через площу крізь суцільний автомобільний потік — пригальмуйте, панове, бо нема часу на пішохідний перехід, треба Любу відшукати.
— Гізєло!
Дівчина вже сіла в авто, коли Гоцик виник перед «тойотою», а Макар ухопився за дверцята.
— Гізєло…
Гізела закусила губку від прикрощів, вийшла з авта.
— Знайшлася? — спитала чогось Гоцика.
— На іспиті не було? — потьмянів той.
Не було. У Могилянці звикли до різких перепадів у настроях незалежних спудеїв — визначення сенсу життя тут не заборонялося, але ігнорування іспитів загрожувало продовженням пошуків поза стінами альма матер. І телефон… Гізелу найбільше тривожив ранковий дзвінок на Любин мобільний. Якщо трубку взяла Люба, то чому мовчала? Якщо ні, то…
— Я боюся, — зізналася. — Раптом з нею трапилося щось недобре?
— Знаєш місця, де її можна пошукати? — спитав Гоцик.
Гізела кивнула. Хотіла щось додати, та Макар не дав. Хмикнув недобре:
— Може, знаєш і метросексуала, якому Люба віддалася?
Офісів Володимира Гнатовича Сердюка — три. Усі в центрі Києва. На Печерську. Один у газовій компанії, де він — почесний голова. За офіційною, звісно, версією. Тут Сердюк зустрічається з діловими партнерами однієї з ним вагової категорії. Другий офіс при благодійному фонді, де він — почесний голова. За офіційною, звісно, версією. Тут Сердюк приймає візитерів щаблем нижче, але теж людей потрібних, тому тут не вичерпуються запаси кави, дорогого коньяку і сигар. Третій офіс — громадська приймальня народного депутата Сердюка — необізнаній людині видався би надто скромним: гола кімнатка метрів тридцяти, шафа з документами, стіл, два крісла, м'який куточок і старий ксерокс на тумбочці біля вікна. Мало хто знав, що гола кімнатка знаходиться в офісному центрі, який від підвалу до даху цілком і повністю належить Сердюку. За неофіційною, звісно, версією.
Саме сюди, до громадської приймальні нардепа Сердюка, Макс і Шиллєр привезли круглого, як гарбуз, лікаря з пластмасовим дипломатом. Широким коридором попереду йшов натхненний «мордодєл» Рома Шиллєр, ввічливо показував напруженому і трохи протверезілому Івану Степановичу напрямок руху, азартно посміхався у передчутті чергового складного завданнячка. Дядько тупцював за ним, непевно озирався, ніяковів від блискучих золотистих табличок на дверях, але тримався — про справу пам'ятав. Останнім ішов похмурий, пригнічений Макс і тільки зараз, здається, починав розуміти, що трагічні події минулої ночі — не гра вигадливої фантазії, не жарт, а страшна, незворотна реальність. Смикнувся. Зупинився. Розгублено озирнувся…
— Господи…
Шиллєр озирнувся — та-ак, завданнячко ускладнюється на порядок. Телефон до вуха, сам уже біля Макса.
— Марто! Зустрінь клієн… шановного Івана Степановича! Чай, кава, повії — жарт! Циґель! — Макса під руку. — Просто мовчи і нічого не кажи. Пішли. Пішли… — потягнув до дверей з табличкою «WC».
Дядько залишився посеред коридору, розгублено зиркав хлопцям услід.
— Чекайте… — гукнув їм у спину. — Я лікар… Якщо потрібна допомога, то я…
Шиллєр через плече дядькові з посмішкою:
Варіант третій. Математична відповідь не підтверджується дійсністю: вони з Гоциком без Люби. Три мінус одна — як і колись? Космос? Зникла. Закохалася і щезла. Вони з Гоциком. Без Люби. Виші, пиво, футбол, Че… Че? Точно. Є. Висить на стіні. Люба повісила. Дурні розмови обриваються важкими паузами. Логічно. У паузі мав би звучати Любин азартний голос: «Ну ви даєте, голото!» Мрії?…А вони мріяли? Три мінус дівчина. Космос? Звалище надій. Математична відповідь не підтверджується дійсністю. Бога… нема.
Макар зачинив двері за переляканою Гізелою, взявся збирати сумку. Гоцик курив на килимку посеред кімнати. Заважав? Заважав, заважав! Та Макар вирішив не чіпляти сусіда. Хмикнув подумки: «Гоцик став для мене сусідом… Час роз'їжджатися. Повернуся з дому восени і переїду до гуртожитку, а за літо… забуду все це, як дурний сон».
— Як сесія? — для годиться.
— Минула, — Гоцик філософськи.
— Ну… Я теж здав.
Гоцик ухопив Макара за ногу, загасив недопалок об підошву його капця. Глянув нахабно — подобається? Макар зітхнув, висмикнув ногу, мовчки продовжив кидати до сумки речі.
Гоцик хмикнув, встав з килима.
— До Могилянки схожу…
— Люба має на іспит прийти, — сказав Гоцик. — Ну не дурна ж вона…
Макар напружився — сволота, сволота… Задрав своїми вибриками! Він не розумів, чому раптом його так дратує Гоцик. Від прикрощів жбурнув на підлогу складену футболку… Очі відвів.
— Удочерив?.. — у простір.
— Пішов ти… — без гніву плюнув Гоцик.
— Додому не їдеш? — не повірив Макар.
— Любу пошукаю, — сказав Гоцик і пішов до дверей.
Макар взяв з підлоги футболку, вкинув у сумку, пішов за Гоциком услід. На Контрактову. До Могилянки.
Сонце розпекло літній день до різнокольорової радості. На Контрактовій площі тільки чорні, мов круки, готи біля пам'ятника Сковороді не здавалися — сіяли філософський смуток навколо обліпленого голубами філософа.
Макар і Гоцик сиділи на сходах Гостинного двору навпроти Могилянки — до академії чужаків не пускають, тому хлопці вирішили стерегти Любу тут. Та й Макар виявив неабиякий рівень спостережливості.
— Он Гізелина «тойота», — показав на білий «Аурис» біля центрального входу академії.
— Звідки..? — без цікавості запитав Гоцик.
— Номер запам'ятав…
Замовкли. Дивилися на урочисту будівлю академії — беззаперечну першу скрипку в архітектурному ансамблі Контрактової, бо для чого будувалася — тому й служить. Жива мріями і тих, хто закладав перший камінь, і тих, хто нині шукає тут знань, ідей, сенсу й натхнення. Одна на всю площу. Іншим не пощастило. За Гостинний двір «Укрреставрація» і Держаґентство з інвестицій та інновацій судяться. А їх би обох — геть. Сивіє Гостинний двір без торгового галасу. А у Грецькому Свято-Катерининському Синайському монастирі не ченці — банкіри на курс долара моляться. І Контрактовий дім — зовсім не контрактовий…Живі стіни погано служать мертвим ділам.
Біля Могилянки товклися спудеї — веселі й не дуже, неформали й не дуже. Сміялися, про щось азартно перемовлялися, і Гоцик віднайшов у їхніх рухах, жестах і амбіційній впевненості Любині риси.
— Тут вона, — видихнув.
Макар відвів очі.
— Думаєш, їй треба, щоби ми її шукали?
— Мені треба, — відрізав Гоцик.
— Недоумок… — завівся Макар. — Вона давно забула про нас. У неї — метросексуал на «мазераті», а ми, як лузери… Як дурні малолетки… Гоцику! Знаєш… Я хочу, щоб вона знайшлася. Вона ж буде сміятися. Ти зрозумів, чувак? Вона сміятиметься з нас! Я це просто бачу… «Ой! Голото… Вам що, нема чого робити?» Вона сміятиметься, і я теж посміюся, коли дивитимуся на твою дурну пику. Бо в тебе буде дурна пика, коли ти побачиш, як вона… сміятиметься. Гоцик повернув до Макара обличчя. Око примружив.
— А чого сидиш?
— Пішов ти… — спустошено відповів Макар.
О третій дня з академії до білого «Ауриса» вийшла Гізела, і Макар з Гоциком вмить зірвалися зі сходів Гостинного двору. Як навіжені бігли через площу крізь суцільний автомобільний потік — пригальмуйте, панове, бо нема часу на пішохідний перехід, треба Любу відшукати.
— Гізєло!
Дівчина вже сіла в авто, коли Гоцик виник перед «тойотою», а Макар ухопився за дверцята.
— Гізєло…
Гізела закусила губку від прикрощів, вийшла з авта.
— Знайшлася? — спитала чогось Гоцика.
— На іспиті не було? — потьмянів той.
Не було. У Могилянці звикли до різких перепадів у настроях незалежних спудеїв — визначення сенсу життя тут не заборонялося, але ігнорування іспитів загрожувало продовженням пошуків поза стінами альма матер. І телефон… Гізелу найбільше тривожив ранковий дзвінок на Любин мобільний. Якщо трубку взяла Люба, то чому мовчала? Якщо ні, то…
— Я боюся, — зізналася. — Раптом з нею трапилося щось недобре?
— Знаєш місця, де її можна пошукати? — спитав Гоцик.
Гізела кивнула. Хотіла щось додати, та Макар не дав. Хмикнув недобре:
— Може, знаєш і метросексуала, якому Люба віддалася?
Офісів Володимира Гнатовича Сердюка — три. Усі в центрі Києва. На Печерську. Один у газовій компанії, де він — почесний голова. За офіційною, звісно, версією. Тут Сердюк зустрічається з діловими партнерами однієї з ним вагової категорії. Другий офіс при благодійному фонді, де він — почесний голова. За офіційною, звісно, версією. Тут Сердюк приймає візитерів щаблем нижче, але теж людей потрібних, тому тут не вичерпуються запаси кави, дорогого коньяку і сигар. Третій офіс — громадська приймальня народного депутата Сердюка — необізнаній людині видався би надто скромним: гола кімнатка метрів тридцяти, шафа з документами, стіл, два крісла, м'який куточок і старий ксерокс на тумбочці біля вікна. Мало хто знав, що гола кімнатка знаходиться в офісному центрі, який від підвалу до даху цілком і повністю належить Сердюку. За неофіційною, звісно, версією.
Саме сюди, до громадської приймальні нардепа Сердюка, Макс і Шиллєр привезли круглого, як гарбуз, лікаря з пластмасовим дипломатом. Широким коридором попереду йшов натхненний «мордодєл» Рома Шиллєр, ввічливо показував напруженому і трохи протверезілому Івану Степановичу напрямок руху, азартно посміхався у передчутті чергового складного завданнячка. Дядько тупцював за ним, непевно озирався, ніяковів від блискучих золотистих табличок на дверях, але тримався — про справу пам'ятав. Останнім ішов похмурий, пригнічений Макс і тільки зараз, здається, починав розуміти, що трагічні події минулої ночі — не гра вигадливої фантазії, не жарт, а страшна, незворотна реальність. Смикнувся. Зупинився. Розгублено озирнувся…
— Господи…
Шиллєр озирнувся — та-ак, завданнячко ускладнюється на порядок. Телефон до вуха, сам уже біля Макса.
— Марто! Зустрінь клієн… шановного Івана Степановича! Чай, кава, повії — жарт! Циґель! — Макса під руку. — Просто мовчи і нічого не кажи. Пішли. Пішли… — потягнув до дверей з табличкою «WC».
Дядько залишився посеред коридору, розгублено зиркав хлопцям услід.
— Чекайте… — гукнув їм у спину. — Я лікар… Якщо потрібна допомога, то я…
Шиллєр через плече дядькові з посмішкою:
Вы читаете Рай. Центр
