спеціально підіслали, а ти, як ідіот, шукаєш її по всіх усюдах. Втопилася? Та такі не тонуть! Сидить собі зараз десь серед таких самих гівнюків і регоче з нас!
Замовкла. На сина глянула — Макс стояв посеред вітальні з футболкою в руках, та пані Женя бачила тільки синові очі — великі, здивовані, гіркі. Видихнула, демонстративно відійшла від дверей.
— Хочеш — іди… Не дитина.
Макс мовчав, і це ще більше дратувало пані Женю. Господи, душу в нього вклали, любов'ю і турботою оповили, як тільки пуповину перерізали, по тих Америках, Європах, щоб мови й освіта, квартиру йому, «мазераті», а він, як повернувся, прилип до байстрючки провінційної, хвала Господу, вчасно зникла.
— А… звідки ти знаєш, що вона руда?
Пані Женя напружилася, показала на Максів мобільний.
— Це ж її фото у твоєму мобільному?
— Хто її підіслав? І чому до нас? Ти Любу раніше бачила?
Пані Женя ще більше напружилася.
— А яка різниця, Максе?! — жбурнула подушку, впала в крісло стокілограмовим тілом. — Може, я надто грубо сказала… Мені шкода. Менш за все я хотіла б нашкодити чи образити тебе. Але — вибач — і мовчати не буду, коли бачу, як моя єдина дитина божеволіє через якусь нікчемну дебілку. От побачиш! Мине час, і вона з'явиться, ніби нічого не сталося. Цікаво, скільки їй заплатили, щоби отак підло розбурхати нашу сім'ю? Голота за копійки, мабуть, погодилася.
А от цього пані Жені краще би не казати.
— Голота?
Макс обережно підійшов до крісла, у якому насторожено застигла мати, присів, зазирнув їй у вічі.
— Так це ти та гладка потвора, якій Люба голки у кріслі лишила?
Ех, пані Женю як підкине! Як струсоне. Крісло по підлозі покотилося.
— Так ось як вона тобі про твою матір розповідала?! А ти — що?! Сміявся?! З матері сміявся?!
— Токо Моно, — промовив Макс. За голову вхопився — божевілля, божевілля! Геть!
Про ліфт забув. Біг сходами. Почував себе останньою тварюкою і з подивом констатував — не жалкує, що згадав про ті голки. Окремі фрагменти складалися в одну картинку: так он чого Люба так нервувала в ту ніч. І в той день. Тільки раніше… Пагорб біля Співочого поля, етнофестиваль, гуцул із баяном… Макс показав Любі фото батьків у мобільному, а вона раптом притулилася до нього так відчайдушно і так проникливо, що він відчув себе не просто чоловіком — захисником, воякою, мужем… Пригорнув її до себе і шепотів, що ніколи і нікому не віддасть її.
Чому вона не сказала правди? Адже з першого погляду в задрипаному нічному клубі, куди його випадково занесло, Макс відразу зрозумів: Люба — його людина. Його. А значить, так само як і Макс, ненавидить брехню.
Макс вибіг з під'їзду, зупинився і розреготався. Біля під'їзду стояли Марта і «мазераті». «Марта — від тата, "мазераті" — від мами», — подумав з іронією. Марта зараз бігтиме слідом, бо тато наказав не залишати його на самоті, а він вскочить у ненависну «мазераті» — нав'язливий матусин дарунок і щезне? Маячня!
— А, Максе! Привіт! Як справи? — пробелькотіла Марта, ніби випадково зустрілися.
— Марто… Хочете «мазераті»?
Марта розгубилася.
— Володимир Гнатович просив, щоби я… Якщо тобі треба…
— А Якщо мені не треба?
— Звільнить… — наважилася Марта.
Макс скептично зітхнув — Марта не Люба, гордості геть нема.
— Тоді сховайтеся, Марто, бо бігти за собою я вам однаково не дозволю.
— Куди сховатися?
— Сідайте в «мазераті» і чекайте. Батько спитає, а ви йому: на хвилину відійшов, сказав, зараз повернуся і поїдемо.
— Можна я біля «мазераті» почекаю? — попросила Марта.
Макс знизав плечима і пішов до Старонаводницької, вгору до бульвару Лесі Українки. Їжився, хоч сонце гріло. Відводив очі від перехожих, наче кожен випадковий погляд зустрічної людини — рентгеном наскрізь. Куди чвалав? Не знав. Знав — від чого біг.
У голові одне: чому Люба не сказала, що знала батьків? Тоді б він… А що б він тоді? Відклав зустріч? А що б це вирішило? Підготував маму з татом? Як про пані Женю згадав, аж зубами рипнув. Ну яка фіґня! Мама спить з якимось «кутюр'є», майже одного з ним віку. Токо Моно… І як би Люба йому про це сказала? Коли вона зі сміхом розповідала про «гладку хтиву потвору», вона не знала, що Макс… її син.
Геть заплутався. По душі — багнюка хвилею. Дістав цигарки. Запалив.
— Вогню не знайдеться? — перед Максом стояв високий міцний хлопець. У руці в нього димила підкурена цигарка.
Це був Гоцик. Вони з Макаром дісталися до «Царського села» саме тоді, коли ошелешений Макс біг сходами. Резонно вирішили шукати «мазераті», і вже за кільки хвилин Гоцик побачив автівку біля одного з під'їздів. А поряд Марту. Очам не повірив.
— Мартазавра…
Сховався за дерево, насупився — що робити?
— А от і метросексуал! — прошепотів поруч Макар.
Гоцик визирнув з-за дерева — точно!
— Я до Мартазаври не піду, — видихнув. — Давай так. Я беру на себе метросексуала, а ти Мартазавру.
— А на фіґа нам твоя Мартазавра? — спитав Макар.
— Мартазавра багато чого може знати. Головне — не злякай її, — задумався. — Скажи, що журналіст… Що давно стежиш за її кар'єрою. Що ніхто не розповідав про відповідальну працю депутатських помічників… Ну що я тебе вчу? Давай уже! Греби!
Домовилися ввечері зустрітися на Костянтинівській. Макар повільно пішов до Марти, Гоцик побіг Старонаводницькою, щоби обігнати Макса і виникнути перед ним як невідворотність.
Об одинадцятій п'ятнадцять Ростислав Коноваленко дізнався, що в лікарні врубили електрику. Оскільки з рибками від розібрався ще під ранок, тож хвилин двадцять м'яв морди помічникам, а потім зателефонував Ромі Шиллєру.
Рома Шиллєр якраз тирлувався в кабінеті полковника Баклана, тому дзвінок Коноваленка довів його до миттєвої панічної істерики.
— Будьте на лінії! — нервово. З кабінету в коридор прожогом. Тихий закуток знайшов.
— Пане, ви з глузду з'їхали?! Якого біса ви мені телефонуєте? Ми з вами контракту не підписували?
Коноваленко назвав цифру, і Рома остовпів. Цікава перспективка вимальовувалася. Ці двоє — Сердюк і Коноваленко, — здається, пішли ва-банк, а в таких ситуаціях люди гроші не рахують. Сеча під кадиком, кров в очах — або пан, або пропав. З власних спостережень Рома Шиллєр напевне знав головне: і переможець, і переможений однаково втратять лише в одному — у грошах. І Рома Шиллєр вирішив зібрати врожай.
— Добре… Зустрінемося…
— Часу нема! — відрубав Коноваленко. — Працюємо в телефонному режимі.
Легко сказати! А якщо Рома Шиллєр бачить прямо по курсу приймальню міністра ВС, а повз нього коридором ідуть дядьки з такими погонами та лампасами, один вигляд яких гальмує не те що думки, обмінні процеси в усьому організмі?
— Добре! У телефонному режимі, але за п'ять хвилин!
За дві хвилини устиг залишити Баклану, якого викликали до керівництва, повідомлення, що повернеться за десять хвилин. Ще дві хвилини пішли на термінову евакуацію з небезпечної установи. І в останню з п'яти Рома Шиллєр спокійно йшов геть від МВС і одночасно думав, що за нетерплячка змушує Коноваленка так активно кидати в нього купюрами.
Дзвінок застав посеред тротуару. З мобільним коло вуха Рома присів біля зграйки голубів,
Замовкла. На сина глянула — Макс стояв посеред вітальні з футболкою в руках, та пані Женя бачила тільки синові очі — великі, здивовані, гіркі. Видихнула, демонстративно відійшла від дверей.
— Хочеш — іди… Не дитина.
Макс мовчав, і це ще більше дратувало пані Женю. Господи, душу в нього вклали, любов'ю і турботою оповили, як тільки пуповину перерізали, по тих Америках, Європах, щоб мови й освіта, квартиру йому, «мазераті», а він, як повернувся, прилип до байстрючки провінційної, хвала Господу, вчасно зникла.
— А… звідки ти знаєш, що вона руда?
Пані Женя напружилася, показала на Максів мобільний.
— Це ж її фото у твоєму мобільному?
— Хто її підіслав? І чому до нас? Ти Любу раніше бачила?
Пані Женя ще більше напружилася.
— А яка різниця, Максе?! — жбурнула подушку, впала в крісло стокілограмовим тілом. — Може, я надто грубо сказала… Мені шкода. Менш за все я хотіла б нашкодити чи образити тебе. Але — вибач — і мовчати не буду, коли бачу, як моя єдина дитина божеволіє через якусь нікчемну дебілку. От побачиш! Мине час, і вона з'явиться, ніби нічого не сталося. Цікаво, скільки їй заплатили, щоби отак підло розбурхати нашу сім'ю? Голота за копійки, мабуть, погодилася.
А от цього пані Жені краще би не казати.
— Голота?
Макс обережно підійшов до крісла, у якому насторожено застигла мати, присів, зазирнув їй у вічі.
— Так це ти та гладка потвора, якій Люба голки у кріслі лишила?
Ех, пані Женю як підкине! Як струсоне. Крісло по підлозі покотилося.
— Так ось як вона тобі про твою матір розповідала?! А ти — що?! Сміявся?! З матері сміявся?!
— Токо Моно, — промовив Макс. За голову вхопився — божевілля, божевілля! Геть!
Про ліфт забув. Біг сходами. Почував себе останньою тварюкою і з подивом констатував — не жалкує, що згадав про ті голки. Окремі фрагменти складалися в одну картинку: так он чого Люба так нервувала в ту ніч. І в той день. Тільки раніше… Пагорб біля Співочого поля, етнофестиваль, гуцул із баяном… Макс показав Любі фото батьків у мобільному, а вона раптом притулилася до нього так відчайдушно і так проникливо, що він відчув себе не просто чоловіком — захисником, воякою, мужем… Пригорнув її до себе і шепотів, що ніколи і нікому не віддасть її.
Чому вона не сказала правди? Адже з першого погляду в задрипаному нічному клубі, куди його випадково занесло, Макс відразу зрозумів: Люба — його людина. Його. А значить, так само як і Макс, ненавидить брехню.
Макс вибіг з під'їзду, зупинився і розреготався. Біля під'їзду стояли Марта і «мазераті». «Марта — від тата, "мазераті" — від мами», — подумав з іронією. Марта зараз бігтиме слідом, бо тато наказав не залишати його на самоті, а він вскочить у ненависну «мазераті» — нав'язливий матусин дарунок і щезне? Маячня!
— А, Максе! Привіт! Як справи? — пробелькотіла Марта, ніби випадково зустрілися.
— Марто… Хочете «мазераті»?
Марта розгубилася.
— Володимир Гнатович просив, щоби я… Якщо тобі треба…
— А Якщо мені не треба?
— Звільнить… — наважилася Марта.
Макс скептично зітхнув — Марта не Люба, гордості геть нема.
— Тоді сховайтеся, Марто, бо бігти за собою я вам однаково не дозволю.
— Куди сховатися?
— Сідайте в «мазераті» і чекайте. Батько спитає, а ви йому: на хвилину відійшов, сказав, зараз повернуся і поїдемо.
— Можна я біля «мазераті» почекаю? — попросила Марта.
Макс знизав плечима і пішов до Старонаводницької, вгору до бульвару Лесі Українки. Їжився, хоч сонце гріло. Відводив очі від перехожих, наче кожен випадковий погляд зустрічної людини — рентгеном наскрізь. Куди чвалав? Не знав. Знав — від чого біг.
У голові одне: чому Люба не сказала, що знала батьків? Тоді б він… А що б він тоді? Відклав зустріч? А що б це вирішило? Підготував маму з татом? Як про пані Женю згадав, аж зубами рипнув. Ну яка фіґня! Мама спить з якимось «кутюр'є», майже одного з ним віку. Токо Моно… І як би Люба йому про це сказала? Коли вона зі сміхом розповідала про «гладку хтиву потвору», вона не знала, що Макс… її син.
Геть заплутався. По душі — багнюка хвилею. Дістав цигарки. Запалив.
— Вогню не знайдеться? — перед Максом стояв високий міцний хлопець. У руці в нього димила підкурена цигарка.
Це був Гоцик. Вони з Макаром дісталися до «Царського села» саме тоді, коли ошелешений Макс біг сходами. Резонно вирішили шукати «мазераті», і вже за кільки хвилин Гоцик побачив автівку біля одного з під'їздів. А поряд Марту. Очам не повірив.
— Мартазавра…
Сховався за дерево, насупився — що робити?
— А от і метросексуал! — прошепотів поруч Макар.
Гоцик визирнув з-за дерева — точно!
— Я до Мартазаври не піду, — видихнув. — Давай так. Я беру на себе метросексуала, а ти Мартазавру.
— А на фіґа нам твоя Мартазавра? — спитав Макар.
— Мартазавра багато чого може знати. Головне — не злякай її, — задумався. — Скажи, що журналіст… Що давно стежиш за її кар'єрою. Що ніхто не розповідав про відповідальну працю депутатських помічників… Ну що я тебе вчу? Давай уже! Греби!
Домовилися ввечері зустрітися на Костянтинівській. Макар повільно пішов до Марти, Гоцик побіг Старонаводницькою, щоби обігнати Макса і виникнути перед ним як невідворотність.
Об одинадцятій п'ятнадцять Ростислав Коноваленко дізнався, що в лікарні врубили електрику. Оскільки з рибками від розібрався ще під ранок, тож хвилин двадцять м'яв морди помічникам, а потім зателефонував Ромі Шиллєру.
Рома Шиллєр якраз тирлувався в кабінеті полковника Баклана, тому дзвінок Коноваленка довів його до миттєвої панічної істерики.
— Будьте на лінії! — нервово. З кабінету в коридор прожогом. Тихий закуток знайшов.
— Пане, ви з глузду з'їхали?! Якого біса ви мені телефонуєте? Ми з вами контракту не підписували?
Коноваленко назвав цифру, і Рома остовпів. Цікава перспективка вимальовувалася. Ці двоє — Сердюк і Коноваленко, — здається, пішли ва-банк, а в таких ситуаціях люди гроші не рахують. Сеча під кадиком, кров в очах — або пан, або пропав. З власних спостережень Рома Шиллєр напевне знав головне: і переможець, і переможений однаково втратять лише в одному — у грошах. І Рома Шиллєр вирішив зібрати врожай.
— Добре… Зустрінемося…
— Часу нема! — відрубав Коноваленко. — Працюємо в телефонному режимі.
Легко сказати! А якщо Рома Шиллєр бачить прямо по курсу приймальню міністра ВС, а повз нього коридором ідуть дядьки з такими погонами та лампасами, один вигляд яких гальмує не те що думки, обмінні процеси в усьому організмі?
— Добре! У телефонному режимі, але за п'ять хвилин!
За дві хвилини устиг залишити Баклану, якого викликали до керівництва, повідомлення, що повернеться за десять хвилин. Ще дві хвилини пішли на термінову евакуацію з небезпечної установи. І в останню з п'яти Рома Шиллєр спокійно йшов геть від МВС і одночасно думав, що за нетерплячка змушує Коноваленка так активно кидати в нього купюрами.
Дзвінок застав посеред тротуару. З мобільним коло вуха Рома присів біля зграйки голубів,
Вы читаете Рай. Центр
