простягнув до них руку.
— Тільки не переповідайте мені суть проблеми. Я в темі. Як там наш лікар?
— Втік, падло…
Рома напружився і подумки похвалив себе за професіоналізм. Якийсь дилетант не поцікавився б деталями і мав би перелом хребта без поїздки в Альпи. У кращому випадку.
— Ми про електрику?
— З адміністрації маякнули, що в район президент може приїхати.
— Геніально! — Рома Шиллєр образився. На Сердюка. Ідея Ромина, а Сердюк, невдячна свиня, йому навіть доброго слова не сказав. Ну що ж! Отже, у Роми з'явився й особистий мотив.
— Робити що?! — спитав Коноваленко.
— Відрубати електрику в усьому райцентрі, — сипав ідеями Рома. — Аварія. Серйозна. На відновлювальні роботи піде не менше за тиждень. — Задумався. — Чекайте… У вас там цукрозавод?..
— Буряк у полі!
— А-а-а… Це міняє справу. Це навіть краще. Вас ніхто не запідозрить. Гасіть на фіґ той райцентр. Хай дітей роблять по темному.
Благородний намір Івана Степановича попередити Сердюка про задуми бандюків наштовхнувся на несподівану перешкоду. Лікар вперше був у столиці і, де знаходиться приймальня депутата, поняття не мав. З готелю на Подолі Макс із Шиллєром привезти його на автівці, до того ж — трошки нетверезого, і тепер, під уважними поглядами Свирі і Микишки, дядько зосереджено морщив лоба, але вказати напрямок руху не міг.
— Що ж ти, поважний чоловіче, мітки дорогою не лишав? — спитав Микишка.
— Згадав! — раптом просяяв дядько. — Шпиталь військовий проїжджали. Нам би до шпиталю, а там розберуся.
— Тобі, поважний чоловіче, самому б до шпиталю, — завважив Микишка, коли взявся допомагати дядькові на ноги зіп'ятися.
І те. Вигляд у лікаря кепський. Капелюха загубив бозна-де, рукав у піджака відірваний, сорочина — кров з багнюкою, і лице червоно-синє. Красний пан! І руки порожні — ні тобі дипломата пластмасового, ні торбини з харчем. На кумів обіперся, крок-другий зробив… Кривиться, але суне.
— Треба, хлопці, треба, — кумам, ніби ті противляться.
Так-сяк із хащів на людну місцину вибралися, запитали першого-ліпшого:
— До військового шпиталю як дійти?
Куми лише бровами грали, так цікаво перехожий шлях показував.
— На Поштовій площі сідайте у метро, до площі Льва Толстого. Перехід на станцію «Палац спорту», і до станції «Печерська».
— Що це — метро? — спитав Свиря лікаря.
— Поїзди під землею. — Лікар ніяк не міг звикнути до дивних помічників. — Досить уже, хлопці, придурюватися.
— Під землею?! — Свиря. — Свят, свят. Ми під землю доброю волею не підемо.
— Не підемо, поважний чоловіче, — підтвердив Микишка, і трійця почвалала уздовж Дніпра аж до Лаври. Від Лаври, підказали люди, на гору і все прямо, так до шпиталю й доберетеся.
Шлях неблизький. Куми, знай, тупають — не звикати, а дядько зовсім ослаб. За ребра рукою тримається, втомився, та знаку не подає. Коли відставати став, куми перезирнулися, попід руки його.
— Ти, поважний чоловіче, не тривожся. Знайдемо ми тую добру людину. Знайдемо і попередимо про зраду. На те — сердюки, — Свиря.
— Сердюки? А казали — серденята? — лікар йому слабо.
— Серденята, вояки Дорошенкові. А як язик ліпиться, то сердюки. Так і записані. Свирид Сердюк та Микита Сердюк.
— Оце диво. А депутат той… До якого спішимо… Теж Сердюк…
Свиря од такої новини над землею звився.
— Егей! Чув, куме Микишко? Чув?! Та кинь поважну людину, хай вже відпочине від нашої помочі! Чув? Не перевелися сердюки! Наша правда, наша воля! — літав над Микишкою.
Микишка обережно всадив лікаря на траву, усміхнувся.
— Точно Сердюк? Часом, не брешете з переляку, вибачайте на слові?
Лікарю не до брехні. Дивиться й очам не вірить — літає перед ним хлопець, метрів три вже набрав. Руку до серця приклав.
— Хлопці… Годі вже мене лякати. І так душа у п'ятах. Хто ви такі?
Куми перезирнулися. Чудний чоловік. Скільки разів йому повторювали. Як Петра Дорофійовича Дорошенка гетьманом обрали, так він і створив серденятські загони. Серед серденят Свиря з Микишкою не останніми були. Загинули… У році тисяча шістсот шістдесят восьмому від Різдва Христового.
— Коли?! — лікар вухам не повірив.
— Триста сорок рочків тому.
— Так це ж ви…
— А-а-а, — зітхнув Свиря. Опустився на землю біля лікаря.
— Недовго пожили.
— Зате славно, — сказав Микишка. — У Десні потопилися й оце до сих пір при деревах спали.
— А нині Господь всемогутній пробудив. Ходимо між люди, роздивляємося, що з Україною сталося, та тільки не всі нас бачать, — Свиря. — Чиста душа бачить, а грішна — ні…
Лікар потер лоба:
— Не брешете?
Куми перехрестилися.
— Ні, поважний чоловіче. Чесну правду кажемо.
— Я вас бачу, — сам собі здивовано сказав лікар.
— Не лише ти… Багато світлих душ, — відповів Микишка. — І Гетаут бачила.
— Що ти все про ту Гетаут: — розсердився Свиря. — Негодяща баба! Ми її з Дніпра витягли, а вона й доброго слова не мовила. Оце навіть не розумію милість Божу до тієї Гетаут.
Іван Степанович згадав про свої нічні поневіряння, заспішив — треба встигнути народного депутата Сердюка попередити. Вперед пішов. Куми услід.
Макс дивився на незнайомого міцного хлопця, та бачив тільки прикурену цигарку в його руці.
— Вогню не знайдеться? — повторив Гоцик.
Макс закусив губу й опустив голову. Тисячу разів він уявляв, що колись у його житті станеться банальна до виску ситуація, коли до нього підійде фізично значно сильніший чоловік і попросить прикурити. І це означатиме, що за мить він зіб'є Макса з ніг, виверне кишені й спокійно піде геть. Освіта, мізки, інтелект, гроші, впливові батьки, аргументи чи маячня типу «я живу в іншому світі»… Значення не має ніщо. Досвід групових студентських бійок не допомагає. Як і мільйон років тому, на одній тропі два самці зустрічаються тільки для того, щоби один переступив через тіло іншого і пішов далі.
Макс тисячу разів уявляв, чим відповість. Фізична кондиція? Туфта! Характер. Не злякатися. Головне — не злякатися. Головне — не підставити щоку, бо хто б там що не казав, а Макс однозначно розумів біблейську мудрість «якщо тебе вдарили по одній щоці, підстав другу» — не треба підставляти першу щоку. Не треба підставляти першу.
Затягся цигаркою. Глянув Гоцику в очі.
— Не курю!
Класика, так класика: на запитання «дай закурити» може бути тільки одна відповідь — «не курю!».
Гоцик примружив око, іронічно подивився на Макса.
— Пішли! — сказав. Першим рушив Старонаводницькою вниз і ліворуч — у бік Лаври.
Макс мить подумав, подався слідом. Не злякався, не підкорився, не підставив першу щоку — сам забажав. В очах незнайомого велетня світилися сум і жага пригод, вони віщували що завгодно — від вивертання кишень подалі від дому батьків до удару ножем під ребра, — а Максу вже не терпілося вихлюпнути адреналін останніх двох діб на кого-небудь. От, наприклад, на цього здорового як бугай хлопця,
— Тільки не переповідайте мені суть проблеми. Я в темі. Як там наш лікар?
— Втік, падло…
Рома напружився і подумки похвалив себе за професіоналізм. Якийсь дилетант не поцікавився б деталями і мав би перелом хребта без поїздки в Альпи. У кращому випадку.
— Ми про електрику?
— З адміністрації маякнули, що в район президент може приїхати.
— Геніально! — Рома Шиллєр образився. На Сердюка. Ідея Ромина, а Сердюк, невдячна свиня, йому навіть доброго слова не сказав. Ну що ж! Отже, у Роми з'явився й особистий мотив.
— Робити що?! — спитав Коноваленко.
— Відрубати електрику в усьому райцентрі, — сипав ідеями Рома. — Аварія. Серйозна. На відновлювальні роботи піде не менше за тиждень. — Задумався. — Чекайте… У вас там цукрозавод?..
— Буряк у полі!
— А-а-а… Це міняє справу. Це навіть краще. Вас ніхто не запідозрить. Гасіть на фіґ той райцентр. Хай дітей роблять по темному.
Благородний намір Івана Степановича попередити Сердюка про задуми бандюків наштовхнувся на несподівану перешкоду. Лікар вперше був у столиці і, де знаходиться приймальня депутата, поняття не мав. З готелю на Подолі Макс із Шиллєром привезти його на автівці, до того ж — трошки нетверезого, і тепер, під уважними поглядами Свирі і Микишки, дядько зосереджено морщив лоба, але вказати напрямок руху не міг.
— Що ж ти, поважний чоловіче, мітки дорогою не лишав? — спитав Микишка.
— Згадав! — раптом просяяв дядько. — Шпиталь військовий проїжджали. Нам би до шпиталю, а там розберуся.
— Тобі, поважний чоловіче, самому б до шпиталю, — завважив Микишка, коли взявся допомагати дядькові на ноги зіп'ятися.
І те. Вигляд у лікаря кепський. Капелюха загубив бозна-де, рукав у піджака відірваний, сорочина — кров з багнюкою, і лице червоно-синє. Красний пан! І руки порожні — ні тобі дипломата пластмасового, ні торбини з харчем. На кумів обіперся, крок-другий зробив… Кривиться, але суне.
— Треба, хлопці, треба, — кумам, ніби ті противляться.
Так-сяк із хащів на людну місцину вибралися, запитали першого-ліпшого:
— До військового шпиталю як дійти?
Куми лише бровами грали, так цікаво перехожий шлях показував.
— На Поштовій площі сідайте у метро, до площі Льва Толстого. Перехід на станцію «Палац спорту», і до станції «Печерська».
— Що це — метро? — спитав Свиря лікаря.
— Поїзди під землею. — Лікар ніяк не міг звикнути до дивних помічників. — Досить уже, хлопці, придурюватися.
— Під землею?! — Свиря. — Свят, свят. Ми під землю доброю волею не підемо.
— Не підемо, поважний чоловіче, — підтвердив Микишка, і трійця почвалала уздовж Дніпра аж до Лаври. Від Лаври, підказали люди, на гору і все прямо, так до шпиталю й доберетеся.
Шлях неблизький. Куми, знай, тупають — не звикати, а дядько зовсім ослаб. За ребра рукою тримається, втомився, та знаку не подає. Коли відставати став, куми перезирнулися, попід руки його.
— Ти, поважний чоловіче, не тривожся. Знайдемо ми тую добру людину. Знайдемо і попередимо про зраду. На те — сердюки, — Свиря.
— Сердюки? А казали — серденята? — лікар йому слабо.
— Серденята, вояки Дорошенкові. А як язик ліпиться, то сердюки. Так і записані. Свирид Сердюк та Микита Сердюк.
— Оце диво. А депутат той… До якого спішимо… Теж Сердюк…
Свиря од такої новини над землею звився.
— Егей! Чув, куме Микишко? Чув?! Та кинь поважну людину, хай вже відпочине від нашої помочі! Чув? Не перевелися сердюки! Наша правда, наша воля! — літав над Микишкою.
Микишка обережно всадив лікаря на траву, усміхнувся.
— Точно Сердюк? Часом, не брешете з переляку, вибачайте на слові?
Лікарю не до брехні. Дивиться й очам не вірить — літає перед ним хлопець, метрів три вже набрав. Руку до серця приклав.
— Хлопці… Годі вже мене лякати. І так душа у п'ятах. Хто ви такі?
Куми перезирнулися. Чудний чоловік. Скільки разів йому повторювали. Як Петра Дорофійовича Дорошенка гетьманом обрали, так він і створив серденятські загони. Серед серденят Свиря з Микишкою не останніми були. Загинули… У році тисяча шістсот шістдесят восьмому від Різдва Христового.
— Коли?! — лікар вухам не повірив.
— Триста сорок рочків тому.
— Так це ж ви…
— А-а-а, — зітхнув Свиря. Опустився на землю біля лікаря.
— Недовго пожили.
— Зате славно, — сказав Микишка. — У Десні потопилися й оце до сих пір при деревах спали.
— А нині Господь всемогутній пробудив. Ходимо між люди, роздивляємося, що з Україною сталося, та тільки не всі нас бачать, — Свиря. — Чиста душа бачить, а грішна — ні…
Лікар потер лоба:
— Не брешете?
Куми перехрестилися.
— Ні, поважний чоловіче. Чесну правду кажемо.
— Я вас бачу, — сам собі здивовано сказав лікар.
— Не лише ти… Багато світлих душ, — відповів Микишка. — І Гетаут бачила.
— Що ти все про ту Гетаут: — розсердився Свиря. — Негодяща баба! Ми її з Дніпра витягли, а вона й доброго слова не мовила. Оце навіть не розумію милість Божу до тієї Гетаут.
Іван Степанович згадав про свої нічні поневіряння, заспішив — треба встигнути народного депутата Сердюка попередити. Вперед пішов. Куми услід.
Макс дивився на незнайомого міцного хлопця, та бачив тільки прикурену цигарку в його руці.
— Вогню не знайдеться? — повторив Гоцик.
Макс закусив губу й опустив голову. Тисячу разів він уявляв, що колись у його житті станеться банальна до виску ситуація, коли до нього підійде фізично значно сильніший чоловік і попросить прикурити. І це означатиме, що за мить він зіб'є Макса з ніг, виверне кишені й спокійно піде геть. Освіта, мізки, інтелект, гроші, впливові батьки, аргументи чи маячня типу «я живу в іншому світі»… Значення не має ніщо. Досвід групових студентських бійок не допомагає. Як і мільйон років тому, на одній тропі два самці зустрічаються тільки для того, щоби один переступив через тіло іншого і пішов далі.
Макс тисячу разів уявляв, чим відповість. Фізична кондиція? Туфта! Характер. Не злякатися. Головне — не злякатися. Головне — не підставити щоку, бо хто б там що не казав, а Макс однозначно розумів біблейську мудрість «якщо тебе вдарили по одній щоці, підстав другу» — не треба підставляти першу щоку. Не треба підставляти першу.
Затягся цигаркою. Глянув Гоцику в очі.
— Не курю!
Класика, так класика: на запитання «дай закурити» може бути тільки одна відповідь — «не курю!».
Гоцик примружив око, іронічно подивився на Макса.
— Пішли! — сказав. Першим рушив Старонаводницькою вниз і ліворуч — у бік Лаври.
Макс мить подумав, подався слідом. Не злякався, не підкорився, не підставив першу щоку — сам забажав. В очах незнайомого велетня світилися сум і жага пригод, вони віщували що завгодно — від вивертання кишень подалі від дому батьків до удару ножем під ребра, — а Максу вже не терпілося вихлюпнути адреналін останніх двох діб на кого-небудь. От, наприклад, на цього здорового як бугай хлопця,
Вы читаете Рай. Центр
