що йшов попереду і жодного разу не обернувся. Упевнений, що Макс іде за ним? Сволота! Це не означає, що Макс покірно зробить усе, що той забажає! Просто треба відійти подалі від дому батьків і врешті зануритися у власне божевілля, у власну славну забаву, щоби забути про іншу… Невідомо з якої причини, але Гоцик ішов до Співочого поля. До пагорба перед порожньою сценою, де три дні тому чорнявий гуцул грав на баяні. Нині — німо. Сонце переселило вільних від справ ближче до води, наново пофарбувало зеленим і без того яскраві кущі, траву й дерева, і тільки кинутий кимось зім'ятий клаптик паперу з надписом «Композиція "ДУША". Глина. Ціна 180 гривень» нагадував про вир емоцій, що панували на Співочому полі нещодавно.
«Тут? Можна й тут!» — зухвало подумав Макс. Уявив себе — скривавленого, недвижного на цій зеленій траві. Адекватна людина, олімпієць, мать твою! — перемоги не бачити, та від участі ніхто не відмовить. Тремтів: «Давай уже! Давай…» Прискорив ходу: «Чого він тягне?» А філолог Гоцик йшов і вперше за життя ніяк не міг відшукати те одне-єдине слово, яке змусило б цього лощеного, хоч і не боязкого красунчика сказати йому правду: де Люба?.. Зупинив погляд на молодому дубку посеред галявини — до дуба дійде і тоді вже… Макс не витримав. Рвучко подався вперед, до Гоцика. Торкнувся спини.
Гоцик зупинився.
— …Люба.
— Що?! — вразився Макс. Азартні думки про бійку посеред пагорбів помчали шукати інших дурнів. Ляп! — щока червона. Підставляй другу.
— Люба… — повторив Гоцик. — Позаминулої ночі Люба сіла у твій «мазераті»…
— А ти…
— Квартиру разом винаймаємо.
— Люба… — Макс раптом заметушився, закліпав очима, розгублено озирнувся. — Мені треба…
На годинник — двадцять хвилин на першу. Водолази… Наказ Роми Шиллєра скіпкою: «Забудь цю тему! Нікому! Ти нічого не знаєш!»
— Я не… Мені треба… — сіпнувся пагорбом вниз, до Дніпра…
Гоцик примружив око і зробив те, про що хвилиною раніше мріяв сам Макс. Ухопив за футболку, шарпонув до себе і зацідив у щелепу.
Макс упав на траву і протверезів. Одного удару лівою вистачило. Підвів голову — перед очима великі, як човни, кросівки Гоцика. Чогось учепився в них, щоби підвестися, сів на траві… Люба… В душі ворухнувся маленький хлопчик, що ніби побачив дерев'яний паркан без кінця і краю, і хоч йди вздовж того паркана сотні віків, однаково попереду — паркан, а в тому паркані розсуває дошки Рома Шиллєр, нагадує: «Забудь цю тему!»
— Вона… — прошепотів. — Через мене…
Замовк.
Все замовкло.
Гоцик забув дихати. Шкірою відчував — біда, та проста мета — шукати Любу доти, доки не побачить, — передбачала головне: побачити. А вона…
— …померла? — спитав незнайомим самому захриплим голосом.
Макс здригнувся. Померла? Ні… Не було такого слова. Не померла. Мама взагалі вважає, що жива. Не померла. Помирають од хвороб і старості, а Люба…
— Не допливла… До берега… — майже правду.
Замовк. Все замовкло.
Гоцик якось дивно видихнув і мовчки пішов вниз, до Дніпра. Наштовхувався на кущі, ламав їх ногами, а оминути — ні, прямо… Макс дивився Гоцику вслід і відчував незбагненну вину перед цим незнайомим міцним хлопцем, наче біль того — сильніша, наче Макс раптом зрозумів, що не він один міг… любити Любу. Туга — смичком по серцю: завжди у неї одна мелодія. Голову опустив — темно… Не бачив, як метрів за сто Гоцик раптом зупинився і пішов назад.
— Де вона?
— Що? — Макс підвів голову. Не розумів, що хоче від нього цей хлопець, навіщо повернувся.
— Я хочу її побачити, — процідив Гоцик, ледь розтуляючи губи. Кожне слово — лезом по язику.
Макс незграбно встав із трави, розгублено глянув у бік Дніпра.
— Водолази… шукають… Я хотів піти туди… Не можу…
— Пішли, — глухо сказав Гоцик, першим рушив униз по пагорбу.
До набережної мовчки скотилися. Пленталися до пішохідного мосту — голови вправо, на воду: катерки, човни, яхти, сміх, пляшки, чайки…
— Ти… — врешті подав голос Гоцик.
— Макс, — надто швидко.
— Знаю. Сердюк Максим Володимирович, тисяча дев'ятсот вісімдесят четвертого року народження. А я Гоцик.
— А ім'я?
— Гоцик, — відповів Гоцик.
— Я… жити не хочу, — сказав Макс і раптом зрозумів, що каже чисту правду.
Гоцик байдужим оком зміряв метросексуала, прискорив ходу. За півгодини дійшли до пішохідного мосту.
Водолазів не було. Макс заметушився, одного відпочивальника за руку, іншого…
— Чи тут водолази не працювали?
До найближчого пароплавчика-ресторанчика.
— Чи тут водолази…
— Ні, — позіхнув млявий охоронець ресторану. — Я рибу ловив з шостої ранку — нікого не було. А що сталося?
— Ні, ні, нічого… — потьмянів. Озирнувся розгублено — темно. Як теля до мамки, до Гоцика — той стояв неподалік і мовчки спостерігав за Максом.
Підійшов.
— Батько обманув… Обіцяв, з полудня шукатимуть… — знай озирається, їжиться, мов хворий, і слова з нього — фонтаном, втомився мовчати. — Тої ночі ми їхали… Я хотів познайомити Любу з батьками. Вона була такою веселою, сміялася… Всидіти не могла. І весь час просила пити. Я дивувався — ввечері прохолодно, а Люба все сміялася і казала: води, води…
— Макар, сука, — прошепотів Гоцик.
— Що?
— Макар. Квартиру разом винаймаємо.
Макс недовірливо подивився на Гоцика.
— Скільки ж вас… ту квартиру винаймає?
— Я, Люба і Макар, сука. — Гоцик мстиво звузив очі. — Що далі сталося?
— Вона попросила, і я зупинив авто. Тут, під мостом…. А потім…
— Досить. — Гоцик відвів погляд. — Дзвони.
Макс не спитав кому. Дістав мобільний, набрав номер батька.
— Абонент поза зоною…
— Він повинен бути у приймальні. — Макс раптом роз'ярився. Побіг через дорогу, наче порожня, а там автівки суцільним потоком. Гоцик слідом.
— Дідько! — ледь вивернувся з-під коліс, відштовхнув розлюченого водія «мазди», що вже вискочив і розмахував кулаками. Макса наздогнав, коли той зупинив старенького «жигуля»-ґрака і наказав:
— Бульвар Лесі Українки. Біля військового шпиталю.
Гоцик встиг вскочити на заднє сидіння.
— Дивись на дорогу, командире! — сказав здивованому водієві.
Катерок знай сунув вверх за течією, до межиріччя Дніпра і Десни. Позаду лишилися промислові столичні пейзажі, річкова вода стала прозорішою, береги вкрилися заростями верб та вільх, де-не-де такими густими, що, здавалося, дерева зумисне збилися біля води, ніби змагаються, хто нижче нахилить до води зелене листя, і тільки біля сіл та диких пляжиків чистий берег блищав білим на сонці піском. Випадкові човни
«Тут? Можна й тут!» — зухвало подумав Макс. Уявив себе — скривавленого, недвижного на цій зеленій траві. Адекватна людина, олімпієць, мать твою! — перемоги не бачити, та від участі ніхто не відмовить. Тремтів: «Давай уже! Давай…» Прискорив ходу: «Чого він тягне?» А філолог Гоцик йшов і вперше за життя ніяк не міг відшукати те одне-єдине слово, яке змусило б цього лощеного, хоч і не боязкого красунчика сказати йому правду: де Люба?.. Зупинив погляд на молодому дубку посеред галявини — до дуба дійде і тоді вже… Макс не витримав. Рвучко подався вперед, до Гоцика. Торкнувся спини.
Гоцик зупинився.
— …Люба.
— Що?! — вразився Макс. Азартні думки про бійку посеред пагорбів помчали шукати інших дурнів. Ляп! — щока червона. Підставляй другу.
— Люба… — повторив Гоцик. — Позаминулої ночі Люба сіла у твій «мазераті»…
— А ти…
— Квартиру разом винаймаємо.
— Люба… — Макс раптом заметушився, закліпав очима, розгублено озирнувся. — Мені треба…
На годинник — двадцять хвилин на першу. Водолази… Наказ Роми Шиллєра скіпкою: «Забудь цю тему! Нікому! Ти нічого не знаєш!»
— Я не… Мені треба… — сіпнувся пагорбом вниз, до Дніпра…
Гоцик примружив око і зробив те, про що хвилиною раніше мріяв сам Макс. Ухопив за футболку, шарпонув до себе і зацідив у щелепу.
Макс упав на траву і протверезів. Одного удару лівою вистачило. Підвів голову — перед очима великі, як човни, кросівки Гоцика. Чогось учепився в них, щоби підвестися, сів на траві… Люба… В душі ворухнувся маленький хлопчик, що ніби побачив дерев'яний паркан без кінця і краю, і хоч йди вздовж того паркана сотні віків, однаково попереду — паркан, а в тому паркані розсуває дошки Рома Шиллєр, нагадує: «Забудь цю тему!»
— Вона… — прошепотів. — Через мене…
Замовк.
Все замовкло.
Гоцик забув дихати. Шкірою відчував — біда, та проста мета — шукати Любу доти, доки не побачить, — передбачала головне: побачити. А вона…
— …померла? — спитав незнайомим самому захриплим голосом.
Макс здригнувся. Померла? Ні… Не було такого слова. Не померла. Мама взагалі вважає, що жива. Не померла. Помирають од хвороб і старості, а Люба…
— Не допливла… До берега… — майже правду.
Замовк. Все замовкло.
Гоцик якось дивно видихнув і мовчки пішов вниз, до Дніпра. Наштовхувався на кущі, ламав їх ногами, а оминути — ні, прямо… Макс дивився Гоцику вслід і відчував незбагненну вину перед цим незнайомим міцним хлопцем, наче біль того — сильніша, наче Макс раптом зрозумів, що не він один міг… любити Любу. Туга — смичком по серцю: завжди у неї одна мелодія. Голову опустив — темно… Не бачив, як метрів за сто Гоцик раптом зупинився і пішов назад.
— Де вона?
— Що? — Макс підвів голову. Не розумів, що хоче від нього цей хлопець, навіщо повернувся.
— Я хочу її побачити, — процідив Гоцик, ледь розтуляючи губи. Кожне слово — лезом по язику.
Макс незграбно встав із трави, розгублено глянув у бік Дніпра.
— Водолази… шукають… Я хотів піти туди… Не можу…
— Пішли, — глухо сказав Гоцик, першим рушив униз по пагорбу.
До набережної мовчки скотилися. Пленталися до пішохідного мосту — голови вправо, на воду: катерки, човни, яхти, сміх, пляшки, чайки…
— Ти… — врешті подав голос Гоцик.
— Макс, — надто швидко.
— Знаю. Сердюк Максим Володимирович, тисяча дев'ятсот вісімдесят четвертого року народження. А я Гоцик.
— А ім'я?
— Гоцик, — відповів Гоцик.
— Я… жити не хочу, — сказав Макс і раптом зрозумів, що каже чисту правду.
Гоцик байдужим оком зміряв метросексуала, прискорив ходу. За півгодини дійшли до пішохідного мосту.
Водолазів не було. Макс заметушився, одного відпочивальника за руку, іншого…
— Чи тут водолази не працювали?
До найближчого пароплавчика-ресторанчика.
— Чи тут водолази…
— Ні, — позіхнув млявий охоронець ресторану. — Я рибу ловив з шостої ранку — нікого не було. А що сталося?
— Ні, ні, нічого… — потьмянів. Озирнувся розгублено — темно. Як теля до мамки, до Гоцика — той стояв неподалік і мовчки спостерігав за Максом.
Підійшов.
— Батько обманув… Обіцяв, з полудня шукатимуть… — знай озирається, їжиться, мов хворий, і слова з нього — фонтаном, втомився мовчати. — Тої ночі ми їхали… Я хотів познайомити Любу з батьками. Вона була такою веселою, сміялася… Всидіти не могла. І весь час просила пити. Я дивувався — ввечері прохолодно, а Люба все сміялася і казала: води, води…
— Макар, сука, — прошепотів Гоцик.
— Що?
— Макар. Квартиру разом винаймаємо.
Макс недовірливо подивився на Гоцика.
— Скільки ж вас… ту квартиру винаймає?
— Я, Люба і Макар, сука. — Гоцик мстиво звузив очі. — Що далі сталося?
— Вона попросила, і я зупинив авто. Тут, під мостом…. А потім…
— Досить. — Гоцик відвів погляд. — Дзвони.
Макс не спитав кому. Дістав мобільний, набрав номер батька.
— Абонент поза зоною…
— Він повинен бути у приймальні. — Макс раптом роз'ярився. Побіг через дорогу, наче порожня, а там автівки суцільним потоком. Гоцик слідом.
— Дідько! — ледь вивернувся з-під коліс, відштовхнув розлюченого водія «мазди», що вже вискочив і розмахував кулаками. Макса наздогнав, коли той зупинив старенького «жигуля»-ґрака і наказав:
— Бульвар Лесі Українки. Біля військового шпиталю.
Гоцик встиг вскочити на заднє сидіння.
— Дивись на дорогу, командире! — сказав здивованому водієві.
Катерок знай сунув вверх за течією, до межиріччя Дніпра і Десни. Позаду лишилися промислові столичні пейзажі, річкова вода стала прозорішою, береги вкрилися заростями верб та вільх, де-не-де такими густими, що, здавалося, дерева зумисне збилися біля води, ніби змагаються, хто нижче нахилить до води зелене листя, і тільки біля сіл та диких пляжиків чистий берег блищав білим на сонці піском. Випадкові човни
Вы читаете Рай. Центр
