Ім’ям Бога Милостивого, Милосердного!
[1]. Релігія [2 Аль-Фарабі використовує для позначення феномену релігії термін мілля, який вживається ще в Корані (Коран, 2:130, 2:132, 2:200, 7:88, 89, 12:37,
14:13, 18:20 та ін.) і має два значення:конкретна релігійна течія («секта», син. фірка, ніхля) та релігійна громада (’умма) [Гиргас В. Арабско-русский словарь к Корану и хадисам. – М.: Диля, 2006. –С. 764]. Середньовічний арабський лексограф аль-Джурджані встановлював наступні
відношення міжмілля та іншими означеннями релігії (дін («закон»), шарі’а («припис»), мазгаб(«вчення»)), прийнятими в арабській філософській, науковій та апологетичній
думці: «дін та мілля в сутності однакові, але відрізняються між собою у виразі: шаріа’ називають дін-ом внаслідок того, що шарі’а-ту підкоряються, а внаслідок того, що він об’єднує, його називають мілля; через те, що на шарі’а посилаються, його називають мазгаб-ом. Говорять, що відмінність між дін, мілля та мазгаб полягає ось у чому: дін відноситься до Всевишнього Бога, мілля відноситься до посланця Божого, а мазгаб відноситься до релігійного вченого, який виносить індивідуальне судження (муджтагід)» [Аль-Джурджані, ’Алі бін Мухаммад. Кітаб ат-Та’ріфат. – Бейрут: Мактаба Лубнан, 1985. – С. 111]). Аль-Фарабі встановлює приблизну синонімію між поняттями мілля та дін (див. далі). Конкретну релігію він позначає словосполученням мілля ма [Alfarabi’s Philosophy of Plato and Aristotle. Translated, with an introduction by Muhsin
Mahdi.– NY: Free Press of Glencoe, 1962. – P. 137]. ] –це погляди та дії, встановлені та визначені тими умовами, які заповів спільноті
її перший керівник [3 У філософії аль-Фарабі поняття «перший керівник» (ар-раїс аль-авваль) слугує для позначення персони, встановлені якою закони визначають соціальний,
політичний та релігійний устрій суспільства («міста»). «Другий вчитель»,
перебуваючи під впливом Платона та ісламської релігійної традиції, розглядав
історію в межах лінеарного персоналістичного підходу, де найважливішу роль
грали постаті законодавців, які в ідеальному варіанті однчоасно є «релігійними
провідниками (імама-ми), філософами та пророками» [Аль-Фарабі, Абу Наср. Кітаб Тахсіль ас-Са’да. – Бейрут: Дар уа Мактаба аль-Гіляль, 1995. – С. 92-93]. Ібн Рушд аргуметував цей зв’язок означень наступним чином: «Ці слова – я маю на увазі «філософа», «царя» та «засновника релігійних законів» – мають схожі значення. Так само й імам, адже імам в арабській мові –це той, з кого беруть приклад у вчинках. А той, з кого беруть приклад у
вчинках, є філософом, тобто, можна сказати, імамом в загальному сенсі» [Ібн
Рушд, Абу ль-Уалід. Ад-дарурі фі с-сійаса // Накля-гу’ан аль-’ібрійя іля ль-’арабійя Ахмад Шахлян. – Бейрут: Марказ дарасат аль-уахда аль-’арабійя, 1998. – С. 136].]. Він прагнув за допомогою цього досягнути своєї мети щодо людей або ж
встановити для них певні обмеження. Іноді в якості такої спільноти виступає
плем’я, іноді – місто чи якесь інше поселення, іноді – великий народ, а в інших випадках –багато народів. Якщо перший керівник є особою доброчесною, то й керівництво
його є справді доброчесним. І якщо він лише прагне– через встановлене самим собою –досягнути, як для себе, так і для тих, хто знаходиться під його керівництвом
кінцевого щастя, яке і є справжнім щастям, то така релігія є релігією
доброчесною (аль-мілля аль-фаділя). Але якщо ж його керівництво є нерозумним, то він лише прагне, через встановлене
самим собою, досягнути блага, яке походить або із невігластва, або із благ
природних. Такими, наприклад, є здоров’я, мир, багатство, задоволення, шана, велич або перемога. Він радіє цьому благу
і робить щасливими усіх інших, перетворюючи тих, хто знаходиться під його
керівництвом, на засіб для досягнення власної мети та цілі. І якщо він прагне
через це зробити благо їм самим, а не собі, або досягнути блага як для себе,
так і для інших, то він є одним із найдоброчесніших невігласів.
Якщо ж його керівництво є оманливим, але він сам вважає свою душу доброчесною
та мудрою, і у це вірять ті, хто знаходиться під його керівництвом, не будучи
самі такими–то і він, і ці останні прагнуть досягнути тієї речі, яку вони вважають кінцевим
щастям, але яка не є ним насправді. Через це його керівництво є керівництвом
оманливим, адже ні він, ні ті, хто знаходиться під його керівництвом, не
відчувають омани. Вони впевнені в цьому керівнику та вважають, що він є
доброчесним і мудрим. Щодо прагнень цієї людини, які виражені у встановлених
ним обов’язках, то ззовні – як він, так і його підлеглі –бажають досягнути кінцевого щастя, хоча всередині вони досягають лише тих благ,
які походять із невігластва. Щодо ж доброчесного першого керівника, то його
службою є владарювання, поєднане із одкровенням, яке дарував йому сам Бог. Він
встановлює дії та погляди, які містяться у доброчесній релігії, відповідно до
даного йому одкровення. Це стає можливим завдяки одній із двох ситуацій або
обох одразу: відповідно до першої, усе, що слід встановити, дається йому в
одкровенні, а в другому випадку він може встановити все це через силу, яку
отримує через одкровення. Бог дає йому одкровення доти, доки не розкриє в цій
людині ті передумови, через які й визначаються доброчесні погляди та дії.
Можливо також, що частина їх дається у першому випадку, а частина–в другому. Нами вже пояснено в теоретичному знанні те, яким чином дається
людині одкровення від Бога, і як досягається людиною сила для отримання цього
одкровення.
[2]. Погляди, які містяться у доброчесній релігії, є поглядами як на справи
теоретичні, так і на справи, пов’язані з волею. Щодо справ теоретичних, то це те, як описується Всевишній Бог,
як описані духовні істоти, яким є їхній лад та які місця вони займають у
Всевишнього Бога й те, що робить кожен із них. Потім мова йде про існування
світу, про те, як він описується, його частини та розташування його частин; про
те, як виникло перше тіло, і що саме перше тіло є основою всіх інших тіл, які
з’являються та зникають. Далі йдуть погляди на виникнення інших тіл, які походять
від тіл-основ, а також те, як пов’язані одна із одною речі, які вміщує в себе світ, яким є їхній лад; усе, що
може там існувати є справедливістю, і немає там несправедливості. Сюди ж
відносяться погляди на те, як кожна [річ] відноситься до Всевишнього Бога та до
духовних істот. Потім мова йде про існування людини й появу її душі, а також
про розум, його розташування у світі та місце перед Богом і духовними істотами.
Далі описується пророча місія– такою, якою вона є, а також одкровення –яке воно та як відбувається. Потім описується смерть та наступне життя, щастя,
яке матимуть доброчесні та праведні, а також нещастя, в якому опиняться
мерзотники та грішники. В [релігійних поглядах] присутнє й усе те, як
описуються пророки, доброчесні царі, праведні керівники та провідники, які
йдуть прямим шляхом та слідують істині; ті, які навернулися в часи перших
віруючих; розповіді про те, хто приймав участь у цьому й те, якими праведними
діяннями вирізнявся кожен із них, і що отримали душі їхні в наступному житті та
душі тих, хто йшов за ними серед мешканців міст та народів; і хто був впевнений
у цих людях. Також [описується тут] і те, чим вирізняються царі-мерзотники,
грішні керівники, правителі-невігласи та провідники омани, які жили в часи
перших віруючих. Мова йде тут і про тих, хто допомагав їм у цьому та якими
злими діяннями вирізнявся кожен із них, і те, що отримали душі їхні в
наступному житті та душі тих, хто йшов за ними серед мешканців міст та народів;
і хто був впевнений у цих людях. Також сюди належать розповіді про тих
доброчесних царів, праведників та провідників істини, які живуть у нинішній
час, разом із згадкою про те, хто, будучи спільним із ними, жив ще раніше за
них та якими добрими діяннями вирізнялися усі ці люди. Крім того, сюди належить
розповідь про грішних керівників, провідників омани та невігласів, які живуть
нині, і розповіді про те, хто, будучи спільним із ними, жив ще раніше за них та
якими злими діяннями вирізнявся, а також те, де опинилися душі їхні в
наступному житті. Необхідно, щоб атрибути, за допомогою яких описуються речі та
які входять до релігійних поглядів, уявлялися всіма жителями міста– і царями, і керівниками, і слугами, відповідно до їхнього ладу, взаємозв’язків та покірності одних перед іншими. Усе, що встановлено обов’язком людей, повинно в описах належати до цих уявлень (маталят), з яких усі вони будуть брати приклад –як в ієрархічному устрої так і в своїх діях. Ось такими є погляди, які присутні
в релігії [4Аль-Фарабі підкреслює важливість релігії у формуванні політичної системи
«доброчесного міста». Варто відзначити, що вищевказані тези свідчать не про
використання релігії в політичних цілях, а про вихідну єдність цих явищ в
соціокультурному бутті мусульманського світу.].
[3]. Щодо дій, то першими із них є дії та слова, якими звеличується та
прославляється Бог; слова, якими звеличують духовних істот та ангелів; слова,
якими звеличують пророків, доброчесних царів, праведних вождів та провідників
прямого шляху, які жили раніше. Потім йдуть [дії та слова], якими принижують
царів-мерзотників, грішних вождів, провідників омани, які жили раніше, і які
заслуговують ганьби через свої вчинки. Далі йдуть [дії та слова], які
звеличують сучасних доброчесних царів, праведних вождів та провідників прямого
шляху, а також ті, які принижують протилежних їм. Після цього встановлюються в
якості обов’язку всі дії, завдяки яким стає можливим взаємоспівробітництво між жителями
міст, тобто те, як людина має діяти сама, або ж те, як вона повинна взаємодіяти
з іншою. Знання про справедливість в певних справах є також однією із цих дій.
Оце й є сукупністю того, що практикується у доброчесній релігії.
[4]. «Релігія» (мілля) та «віровчення» (дін) близькі до того, щоб бути синонімічними поняттями. Такими ж є «закон» (шарі’а) і «традиція» (сунна) [5 Див. прим. 23.]. Справді, ці два [поняття] вказують та означають у більшості людей дії, які
встановлені на вимогу частини релігії. Можна також назвати встановлені погляди
«законом»; в такому разі «закон», «релігія» та «віровчення» стають
синонімічними поняттями. Релігія ж складається із двох частин: із визначення
певних поглядів, а також із встановлення дій в якості обов’язкових. Перший рід із визначених у релігії поглядів буває двох видів: або
поглядом, який демонструється через часткове поняття, яке зазвичай вказує на
свою сутність, або поглядом, який демонструється через поняття схоже,
уподібнене йому. Тому погляди, визначені у доброчесній релігії, можуть бути або
істиною, або подобою істини. Істиною може бути те, в чому впевнена людина–або сама по собі, тобто за допомогою першого знання, або ж за допомогою доказу.
Отож, кожна релігія, у якій не існує поглядів першого виду, які мали би
використовуватися для досягнення людиною впевненості–за допомогою сутності таких поглядів чи доказу, а також релігія, яка не містить
схожих на істину речей, які дозволяли би досягнути впевненості якимось із цих
шляхів– є релігією оманливою.
[5]. Доброчесна релігія схожа на філософію. Філософія може бути або
теоретичною, або практичною. Теоретична філософія є мисленнєвою (фікрійя). Людина може знати її, але вона не може діяти згідно з нею, тоді як практична
філософія є такою, яку людина може і знати, і діяти у відповідності з нею.
Такою ж є і релігія. Практична сторона релігії має свої загальності [6 Загальності (куліййат) –універсальні знання, які описують певні явища в цілому, не викоремлюючи
специфічних характеристик.]у практичній філософії, а те, що у релігії є практичним, міститься у цих
загальностях, визначених чітко закріпленими умовами. Закріплене певними умовами
є частковістю того абсолютного, яке не має умов. Прикладом є наше
висловлювання: «Людина пише», і воно є більш частковим, ніж наше висловлювання
«людина». Тож всі доброчесні
