не випадково, що в деяких судах неповнолітніх захищає за призначенням, як правило, один і той самий адвокат. Наприклад, в усіх надісланих Сарненським районним судом Рівненської області справах неповнолітніх захищав за призначенням один адвокат.
У судовій практиці трапляються непоодинокі випадки, коли декількох непо¬внолітніх без з'ясування можливих суперечностей щодо їх позицій, різних ролей у вчиненні злочинів захищає один і той самий адвокат.
Практичне значення має питання про те, чи повинен захисник брати участь у справах щодо осіб, які вчинили злочин у неповнолітньому віці, а на час провад¬ження дізнання, досудового слідства чи судового розгляду вже досягай 18 років. У пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду від 26 червня 1981 р. № 5 дано відповідне роз'яснення, що участь захисника у справі є обов'язковою, незалежно від того, чи досягла особа на час судового засідання повноліття.
Згідно з даними апеляційних судів багатьох областей, в органах внутрішніх справ поширена практика, коли неповнолітніх, щодо яких порушено криміналь¬ну справу, впродовж досудового слідства до пред'явлення обвинувачення і засто¬сування запобіжного заходу допитували як свідків. При цьому їх попереджали про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань і за дачу завідо-мо неправдивих показань, тобто фактично примушували свідчити проти себе. Таким чином порушувалося право на захист, гарантоване Конституцією і закріплене статтями 43-48 КПК України, в яких йдеться про те, що підозрюва¬ний чи обвинувачений має право відмовитися давати показання, мати захисника і побачення з ним до першого допиту, подавати докази, заявляти клопотання, по¬давати скарги, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки, на що суди не завжди реагували.
У Листі також приділяється увага питанню щодо участі законного представни¬ка. Судам необхідно враховувати, що під час розгляду справ про злочини непо¬внолітніх бажаною є участь законного представника. За його участі можна більш повно з'ясувати умови життя та виховання неповнолітнього підсудного. Згідно зі ст. 441 КПК України, суди повинні викликати в судове засідання законних пред¬ставників неповнолітнього, які беруть участь у судовому розгляді справи щодо осіб, котрі не досягли 18-річного віку. Після досягнення підсудним цього віку участь законного представника у справах не є обов'язковою.
За необхідності допитати батьків або інших законних представників непо¬внолітнього як свідків суд заслуховує їх показання. У цьому випадку законного представника попереджають про кримінальну відповідальність лише за дачу завідомо неправдивих показань.
Виявлено випадки, коли органи досудового слідства призначали неповно¬літнім обвинуваченим законних представників, які не є такими, а суди на ці порушення не реагувати. Відповідно до п. 10 ст. 32 КПК України, законними представниками можуть бути батьки, опікуни, піклувальники особи або пред¬ставники тих установ і організацій, під опікою чи опікуванням яких перебуває неповнолітній обвинувачений.
571
Законний представник може бути усунутий від участі в судовому розгляді, як¬що буде встановлено, що його дії завдають шкоди інтересам неповнолітнього підсудного (ч. 4 ст. 441 КПК України).
З метою забезпечення прав і законних інтересів неповнолітнього та досягнен¬ня попереджувальних результатів судового процесу суди повинні повідомляти міліцію і службу у справах неповнолітніх, а також підприємства, установи та ор¬ганізації, в яких навчається чи працює неповнолітній, про час і місце розгляду справи про вчинені ним злочини. Суд також вправі викликати в судове засідання представників зазначених органів і організацій. Апеляційні суди повідомили, що участь представників служби у справах неповнолітніх та міліції сприяє активізації профілактичної роботи з цією групою населення та забезпечує контроль за по¬ведінкою неповнолітніх у період відбування покарання, яке не пов'язане з поз¬бавленням волі. На думку багатьох апеляційних судів, слід частіше викликати у судове засідання цих представників, а також відповідно до положень ст. 443 КПК України залучати до участі представників підприємств, установ і організацій за місцем навчання чи роботи підсудних неповнолітніх. Але у більшості справ не вирішувалося питання про виклик у судове засідання представників комісії та міліції у справах неповнолітніх, а також з місця роботи чи навчання непо-внолітнього, як того вимагають статті 442, 443 КПК України.
Суди залишають поза увагою факти неявки у судове засідання та ігнорування представниками комісій та інспекцій у справах неповнолітніх повідомлень судів про час і місце розгляду справи щодо неповнолітнього (ст. 442 КПК України), а так само представниками підприємств, установ і організацій (ст. 443 КПК України).
Відповідно до вимог ст. 445 КПК України, при постановлені вироку крім питань, зазначених у ст. 324 Кримінально- процесуального кодексу, суд зобов'яза¬ний у разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуван¬ням чи застосування до нього покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, обговорити необхідність призначення громадського вихователя. Але цю норму закону суди практично не використовують.
Особливості також має призначення покарання неповнолітнім. При призна¬ченні покарання неповнолітньому суд повинен враховувати не тільки ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують чи обтяжують покарання, а також умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості розвитку неповнолітнього. Відповідно до пр. 5.1 «Пекінських правил», реакція на неповнолітніх правопорушників має ґрунту¬ватися на врахуванні не лише тяжкості правопорушення, а й особливостей їхньої особистості. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Суди мають дотримуватися вимог ст. 98 КК України щодо видів покарань, які можуть бути призначені неповнолітнім за вчинений злочин. Перелік видів пока¬рань є вичерпним. Виходячи з положень ст. 98 КК України інші види покарань — обмеження волі, конфіскація майна, довічне позбавлення волі — до неповно¬літніх застосовуватися не можуть, у тому числі і в порядку переходу до іншого, більш м'якого виду основного покарання відповідно до ст. 69 КК України. Так, до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, суд може застосувати такі основні види покарань, як штраф, громадські або виправні роботи, арешт, поз¬бавлення волі на певний строк та додаткові покарання у виді штрафу і позбавлен¬ня права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
Суди під час розгляду кримінальних справ про злочини неповнолітніх в основному дотримуються загальних засад призначення покарання, враховують
572
ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшу¬ють чи обтяжують покарання. Судам слід мати на увазі, що згідно зі ст. 66 КК України неповноліття винного є обставиною, що пом'якшує покарання.
Застосовуючи міру покарання, суди мають враховувати всі обставини в їхній сукупності, які впливають на його вид та розмір. Однак, у призначенні непо¬внолітнім покарання суди припускаються помилок, не завжди враховують перед¬бачені законом особливості особи неповнолітнього та інші обставини.
Виходячи з того, що покарання неповнолітніх має бути підпорядковане іншій меті — їх виправленню і перевихованню, попередженню вчинення нових зло¬чинів — суди не повинні призначати неповнолітнім позбавлення волі за злочини, що не являють великої суспільної небезпеки. Позбавлення волі — це найсуворіше покарання серед видів покарань, які можуть застосовуватися до неповнолітньо¬го. При вирішенні питання про призначення покарання неповнолітньому слід розглядати насамперед можливість застосування покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. Цей вид покарання потрібно застосовувати до непо¬внолітнього, коли виправлення його неможливе без ізоляції від суспільства, як¬що всі інші більш, м'які засоби впливу не дадуть можливості досягти мети кримінального покарання. Суду обов'язково необхідно зазначити у мотиву¬вальній частині вироку, з яких підстав застосовується до неповнолітнього найсу-воріший вид покарання — позбавлення волі. Як правило, суди застосовували його щодо осіб, які вже були раніше засуджені і знову вчинили тяжкі або особли¬во тяжкі злочини, що призвели до тяжких наслідків.
Відповідно до ст. 102 КК України, неповнолітньому, який вперше вчинив зло¬чин невеликої тяжкості, позбавлення волі не може бути призначене. За вчинений повторно злочин невеликої тяжкості покарання у виді позбавлення волі призна¬чається на строк не більше двох років; за злочин середньої тяжкості — на строк не більше чотирьох років; за тяжкий злочин — на строк не більше семи років; за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, — на строк до п'ятнадцяти років.
Отже, за новим КК України передбачене більш м'яке і гуманне покарання для неповнолітніх осіб, які вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості впер¬ше, і стало суворішим для тих, що вчинили особливо тяжкий злочин, поєднаний з позбавленням життя людини.
На думку судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України, у новому КК України допущено непослідовність у визначенні санкцій щодо мір покарання залежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину. Так, у ч. З ст. 289 КК України за незаконне заволодіння транспортним засобом, вартість якого у 250 разів (4 тис. 250 грн) перевищує неоподатковуваний мінімум доходів грома¬дян, передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від 10 до 15 років. Водночас ч. 4 ст. 185 КК України передбачено за крадіжку майна у великих розмірах, тобто на суму, яка в 250 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (4 тис. 250 —10 тис. 200 грн), позбавлення волі на строк від 5 до 8 років. Навіть за вчинення розбійного нападу з метою заво¬лодіння майном на суму від 4 тис. 250 грн до 10 тис. 200 грн і більше ч. 4 ст. 187 КК України передбачено менше покарання — позбавлення волі на строк від 8 років.
Згідно зі ст. 22 КК України відповідальність за крадіжку (ст. 185 КК України) передбачена при виповненні особі 14 років, незалежно від того, за якою частиною цієї статті кваліфіковані її дії. Згідно з ч. 1 ст. 185 КК України таємне викрадення чужого майна карається штрафом або виправними роботами, або
573
позбавленням волі на строк до 3 років. Але штраф відповідно до ст. 99 КК України застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кош¬ти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Виправні роботи згідно зі ст. 100 КК України можуть бути призначені неповнолітньому лише у віці від 16 до 18 років.
Відповідно до ч. 2 ст. 185 нового КК України, крадіжка, вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб, карається обмеженням волі на строк до 5 років або позбавленням волі на той самий строк. Але обмеження волі відповідно до ст. 61 КК України до неповнолітніх не застосовується.
Отже, на думку судової палати з кримінальних справ Верховного Суду Украї¬ни, законом передбачено два види покарання для дорослих — обмеження волі або позбавлення волі, а до неповнолітніх — лише позбавлення волі. Таке дис¬кримінаційне ставлення до неповнолітніх вимагає внесення змін до чинного КК України.
У призначенні покарання неповнолітнім судам слід дотримуватися принципу індивідуалізації, за наявності підстав розглядати можливість звільнення непо¬внолітніх від покарання з випробуванням, застосування до них примусових заходів виховного характеру тощо.
Відповідно до п. 2 ст. 104 КК України, звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути застосоване до неповнолітнього лише в разі його засу¬дження до позбавлення волі. Однак, деякі суди звільняли неповнолітніх з випро¬буванням при засудженні до арешту.
Суди порушують вимоги ст. 104 КК України, щодо встановлення іспитового строку при звільненні неповнолітніх від відбування покарання з випробуванням понад два роки.
Звільняючи неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням, су¬ди відповідно до вимог ст. 76 КК України покладали на засуджених обов'язки повідомляти органи кримінально-
