позовів у порядку цивільно¬го судочинства держава встановлює складні і такі, що взаємо перехрещуються, адміністративні та судові механізми, і якщо в результаті цього збільшуються стро¬ки розгляду позовів, це може становити порушення п. 1 ст. 6 (Гійємен проти Франції (1997)). Суд не взяв до уваги аргументи уряду стосовно того, що три¬валість розгляду справи може бути виправдана політичними обставинами у випадку, коли такі обставини виникли вже через декілька років після початку розгляду справи у суді (Паммель проти Німеччини (1997) та Пробстмайєр проти Німеччини (1997)).
144
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
Хоч Суд і визнає, що при розгляді цивільної справи держава може допускати більшу тривалість строків розгляду порівняно з розглядом кримінальної справи, однак Суд при цьому послідовно дотримується жорстких стандартів, коли йдеть¬ся про справи щодо виплати через суд відшкодувань, яких вимагають особи, котрі отримали вірус імунодефіциту під час переливання зараженої крові.
Значення критерію «розумного строку» полягає у встановленні межі стану невизначеності, в якому знаходиться та чи інша особа через пред'явлення їй кримінального обвинувачування чи у зв'язку з цивільно-правовими відносина¬ми. Кінцевим моментом стану невизначеності є момент вступу вироку чи рішен¬ня у законну силу чи зняття обвинувачення (закриття кримінальної справи).
Повернення справи на додаткове розслідування є яскравим прикладом пору¬шення як строків розгляду справ, так і безпосередньо прав людини у захисті їхніх прав (проміжна резолюція ResDH(2004)14 стосовно судового рішення Євро¬пейського суду з прав людини від 25 липня 2002 р. (остаточне від 6 листопада 2002 р.) у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України (прийнято Комітетом Міністрів 11 лютого 2004 р. на 81-й зустрічі міністрів).
Прикладом порушення вимоги щодо розумності строків є рішення Європейсь¬кого суду, у справі Меріт проти України (Європейський суд з прав людини, заява № 66561/01, рішення від 30 березня 2004 р). Пан Меріт, громадянин Ізраїлю, зай¬мався в Україні комерційною діяльністю. У зв'язку з підозрою у вчиненні декількох посадових злочинів щодо нього було порушено кримінальну справу, йо¬го було затримано і обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Це сталося у 1998 р. Хоча після того щодо заявника було обрано інші запобіжні захо¬ди — спочатку підписка про невиїзд, а потім зобов'язання з'являтися на виклик органів слідства, і заявник мав можливість залишити територію України, криміна¬льна справа щодо нього все ще продовжувала розслідуватися, а його майно зали¬шалося під арештом, хоча минуло вже шість років з початку цієї справи.
У цій справі Європейським судом винесено рішення, в якому констатовано порушення прав, гарантованих п. 1 ст. 6 (в частині розумності тривалості прова¬дження у кримінальній справі) та ст. 13 (в частині відсутності ефективних національних засобів оскарження такої тривалості) Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Україна зобов'язана сплатити за¬явнику 2500 євро моральної шкоди і 1500 євро судових витрат.
З погляду Європейського суду судовий розгляд справи стосовно кримінально¬го обвинувачення має розглядатися в розумні строки. Це поняття є достатньо ши¬роким, а тому за роки своєї діяльності Європейський суд неодноразово вказував, шо встановлені три критерії, згідно з якими визначається «розумність» строку розгляду справи: складність справи, поведінка заявника, поведінка органів влади.
Виходячи із фактів цієї справи, тривалість розслідування кримінальної справи протягом шести років не могла бути визнана Європейським судом такою, що z лповідає принципу «розумності» строків розгляду справи. Але визначивши, що строк був нерозумним, Європейський суд зробив ще одне зауваження Україні — в рішенні зазначено, що в українському законодавстві відсутній ефективний засіб захисту особи від порушення строків розгляду справ або можливість отримання пенсації у випадку, коли строки все ж такі порушені.
Цікавою щодо розумності строків є справа Трегубенко проти України. У ній Європейський суд одностайно визнав порушення Україною п. 1 ст. 6 Європейсь¬кої конвенції в контексті можливості винесення протесту суддею ВСУ на судове рішення, що вже набуло законної сили. Беручи до уваги фінансовий та соціаль¬ний статус заявника, його вік та стан здоров'я, суд визнав, що скасування цього
145
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
рішення також становить непропорційне втручання в його права щодо користу¬вання своєю власністю. Тому Суд також одностайно визнав порушення ст. 1 Про¬токолу № 1 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і присудив заявнику 3 тис. 536 евро за нанесені йому збитки, а також 5 тис. евро за нанесену йому моральну шкоду.
Важливою гарантією є також незалежність і безсторонність суду. Незалежність судової влади та її рівноправність з іншими гілками державної влади є ознаками правової держави, в якій кожен громадянин має право на захист своїх прав і сво¬бод повноважним, незалежним, неупередженим і об'єктивним судом.
Згідно з Основними принципами незалежності судових органів, схваленими резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй 29 листопада та 13 грудня 1985 р., на кожну державу — члена ООН покладається зобов'язання виділяти відповідні кошти, що давали б змогу судовим органам на¬лежним чином виконувати свої функції. Незалежність судових органів гаран¬тується державою і закріплюється в Конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов'язані поважати незалежність судових органів і дотримува¬тися її (пункти 1 та 7).
Пункт «б» ч. 2 принципу 1 Рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи що¬до незалежності судочинства від 13 жовтня 1994 р. зазначає, що виконавча та законодавча влади повинні забезпечити незалежність суддів і протидіяти будь-яким спробам позбавити їх незалежності.
Крім того, Віденська декларація і Програма дій, прийнята на другій Всесвітній конференції з прав людини 25 червня 1993 p., наголосила на необхідності належним чином фінансувати установи, які здійснюють правосуддя (п. 27).
Згідно з положеннями ст. 6 Європейської хартії про статус суддів «судді мають право на винагороду, рівень якої повинен бути таким, щоб вони були захищені від тиску при прийнятті ними рішень і в роботі взагалі. Розмір винагороди може за¬лежати від стажу, від характеру обов'язків, виконання яких доручається суддям у професійній якості, і від важливості завдань, покладених на них, причому оцінка всіх цих факторів повинна проводитися в умовах гласності. Судді, які досягли встановленого законом віку для виходу у відставку із суддівської посади, повинні одержувати пенсію після виходу у відставку, рівень якої повинен бути якнай¬ближчим до рівня їхньої останньої заробітної плати як судді».
При визначенні того, чи є судовий орган незалежним, Європейський суд бере до уваги такі фактори: процедуру призначення його членів; тривалість їхньої служби; існування гарантій, що перешкоджають здійсненню тиску на них, а також те, чи має цей орган зовнішні атрибути незалежності (див. рішення Євро¬пейського суду з прав людини у справі Кемпбелл й Фелл проти Об'єднаного Королівства, 28 червня 1984 р.).
Європейський суд з прав людини ухвалив, що судовий орган повинен бути не¬залежним як від виконавчої влади, так і від сторін у справі (див. рішення Євро¬пейського суду з прав людини у справі Рінгайзен проти Австрії, 16 липня 1971 p.).
Організація судової системи і судочинства повинна запобігати будь-яким можливостям чинити тиск на суддів та виникненню обґрунтованих сумнівів в учасників судового процесу у неупередженості суддів при вирішенні справи (див. наприклад, рішення Європейського суду з прав людини у справах Енгел (Engel) та інші (1976),Джонг (Jong), Бальєт (Baljet) і Брінк (Brink) (1984), Н.С.М.А. проти Ко¬ролівства Нідерланди (1989); Фіндлі (Findlay) (1997), Морріс (Morris) (2002) проти Об'єднаного Королівства; Інкал (Іпсаі) (1998), Сайнер (Sahiner) (2001) проти Туреч¬чини). Відповідно до неї, участь військового судді, який перебуває на військовій
146
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
службі і має офіцерське звання, незважаючи на наявність деяких гарантій його незалежності, викликає сумнів у його незалежності і неупередженості та є пору¬шенням п. 1 ст. 6 Європейської конвенції (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі Сіраклар проти Туреччини від 28 жовтня 1998 p.).
У справі Добертен проти Франції Європейський суд відзначив ліквідацію у Франції Суду національної безпеки і Паризького військового суду як таку, що покликана поліпшити забезпечення права на справедливий суд, яке захищається п. 1 ст. 6 Конвенції (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі До¬бертен проти Франції від 25 лютого 1993 p.).
Складовою права на справедливий судовий розгляд є право на правову допо¬могу. Європейська конвенція не містить чіткого вираження гарантії права на без¬коштовну юридичну допомогу в процесі розгляду цивільних справ. Але Євро¬пейський суд виніс рішення, відповідно до якого правова допомога повинна надаватись у тому випадку, коли цього вимагають інтереси правосуддя. Консти¬туція України у ст. 59 закріплює право кожного на правову допомогу.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, держава повинна гарантувати допомогу правника, якщо «це необхідно для забезпечення реального доступу до правосуддя або у разі, якщо у деяких категоріях справ за внутрішнім законодавством деяких держав-учасниць є обов'язковим юридичне представ¬ництво, або ж у разі складності процесу» (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі Айрей проти Ірландії від 9 жовтня 1979 р.). На виконання стан¬дартів, виведених Європейським судом з прав людини, у більшості держав — членів Ради Європи запроваджено процедури надання правової допомоги безоплатно або за доступну плату і в цивільних та адміністративних справах.
У розумінні Європейського суду право на правову допомогу є передумовою існування та визначальною складовою ширшого за своїм обсягом та значенням права на доступ до суду, гарантованого ст. 6 Конвенції.
Відповідно до Рекомендації № R (93)1 Комітету міністрів Ради Європи, дер¬жавам-членам щодо ефективного доступу до закону і правосуддя для найбідніших прошарків населення від 8 січня 1993 p., держави мають сприяти ефективному доступу найбіднішого населення до судів, зокрема через надання правової допомоги у судах у всіх змагальних чи незмагальних процесах, покриття вартості правової допомоги. Державам також рекомендується заохочувати ство¬рення консультаційних центрів у районах проживання бідних.
Однією з найбільших перешкод реалізації права на справедливий судовий захист є невиконання судових рішень. Скарги на порушення ст. 6 Конвенції у зв'язку' з невиконанням рішень національних судів становлять найбільшу части¬ну серед заяв до Європейського суду з прав людини проти України. Йдеться про невиконання судових рішень у цивільних справах, насамперед щодо стягнення заборгованості з заробітної плати та соціальних виплат.
Європейський суд приділяє особливу увагу тривалості виконання рішення в світлі заходів, вжитих державою для прискорення вирішення внутрішніх систе¬матичних проблем (остаточна ухвала щодо прийнятності у справі Сокур проти України; рішення у справах Півень проти України, Жовнер проти України, Войтен-ко проти України, Шмалько проти України, Ромашов проти України). У своїх рішеннях Суд зазначає, що, не виконуючи рішення суду, державні органи позба¬вили положення п. 1 ст. 6 будь-якого сенсу.
Необхідно враховувати той факт, що порушення були констатовані через тривалість виконання рішень національних судів. У згаданих справах рішення виконувалися протягом чотирьох-шести років, за що Європейський суд присудив
147
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
заявникам до сплати від 2000 до 3200 евро компенсації моральної шкоди кожно¬му. При цьому розмір компенсації значно перевищував суму заборгованості. Тоб¬то, практика Європейського суду свідчить, що розмір
144
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
Хоч Суд і визнає, що при розгляді цивільної справи держава може допускати більшу тривалість строків розгляду порівняно з розглядом кримінальної справи, однак Суд при цьому послідовно дотримується жорстких стандартів, коли йдеть¬ся про справи щодо виплати через суд відшкодувань, яких вимагають особи, котрі отримали вірус імунодефіциту під час переливання зараженої крові.
Значення критерію «розумного строку» полягає у встановленні межі стану невизначеності, в якому знаходиться та чи інша особа через пред'явлення їй кримінального обвинувачування чи у зв'язку з цивільно-правовими відносина¬ми. Кінцевим моментом стану невизначеності є момент вступу вироку чи рішен¬ня у законну силу чи зняття обвинувачення (закриття кримінальної справи).
Повернення справи на додаткове розслідування є яскравим прикладом пору¬шення як строків розгляду справ, так і безпосередньо прав людини у захисті їхніх прав (проміжна резолюція ResDH(2004)14 стосовно судового рішення Євро¬пейського суду з прав людини від 25 липня 2002 р. (остаточне від 6 листопада 2002 р.) у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України (прийнято Комітетом Міністрів 11 лютого 2004 р. на 81-й зустрічі міністрів).
Прикладом порушення вимоги щодо розумності строків є рішення Європейсь¬кого суду, у справі Меріт проти України (Європейський суд з прав людини, заява № 66561/01, рішення від 30 березня 2004 р). Пан Меріт, громадянин Ізраїлю, зай¬мався в Україні комерційною діяльністю. У зв'язку з підозрою у вчиненні декількох посадових злочинів щодо нього було порушено кримінальну справу, йо¬го було затримано і обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Це сталося у 1998 р. Хоча після того щодо заявника було обрано інші запобіжні захо¬ди — спочатку підписка про невиїзд, а потім зобов'язання з'являтися на виклик органів слідства, і заявник мав можливість залишити територію України, криміна¬льна справа щодо нього все ще продовжувала розслідуватися, а його майно зали¬шалося під арештом, хоча минуло вже шість років з початку цієї справи.
У цій справі Європейським судом винесено рішення, в якому констатовано порушення прав, гарантованих п. 1 ст. 6 (в частині розумності тривалості прова¬дження у кримінальній справі) та ст. 13 (в частині відсутності ефективних національних засобів оскарження такої тривалості) Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Україна зобов'язана сплатити за¬явнику 2500 євро моральної шкоди і 1500 євро судових витрат.
З погляду Європейського суду судовий розгляд справи стосовно кримінально¬го обвинувачення має розглядатися в розумні строки. Це поняття є достатньо ши¬роким, а тому за роки своєї діяльності Європейський суд неодноразово вказував, шо встановлені три критерії, згідно з якими визначається «розумність» строку розгляду справи: складність справи, поведінка заявника, поведінка органів влади.
Виходячи із фактів цієї справи, тривалість розслідування кримінальної справи протягом шести років не могла бути визнана Європейським судом такою, що z лповідає принципу «розумності» строків розгляду справи. Але визначивши, що строк був нерозумним, Європейський суд зробив ще одне зауваження Україні — в рішенні зазначено, що в українському законодавстві відсутній ефективний засіб захисту особи від порушення строків розгляду справ або можливість отримання пенсації у випадку, коли строки все ж такі порушені.
Цікавою щодо розумності строків є справа Трегубенко проти України. У ній Європейський суд одностайно визнав порушення Україною п. 1 ст. 6 Європейсь¬кої конвенції в контексті можливості винесення протесту суддею ВСУ на судове рішення, що вже набуло законної сили. Беручи до уваги фінансовий та соціаль¬ний статус заявника, його вік та стан здоров'я, суд визнав, що скасування цього
145
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
рішення також становить непропорційне втручання в його права щодо користу¬вання своєю власністю. Тому Суд також одностайно визнав порушення ст. 1 Про¬токолу № 1 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і присудив заявнику 3 тис. 536 евро за нанесені йому збитки, а також 5 тис. евро за нанесену йому моральну шкоду.
Важливою гарантією є також незалежність і безсторонність суду. Незалежність судової влади та її рівноправність з іншими гілками державної влади є ознаками правової держави, в якій кожен громадянин має право на захист своїх прав і сво¬бод повноважним, незалежним, неупередженим і об'єктивним судом.
Згідно з Основними принципами незалежності судових органів, схваленими резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй 29 листопада та 13 грудня 1985 р., на кожну державу — члена ООН покладається зобов'язання виділяти відповідні кошти, що давали б змогу судовим органам на¬лежним чином виконувати свої функції. Незалежність судових органів гаран¬тується державою і закріплюється в Конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов'язані поважати незалежність судових органів і дотримува¬тися її (пункти 1 та 7).
Пункт «б» ч. 2 принципу 1 Рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи що¬до незалежності судочинства від 13 жовтня 1994 р. зазначає, що виконавча та законодавча влади повинні забезпечити незалежність суддів і протидіяти будь-яким спробам позбавити їх незалежності.
Крім того, Віденська декларація і Програма дій, прийнята на другій Всесвітній конференції з прав людини 25 червня 1993 p., наголосила на необхідності належним чином фінансувати установи, які здійснюють правосуддя (п. 27).
Згідно з положеннями ст. 6 Європейської хартії про статус суддів «судді мають право на винагороду, рівень якої повинен бути таким, щоб вони були захищені від тиску при прийнятті ними рішень і в роботі взагалі. Розмір винагороди може за¬лежати від стажу, від характеру обов'язків, виконання яких доручається суддям у професійній якості, і від важливості завдань, покладених на них, причому оцінка всіх цих факторів повинна проводитися в умовах гласності. Судді, які досягли встановленого законом віку для виходу у відставку із суддівської посади, повинні одержувати пенсію після виходу у відставку, рівень якої повинен бути якнай¬ближчим до рівня їхньої останньої заробітної плати як судді».
При визначенні того, чи є судовий орган незалежним, Європейський суд бере до уваги такі фактори: процедуру призначення його членів; тривалість їхньої служби; існування гарантій, що перешкоджають здійсненню тиску на них, а також те, чи має цей орган зовнішні атрибути незалежності (див. рішення Євро¬пейського суду з прав людини у справі Кемпбелл й Фелл проти Об'єднаного Королівства, 28 червня 1984 р.).
Європейський суд з прав людини ухвалив, що судовий орган повинен бути не¬залежним як від виконавчої влади, так і від сторін у справі (див. рішення Євро¬пейського суду з прав людини у справі Рінгайзен проти Австрії, 16 липня 1971 p.).
Організація судової системи і судочинства повинна запобігати будь-яким можливостям чинити тиск на суддів та виникненню обґрунтованих сумнівів в учасників судового процесу у неупередженості суддів при вирішенні справи (див. наприклад, рішення Європейського суду з прав людини у справах Енгел (Engel) та інші (1976),Джонг (Jong), Бальєт (Baljet) і Брінк (Brink) (1984), Н.С.М.А. проти Ко¬ролівства Нідерланди (1989); Фіндлі (Findlay) (1997), Морріс (Morris) (2002) проти Об'єднаного Королівства; Інкал (Іпсаі) (1998), Сайнер (Sahiner) (2001) проти Туреч¬чини). Відповідно до неї, участь військового судді, який перебуває на військовій
146
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
службі і має офіцерське звання, незважаючи на наявність деяких гарантій його незалежності, викликає сумнів у його незалежності і неупередженості та є пору¬шенням п. 1 ст. 6 Європейської конвенції (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі Сіраклар проти Туреччини від 28 жовтня 1998 p.).
У справі Добертен проти Франції Європейський суд відзначив ліквідацію у Франції Суду національної безпеки і Паризького військового суду як таку, що покликана поліпшити забезпечення права на справедливий суд, яке захищається п. 1 ст. 6 Конвенції (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі До¬бертен проти Франції від 25 лютого 1993 p.).
Складовою права на справедливий судовий розгляд є право на правову допо¬могу. Європейська конвенція не містить чіткого вираження гарантії права на без¬коштовну юридичну допомогу в процесі розгляду цивільних справ. Але Євро¬пейський суд виніс рішення, відповідно до якого правова допомога повинна надаватись у тому випадку, коли цього вимагають інтереси правосуддя. Консти¬туція України у ст. 59 закріплює право кожного на правову допомогу.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, держава повинна гарантувати допомогу правника, якщо «це необхідно для забезпечення реального доступу до правосуддя або у разі, якщо у деяких категоріях справ за внутрішнім законодавством деяких держав-учасниць є обов'язковим юридичне представ¬ництво, або ж у разі складності процесу» (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі Айрей проти Ірландії від 9 жовтня 1979 р.). На виконання стан¬дартів, виведених Європейським судом з прав людини, у більшості держав — членів Ради Європи запроваджено процедури надання правової допомоги безоплатно або за доступну плату і в цивільних та адміністративних справах.
У розумінні Європейського суду право на правову допомогу є передумовою існування та визначальною складовою ширшого за своїм обсягом та значенням права на доступ до суду, гарантованого ст. 6 Конвенції.
Відповідно до Рекомендації № R (93)1 Комітету міністрів Ради Європи, дер¬жавам-членам щодо ефективного доступу до закону і правосуддя для найбідніших прошарків населення від 8 січня 1993 p., держави мають сприяти ефективному доступу найбіднішого населення до судів, зокрема через надання правової допомоги у судах у всіх змагальних чи незмагальних процесах, покриття вартості правової допомоги. Державам також рекомендується заохочувати ство¬рення консультаційних центрів у районах проживання бідних.
Однією з найбільших перешкод реалізації права на справедливий судовий захист є невиконання судових рішень. Скарги на порушення ст. 6 Конвенції у зв'язку' з невиконанням рішень національних судів становлять найбільшу части¬ну серед заяв до Європейського суду з прав людини проти України. Йдеться про невиконання судових рішень у цивільних справах, насамперед щодо стягнення заборгованості з заробітної плати та соціальних виплат.
Європейський суд приділяє особливу увагу тривалості виконання рішення в світлі заходів, вжитих державою для прискорення вирішення внутрішніх систе¬матичних проблем (остаточна ухвала щодо прийнятності у справі Сокур проти України; рішення у справах Півень проти України, Жовнер проти України, Войтен-ко проти України, Шмалько проти України, Ромашов проти України). У своїх рішеннях Суд зазначає, що, не виконуючи рішення суду, державні органи позба¬вили положення п. 1 ст. 6 будь-якого сенсу.
Необхідно враховувати той факт, що порушення були констатовані через тривалість виконання рішень національних судів. У згаданих справах рішення виконувалися протягом чотирьох-шести років, за що Європейський суд присудив
147
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
заявникам до сплати від 2000 до 3200 евро компенсації моральної шкоди кожно¬му. При цьому розмір компенсації значно перевищував суму заборгованості. Тоб¬то, практика Європейського суду свідчить, що розмір
