присудженої заявнику ком¬пенсації значною мірою залежить від строку невиконання рішення суду.
У справі Шмалько проти України Європейський суд наголосив, що п. 1 ст. 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовне будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати по¬зов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзор¬ним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незро¬зуміло, якби ст. 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторо¬нам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити ст. 6 як таку, шо стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже. для цілей ст. 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюва¬тися як складова судового розгляду.
Європейський суд у цій справі констатував, що не можна було, посилаючись на нібито фінансові труднощі, яких зазнавала держава, перешкоджати заявникові отримати вигоду від ухваленого на його користь судового рішення, що було для нього надзвичайно важливо. Рішення стосувалося надання заявнику компенсації органами державної влади через їхню неспроможність забезпечити заявника Б період з 1996 р. до 1998 р. безкоштовними ліками, які заявник мав приймати що¬денно. Тому Європейський суд вважав, що випадок заявника з огляду на його вік. стан здоров'я та природу інвалідності вимагав від відповідних органів виконати рішення суду та виділити необхідні кошти без неналежних затримок. Суд у пін справі присудив заявнику суму 1000 євро компенсації моральної шкоди та 300 євро відшкодування судових витрат.
Справи щодо невиконання судових рішень, як правило, розглядаються Євро¬пейським судом за спрощеною процедурою, оскільки не містять складних питань права. Тобто, визначивши, що заява є прийнятною до подальшого розгляду та такою, що може бути розглянута по суті, Суд часто відразу виносить рішення у справі.
Також прикладом невиконання судових рішень є справа Войтенко проти України, в якій Суд знайшов порушення п. 1 ст. 6, ст. 13 та ст. 1 Протоколу № І Конвенції. У цій справі уряд частково визнав необхідність виконання рішення, винесеного на користь заявника. Він зазначив, що рішення залишалося невико¬наним через відсутність бюджетних коштів та законодавчих заходів. Проте у справі Суд розглядав затримку тривалістю у чотири роки. Належна заявникові су¬ма відшкодування складалася з двох платежів, що підпадали під різні категорії бюджетної класифікації. Тому повна сплата заявникові одного платежу, здійсне¬на у 2001 р., не означала, що відбувся поступовий прогрес у відшкодуванні за іншим платежем. Цей останній період у чотири роки був спричинений тим, шо держава не передбачила відповідних видатків у Державному бюджеті України. Суд вважає, що неможливість заявника домогтися виконання його рішення про¬тягом чотирьох років, крім порушення ст. 6, становить втручання у його право на мирне володіння майном у сенсі п. 1 ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції. Як наслідок заявникові було присуджено 2000 євро на відшкодування немайнової шкоди та 33 євро на відшкодування витрат.
148
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
Неналежне виконання судового рішення щодо невиплати заборгованості по заробітній платні є також підставою задоволення заяви у справі Жовнер проти України. Суд присудив 3200 евро на відшкодування моральної шкоди та 50 евро матеріальної шкоди на користь заявниці.
3.8. Заборона зворотної дії кримінального права.
Стаття 7 Європейської конвенції закріплює принцип «Ніякого покарання без закону». Так, згідно з ч. 1 цієї статті нікого не може бути визнано винним у вчи¬ненні кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії або бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення за національними законами або за міжнародним правом. Не може також признача¬тися покарання, тяжче від того, яке застосовувалося на час скоєння криміналь¬ного правопорушення. Частина 2 передбачає, що ця стаття не стоїть на перешкоді судовому розглядові і покаранню будь-якої особи за будь-які дії чи бездіяльність, які на час їх скоєння становили кримінальне правопорушення згідно із загальни¬ми принципами права, визнаними цивілізованими націями.
Пункт 1 ст. 7 Конвенції захищає особу від покарання за вчинення криміналь¬ного злочину, який на час його вчинення законодавчо не кваліфікувався як злочин. У цьому положенні відображено принцип, згідно з яким лише закон мо¬же визначати злочин і призначати покарання (nullum crimen, nulla poena sine lege). Звідси випливає, що особа повинна знати про заборонені форми поведінки, щоб нести відповідальність за порушення такої заборони. У разі, коли особа може зрозуміти та оцінити ризик, який є наслідком певної поведінки, накладення на цю особу кримінальної відповідальності не спричиняє порушення ст. 7. Суд визначився у загальному підході при застосуванні ст. 7, ухваливши, що еволюція правил кримінальної відповідальності у вигляді судової практики дає в розпоря¬дження заінтересованої особи належні «знання», якщо така еволюція логічно відповідає суті злочину і є логічно передбачуваною. У справах С. Р. проти Сполу¬ченого Королівства (1995) та С. В. проти Сполученого Королівства (1995) Суд, на¬приклад, ухвалив, що засудження в кримінальному порядку чоловіків за спробу зґвалтування, в одному випадку, і за зґвалтування, в другому випадку, власних дружин не становило порушення ст. 7 Конвенції. При цьому Суд зазначив, що відмова від неприйнятної ідеї, згідно з якою чоловіка не можна переслідувати за зґвалтування власної жінки, відповідає не лише цивілізованій концепції подруж¬нього життя, але, передовсім, основним завданням Конвенції, квінтесенцією якої є захист людської гідності та свободи людини.
Суд також ухвалив, що особа, яка активно займається професійною діяль¬ністю, як правило, зустрічається з різними застереженнями, що пов'язані з її професією, і така особа може сподіватися на отримання юридичних порад у тих зипадках, коли відповідний закон може отримувати різні тлумачення, а за пору¬шення цього закону загрожує кримінальна відповідальність {Кантоні проти Франції (1996)).
На відміну від розглянутих вище справ, у справі проти Сполученого Королівства йшлося про те, що заявник, який показав журналісту вже публічно зачитані в суді документи, був визнаний через це винним у неповазі до суду. Комісія визнала заяву прийнятною на тій підставі, що заявник не міг реально передбачити, яким чином суд кваліфікуватиме складові елементи такого право¬порушення як «неповага до суду» у контексті загального права, особливо коли врахувати, що ніхто і ніколи до цього не був визнаний винним у подібному зло¬чині (заява № 10038/82). Сторони досягай в цій справі дружнього врегулювання.
149
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
Пункт 1 ст. 7 Конвенції також забороняє державі призначати визнаній вин¬ною у вчиненні кримінального злочину особі більш тяжке покарання, ніж те, що застосовувалось на час вчинення кримінального злочину. Суд роз'яснив, що поняття покарання за змістом ст. 7 є досить широким і воно потенційно охоп¬лює всі втрати й утиски, яких може зазнати особа від моменту, коли вона скоїла правопорушення. Наприклад, у справі Уелч проти Сполученого Королівства (1995) Суд ухвалив рішення про те, що конфіскація власності заявника відповідно до закону, який був ухвалений вже після засудження цієї особи за злочин, за який новий закон передбачав таку міру покарання, становила пору¬шення ст. 7. Подібно до цього у справі Джаміль проти Франції (1995) Суд дійшов висновку про те, що було порушено ст. 7 у випадку, коли держава продовжила до 20 місяців строк тюремного ув'язнення особи за несплату митних штрафів, тоді як на час скоєння правопорушення максимальний строк тюремного ув'яз¬нення становив 4 місяці.
Пункт 2 ст. 7 Конвенції не забороняє ретроспективно застосовувати кримінальні закони за будь-які дії або бездіяльність, які на час їх вчинення стано¬вили кримінальне правопорушення «згідно із загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями». У цьому положенні зроблене посилання на Принципи Нюренберга (і Токіо), в яких розглядаються воєнні злочини. Саме ж формулювання безпосередньо пов'язане зі ст. 38 Статуту Міжнародного суду. Варто зазначити у цьому контексті, що при застосуванні п. 2 ст. 7 використання терміна «цивілізовані нації» передбачає обов'язкове врахування законів та прак¬тики держав, які не є Високими Договірними Сторонами Європейської конвенції з прав людини.
3.9. Право на повагу до приватного життя.
Відповідно до ст. 8 Європейської конвенції, кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції. Частиною 2 передбачено, що органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Право на приватність гарантується Конституцією України. Зокрема, ст. 30 захищає територіальну приватність (недоторканність житла), ст. 31 — комуніка¬ційну приватність (таємниця листування, телефонних розмов, телеграфна та інша кореспонденція), ст. 32 — інформаційну приватність («ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Консти¬туцією України», «не допускається збирання, зберігання, використання та поши¬рення конфіденційної інформації про особу без її згоди»), а ст. 28 — деякі аспекти фізичної приватності («жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам»).
Право на приватність гарантується низкою міжнародних документів, серед яких: ст. 19 Загальної декларації прав людини; статті 6, 8, 10 Європейської кон¬венції з прав людини та основоположних свобод; Конвенція ООН про доступ до інформації, участь громадськості у процесі вироблення рішень та доступі до правосуддя у питаннях, коли йдеться про захист довкілля (ухвалена в Оргусі, Данія, 25 червня 1998 р.), та Конвенція про захист осіб стосовно автоматизова¬ної обробки даних особистого характеру від 28 січня 1981 p. (ETS № 108);
150
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
Декларація про свободу вираження поглядів та інформації, ухвалена 28 січня 1982 p., а також Рекомендація № R (81) 19 про доступ до інформації, яка знахо¬диться в розпорядженні органів державної влади; Рекомендація № R (91) 10 про повідомлення третім сторонам даних персонального характеру, які зберігають¬ся в державних органах; Рекомендація № R (97) 18 щодо захисту даних персо¬нального характеру, які збираються та записуються для статистичних цілей, а також Рекомендація № R (2000) 13 стосовно європейської політики в питанні доступу до архівів.
Приватність тісно пов'язана з людською гідністю й іншими ключовими цінностями, такими, як свобода асоціацій та свобода слова. Вона стала одним із найбільш важливих питань у галузі прав людини новітнього часу.
Майже всі країни світу визнають право на приватність безпосередньо у своїх конституціях. Щонайменше, такі правові норми передбачають право на недотор¬канність житла та таємницю кореспонденції. Найновіші конституції, наприклад, Південної Африки та Угорщини містять спеціальні норми щодо доступу та кон¬тролю за інформацією особистого характеру.
У багатьох країнах, де приватність не визнано безпосередньо у конституції, наприклад, Сполучених Штатах, Ірландії та Індії, для реалізації цього права суди застосовують інші норми. Зокрема, міжнародні договори, де визнається право на приватність: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права або Євро¬пейська конвенція про права людини, що є частиною законодавства багатьох країн.
На початку 70-х років XX ст. у різних країнах почали прийматися законодавчі акти з метою захисту приватності. У всьому світі існує загальний рух у напрямі прийняття всеохоплюючого закону, яким встановлювалися б рамки для захисту.
У справі Шмалько проти України Європейський суд наголосив, що п. 1 ст. 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовне будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати по¬зов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзор¬ним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незро¬зуміло, якби ст. 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторо¬нам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити ст. 6 як таку, шо стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже. для цілей ст. 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюва¬тися як складова судового розгляду.
Європейський суд у цій справі констатував, що не можна було, посилаючись на нібито фінансові труднощі, яких зазнавала держава, перешкоджати заявникові отримати вигоду від ухваленого на його користь судового рішення, що було для нього надзвичайно важливо. Рішення стосувалося надання заявнику компенсації органами державної влади через їхню неспроможність забезпечити заявника Б період з 1996 р. до 1998 р. безкоштовними ліками, які заявник мав приймати що¬денно. Тому Європейський суд вважав, що випадок заявника з огляду на його вік. стан здоров'я та природу інвалідності вимагав від відповідних органів виконати рішення суду та виділити необхідні кошти без неналежних затримок. Суд у пін справі присудив заявнику суму 1000 євро компенсації моральної шкоди та 300 євро відшкодування судових витрат.
Справи щодо невиконання судових рішень, як правило, розглядаються Євро¬пейським судом за спрощеною процедурою, оскільки не містять складних питань права. Тобто, визначивши, що заява є прийнятною до подальшого розгляду та такою, що може бути розглянута по суті, Суд часто відразу виносить рішення у справі.
Також прикладом невиконання судових рішень є справа Войтенко проти України, в якій Суд знайшов порушення п. 1 ст. 6, ст. 13 та ст. 1 Протоколу № І Конвенції. У цій справі уряд частково визнав необхідність виконання рішення, винесеного на користь заявника. Він зазначив, що рішення залишалося невико¬наним через відсутність бюджетних коштів та законодавчих заходів. Проте у справі Суд розглядав затримку тривалістю у чотири роки. Належна заявникові су¬ма відшкодування складалася з двох платежів, що підпадали під різні категорії бюджетної класифікації. Тому повна сплата заявникові одного платежу, здійсне¬на у 2001 р., не означала, що відбувся поступовий прогрес у відшкодуванні за іншим платежем. Цей останній період у чотири роки був спричинений тим, шо держава не передбачила відповідних видатків у Державному бюджеті України. Суд вважає, що неможливість заявника домогтися виконання його рішення про¬тягом чотирьох років, крім порушення ст. 6, становить втручання у його право на мирне володіння майном у сенсі п. 1 ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції. Як наслідок заявникові було присуджено 2000 євро на відшкодування немайнової шкоди та 33 євро на відшкодування витрат.
148
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
Неналежне виконання судового рішення щодо невиплати заборгованості по заробітній платні є також підставою задоволення заяви у справі Жовнер проти України. Суд присудив 3200 евро на відшкодування моральної шкоди та 50 евро матеріальної шкоди на користь заявниці.
3.8. Заборона зворотної дії кримінального права.
Стаття 7 Європейської конвенції закріплює принцип «Ніякого покарання без закону». Так, згідно з ч. 1 цієї статті нікого не може бути визнано винним у вчи¬ненні кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії або бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення за національними законами або за міжнародним правом. Не може також признача¬тися покарання, тяжче від того, яке застосовувалося на час скоєння криміналь¬ного правопорушення. Частина 2 передбачає, що ця стаття не стоїть на перешкоді судовому розглядові і покаранню будь-якої особи за будь-які дії чи бездіяльність, які на час їх скоєння становили кримінальне правопорушення згідно із загальни¬ми принципами права, визнаними цивілізованими націями.
Пункт 1 ст. 7 Конвенції захищає особу від покарання за вчинення криміналь¬ного злочину, який на час його вчинення законодавчо не кваліфікувався як злочин. У цьому положенні відображено принцип, згідно з яким лише закон мо¬же визначати злочин і призначати покарання (nullum crimen, nulla poena sine lege). Звідси випливає, що особа повинна знати про заборонені форми поведінки, щоб нести відповідальність за порушення такої заборони. У разі, коли особа може зрозуміти та оцінити ризик, який є наслідком певної поведінки, накладення на цю особу кримінальної відповідальності не спричиняє порушення ст. 7. Суд визначився у загальному підході при застосуванні ст. 7, ухваливши, що еволюція правил кримінальної відповідальності у вигляді судової практики дає в розпоря¬дження заінтересованої особи належні «знання», якщо така еволюція логічно відповідає суті злочину і є логічно передбачуваною. У справах С. Р. проти Сполу¬ченого Королівства (1995) та С. В. проти Сполученого Королівства (1995) Суд, на¬приклад, ухвалив, що засудження в кримінальному порядку чоловіків за спробу зґвалтування, в одному випадку, і за зґвалтування, в другому випадку, власних дружин не становило порушення ст. 7 Конвенції. При цьому Суд зазначив, що відмова від неприйнятної ідеї, згідно з якою чоловіка не можна переслідувати за зґвалтування власної жінки, відповідає не лише цивілізованій концепції подруж¬нього життя, але, передовсім, основним завданням Конвенції, квінтесенцією якої є захист людської гідності та свободи людини.
Суд також ухвалив, що особа, яка активно займається професійною діяль¬ністю, як правило, зустрічається з різними застереженнями, що пов'язані з її професією, і така особа може сподіватися на отримання юридичних порад у тих зипадках, коли відповідний закон може отримувати різні тлумачення, а за пору¬шення цього закону загрожує кримінальна відповідальність {Кантоні проти Франції (1996)).
На відміну від розглянутих вище справ, у справі проти Сполученого Королівства йшлося про те, що заявник, який показав журналісту вже публічно зачитані в суді документи, був визнаний через це винним у неповазі до суду. Комісія визнала заяву прийнятною на тій підставі, що заявник не міг реально передбачити, яким чином суд кваліфікуватиме складові елементи такого право¬порушення як «неповага до суду» у контексті загального права, особливо коли врахувати, що ніхто і ніколи до цього не був визнаний винним у подібному зло¬чині (заява № 10038/82). Сторони досягай в цій справі дружнього врегулювання.
149
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
Пункт 1 ст. 7 Конвенції також забороняє державі призначати визнаній вин¬ною у вчиненні кримінального злочину особі більш тяжке покарання, ніж те, що застосовувалось на час вчинення кримінального злочину. Суд роз'яснив, що поняття покарання за змістом ст. 7 є досить широким і воно потенційно охоп¬лює всі втрати й утиски, яких може зазнати особа від моменту, коли вона скоїла правопорушення. Наприклад, у справі Уелч проти Сполученого Королівства (1995) Суд ухвалив рішення про те, що конфіскація власності заявника відповідно до закону, який був ухвалений вже після засудження цієї особи за злочин, за який новий закон передбачав таку міру покарання, становила пору¬шення ст. 7. Подібно до цього у справі Джаміль проти Франції (1995) Суд дійшов висновку про те, що було порушено ст. 7 у випадку, коли держава продовжила до 20 місяців строк тюремного ув'язнення особи за несплату митних штрафів, тоді як на час скоєння правопорушення максимальний строк тюремного ув'яз¬нення становив 4 місяці.
Пункт 2 ст. 7 Конвенції не забороняє ретроспективно застосовувати кримінальні закони за будь-які дії або бездіяльність, які на час їх вчинення стано¬вили кримінальне правопорушення «згідно із загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями». У цьому положенні зроблене посилання на Принципи Нюренберга (і Токіо), в яких розглядаються воєнні злочини. Саме ж формулювання безпосередньо пов'язане зі ст. 38 Статуту Міжнародного суду. Варто зазначити у цьому контексті, що при застосуванні п. 2 ст. 7 використання терміна «цивілізовані нації» передбачає обов'язкове врахування законів та прак¬тики держав, які не є Високими Договірними Сторонами Європейської конвенції з прав людини.
3.9. Право на повагу до приватного життя.
Відповідно до ст. 8 Європейської конвенції, кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції. Частиною 2 передбачено, що органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Право на приватність гарантується Конституцією України. Зокрема, ст. 30 захищає територіальну приватність (недоторканність житла), ст. 31 — комуніка¬ційну приватність (таємниця листування, телефонних розмов, телеграфна та інша кореспонденція), ст. 32 — інформаційну приватність («ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Консти¬туцією України», «не допускається збирання, зберігання, використання та поши¬рення конфіденційної інформації про особу без її згоди»), а ст. 28 — деякі аспекти фізичної приватності («жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам»).
Право на приватність гарантується низкою міжнародних документів, серед яких: ст. 19 Загальної декларації прав людини; статті 6, 8, 10 Європейської кон¬венції з прав людини та основоположних свобод; Конвенція ООН про доступ до інформації, участь громадськості у процесі вироблення рішень та доступі до правосуддя у питаннях, коли йдеться про захист довкілля (ухвалена в Оргусі, Данія, 25 червня 1998 р.), та Конвенція про захист осіб стосовно автоматизова¬ної обробки даних особистого характеру від 28 січня 1981 p. (ETS № 108);
150
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
Декларація про свободу вираження поглядів та інформації, ухвалена 28 січня 1982 p., а також Рекомендація № R (81) 19 про доступ до інформації, яка знахо¬диться в розпорядженні органів державної влади; Рекомендація № R (91) 10 про повідомлення третім сторонам даних персонального характеру, які зберігають¬ся в державних органах; Рекомендація № R (97) 18 щодо захисту даних персо¬нального характеру, які збираються та записуються для статистичних цілей, а також Рекомендація № R (2000) 13 стосовно європейської політики в питанні доступу до архівів.
Приватність тісно пов'язана з людською гідністю й іншими ключовими цінностями, такими, як свобода асоціацій та свобода слова. Вона стала одним із найбільш важливих питань у галузі прав людини новітнього часу.
Майже всі країни світу визнають право на приватність безпосередньо у своїх конституціях. Щонайменше, такі правові норми передбачають право на недотор¬канність житла та таємницю кореспонденції. Найновіші конституції, наприклад, Південної Африки та Угорщини містять спеціальні норми щодо доступу та кон¬тролю за інформацією особистого характеру.
У багатьох країнах, де приватність не визнано безпосередньо у конституції, наприклад, Сполучених Штатах, Ірландії та Індії, для реалізації цього права суди застосовують інші норми. Зокрема, міжнародні договори, де визнається право на приватність: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права або Євро¬пейська конвенція про права людини, що є частиною законодавства багатьох країн.
На початку 70-х років XX ст. у різних країнах почали прийматися законодавчі акти з метою захисту приватності. У всьому світі існує загальний рух у напрямі прийняття всеохоплюючого закону, яким встановлювалися б рамки для захисту.
