якості ніж відносно до приватної особи. Перший сам свідомо робить себе відкритим для детальної пе¬ревірки кожного його слова і вчинку як журналістами, так і всім суспільством, і повинен показати вищий рівень толерантності, особливо, коли він сам вислов¬лює публічні твердження, що легко піддаються критиці.
4. Принцип, згідно з яким свобода висловлювань охоплює інформацію чи ідеї, які ображають, шокують чи дратують має особливу важливість стосовно преси. Хоча преса не повинна переступати обмеження, встановлені «для захисту репу-
174
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
тації інших», проте її завданням є передавати інформацію та ідеї щодо питань, які становлять загальний інтерес. Преса здійснює важливу функцію у демократично¬му суспільстві, і це має враховуватись Судом при винесенні рішень у справах про захист честі та гідності. Суд уважно ставиться до того факту, що журналістська свобода передбачає можливість застосування перебільшень чи навіть провокації. Для журналістів може бути неприйнятним позбавлення судовими рішеннями можливості вираження критичної оцінки, незважаючи на те, чи можна довести свою правдивість.
5. Під час виконання своєї наглядової юрисдикції, Суд повинен досліджувати матеріали, виходячи з бачення справи в цілому, включаючи зміст спірної праці (статті, висловлювання) і контекст, в якому її було опубліковано. Зокрема, вона повинна визначати, чи були вжиті заходи у спірному питанні «відповідними (ре-левантними) щодо переслідуваної законної мети», і чи причини, наведені національними органами влади для підтвердження цього, є «достатніми і такими, що стосуються даної справи». Діючи таким чином, Суд повинен забезпечити, щоб національні органи влади застосовували стандарти, які відповідають прин¬ципам, що містяться у ст. 10.
Виклавши основні принципи, які Суд застосовує в усіх справах, в яких питан¬ням спору є свобода слова, наведемо тепер деякі конкретні приклади.
1. У справі Лінгенс проти Австрії перед Судом вперше було поставлене питан¬ня про можливість кримінальної відповідальності щодо журналіста за критику ним голови уряду, а саме тодішнього австрійського канцлера Крайського (Kreisky), здійснену образливим чином.
Заявника було визнано винним національними судами у дифамації через те, що він описав Крайського як «аморального», «негідного» і такого, який діє з «підлим опортунізмом». Газетна стаття з питань, яка зачіпає політичну проблему, яка представляє суспільний інтерес у Австрії, призвела до численних палких дис¬кусій стосовно позиції австрійців загалом — і канцлера, зокрема, — до націонал-соціалізму та участі колишніх нацистів в управлінні державою. Заявник критику¬вав канцлера Крайського через те, що його підтримував інший австрійський політик, Петер (Peter), голова політичної партії, яка, ймовірно, у відповідний час разом із партією Крайского (соціалістичною) могла сформувати коаліційний уряд. Пан Петер зазнав критики від Візенталя {Wiesenthal), президента Єврейсь¬кого центру документації, як особа, яка була колишнім нацистом і служила у бригаді піхотинців СС.
В інтерв'ю Крайского рішуче підтримав Петера і згадував організацію Візен¬таля та її діяльність як «політичну мафію» і «методи мафії».
Це спонукало заявника до критики Крайського і до використання виразів -підлий опортунізм», «аморальний» і «негідний».
У ході вирішення цього питання, Суд відзначив, що оскільки справа має відношення до Крайського як політика, слід звернути увагу на той фон, на якому ці статті були написані. Саме тому оскаржені вислови розглядалися на фоні політичної полеміки. У цій боротьбі кожен використовував зброю, яка була у його розпорядженні і в цьому не було нічого незвичного для запеклих політичних сутичок.
Щодо урядового заперечення, що обговорювана стаття була вже широко по¬ширена під час кримінального засудження заявника австрійським судом, і тому покарання, накладене на автора не перешкоджало йому висловлюватися, Суд відзначив, що воно було рівнозначне цензурі, яка б, імовірно, могла відбити у нього бажання до створення критичних статей такого роду у майбутньому.
175
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
Суд розкритикував національні суди за прагнення визначити, чи підсудний стверджував правду у своєму вислові. Оскаржувані вирази «підлий опортунізм», «аморальний» і «негідний» були оціночними судженнями, а не ствердженням факту. Незважаючи на існування фактів, які може бути доведено, правдивість оціночних суджень неможливо довести.
Суд вирішив, що покарання заявника було невідповідним законній цілі, яка переслідується, і порушило ст. 10 Конвенції.
2. В іншій справі проти Австрії (Обершлік № 2, рішення від 1 липня 1997 р.)
Суд подібним чином виявив порушення ст. 10. Заявник, журналіст і редактор
періодичного видання «Форум» опублікував коментар щодо промови Йорга Хай-
дера (Jorg Haider), лідера Австрійської партії свободи і добре відомого своїми екс¬
тремістськими політичними переконаннями. Хайдер у своїй промові прославляв
роль «покоління солдатів», яке брало участь у Другій світовій війні. Він також
критикував письменника, який, на думку Хайдера, принизив всіх, кого вбили у
цій війні. Хайдер сказав стосовно цього: «свобода думки... досягає своїх меж там,
де люди скаржаться, що духовна свобода, яку б вони ніколи не отримали, якби
інші не ризикували своїми життями, формує їх так, щоб вони могли тепер жити в
демократії і свободі».
Цю промову було повністю відтворено у «Форумі» і прокоментовано заявни¬ком, який написав, між іншим: «Я скажу про Йорга Хайдера, по-перше, що він не є нацистом, по-друге, що він є, однак, ідіотом (trottel)». Заявник тоді пояснив на основі аналізу промови Хайдера, чому він вважав його ідіотом.
Внаслідок цього Хайдер пред'явив позов про дифамацію і образу, і журналіста було визнано винним. Австрійський суд вважав, що використання слова «ідіот» є образою. Цей термін ніколи не використовується для будь-якої об'єктивної кри¬тики.
З точки зору Суду стаття заявника і, зокрема, слово trottel, можуть бути визнані полемічними, але ця оцінка не становить безпричинний особистий напад, оскільки автор забезпечив для нього отримання об'єктивно зрозумілого пояснен¬ня з промови Хайдера, яка сама була провокаційною. Як такі, вони були части¬ною політичної дискусії, спровокованої промовою Хайдера і прирівнюються до оціночного судження, правдивість якого неможливо довести. Таким чином, оціночні судження можуть, однак, бути надмірними, зокрема за відсутності будь-яких фактичних підстав, але у світлі згаданих вище міркувань, воно не було таким у цьому випадку.
Це правда, що публічне називання політика trottel'може ображати його. У цьому випадку, однак, це слово не здається непропорційним до зумисне викликаного Хайдером обурення. Щодо полемічного тону статті, то його не потрібно підтверд¬жувати, потрібно нагадати, що ст. 10 захищає не лише сутність виражених ідей і інформації, але також і форму, в якій вони виражені.
3. У справі Кастеллс проти Іспанії, заявника, який був сенатором, обраним за
списком політичної партії, що підтримувала незалежність регіону басків, було
визнано винним за спробу образи уряду. Його було засуджено до одного року
ув'язнення.
Це звинувачення базувалося на тому факті, що він опублікував статтю у що¬тижневому журналі, звинувативши уряд у приховуванні численних фашистських вбивств, вчинених у баскському регіоні. Іспанські суди не взяли до уваги доказ, наданий заявником на підтримку його тверджень.
Європейський суд з прав людини відзначив, що заявник у своїй статті склав довгий список вбивств і нападів, вчинених у баскському регіоні; наголосив, що
176
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
вони залишилися непокараними; стверджував участь різних екстремістських ор¬ганізацій, які він назвав; приписував уряду відповідальність за цю ситуацію.
Ці твердження були, на думку Суду, спробою встановити їхню правдивість, точно так, як заявник міг би обґрунтовано намагатися продемонструвати свої добрі наміри.
Враховуючи, що національний суд визнав неприйнятним доказ, який заявник намагався представити, Суд зробив висновок, що втручання у використання за¬явником свободи висловлювань не було необхідним у демократичному суспільстві.
4. У справі Торгейр Торгейрсон проти Ісландіїзаявник був звинувачений у дифа-мації поліції, через те, що він надрукував дві газетних статті, в яких засуджував брутальність поліції у Рейк'явіку, базуючись на тому, що нібито повідомили йому жертви.
Він, між іншим, використав такі терміни, як: «звірі у формі», «жертви поліцейських звірюк», «дозвіл звірам і садистам задіяти їхні збочення».
Суд відзначив, що заявник висвітлював, власне, те, що говорили інші про бру¬тальність поліції і вважає, що оскільки від нього вимагалося встановити прав¬дивість його твердження, він зіштовхнувся з нерозумним, якщо не неможливим, завданням.
Далі Суд вирішив, що критика заявника не могла бути сприйнята як напад на одного, зокрема, чи на всіх членів поліцейських сил, і що уважне прочитання йо¬го записів виявило його принципову мету спонукати Міністерство юстиції засну¬вати незалежний і безпристрасний орган для розслідування скарг про брутальність поліції.
Суд постановив, що оскаржені звинувачення і вирок були здатними обмежи¬ти відкриту дискусію на суспільно важливі теми і порушували ст. 10.
Було б банальним стверджувати, що без свободи збирання, володіння і роз¬повсюдження інформації про все, що стосується публічного життя на терені цілої країни чи місцевих громад, немає мови про демократію і верховенство пра¬ва. Свобода висловлювань є фундаментом демократії, оскільки лише добре поінформовані громадяни можуть надати мандат на здійснення влади тим, хто зробить це мудро і чесно. Свобода висловлювань є, однаковою мірою, фунда¬ментом верховенства права — тому що становить один із найкращих засобів запобігання порушенню права державними службовцями і посадовими особами, особливо завдяки корупції. Погане управління на рівні держави або органів самоврядування потребує таємності для збереження «класу управителів», для приховування неефективності, марнотратства громадських грошей, а також ко¬рупції. Таке управління — що найважливіше — «саме себе годує». Люди влади полюбляють трактувати офіційну інформацію як свою власність, а не як спільне надбання.
Найбільшу загрозу для прав людини становлять поліція та інституції, що сто¬ять на сторожі безпеки. Звідси — значна потреба в зовнішньому контролі щодо них. Ці інституції, однак, оберігають себе від зовнішньої допитливості, намагаю¬чись зберегти в таємниці свої методи роботи, джерела інформації і справи, над якими вони працюють. Ці інституції схильні, з одного боку, до розширення знань громадської думки про свої функції і інформацію з обмеженим доступом резуль¬татів їхньої діяльності (демонструючи щораз різноманітніші сторони діяльності різних поліцейських формацій, наприклад, через WEB-сайт в Інтернеті), прагну¬чи одночасно, з другого боку, поширити можливість вилучення з обігу фактів, пов'язаних із порушенням права на інформацію про осіб, щодо яких збирали
177
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
інформацію у справах, де не ставилося за мету розпочати кримінальне пересліду¬вання або до нього не дійшло.
На перший погляд здається, що природнім інструментом захисту порушених органами безпеки і правопорядку прав є суди. Відповідно до доктрини поділу влади суди не можуть, однак, контролювати внутрішню і зовнішню політику уря¬ду. Це — завдання парламенту. На практиці в парламентській демократії метою більшості є, тим часом, збереження уряду при владі. У тій ситуації порушення в досліджуваній сфері часто знаходяться у своєрідній «тіні». Іноді також суди самі «спричиняються» до порушення прав людини у сфері внутрішньої політики дер¬жави, коли намагаються покарати журналістів, які критикують політику уряду. Ситуація ще більш ускладнюється, особливо для національних судів, коли авто¬ри таких публікацій — радикальні журналісти або активісти екстремістських політичних партій або соціальних груп. Національні суди в питанні трактування таких спорів знаходяться в делікатній ситуації.
4. Принцип, згідно з яким свобода висловлювань охоплює інформацію чи ідеї, які ображають, шокують чи дратують має особливу важливість стосовно преси. Хоча преса не повинна переступати обмеження, встановлені «для захисту репу-
174
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
тації інших», проте її завданням є передавати інформацію та ідеї щодо питань, які становлять загальний інтерес. Преса здійснює важливу функцію у демократично¬му суспільстві, і це має враховуватись Судом при винесенні рішень у справах про захист честі та гідності. Суд уважно ставиться до того факту, що журналістська свобода передбачає можливість застосування перебільшень чи навіть провокації. Для журналістів може бути неприйнятним позбавлення судовими рішеннями можливості вираження критичної оцінки, незважаючи на те, чи можна довести свою правдивість.
5. Під час виконання своєї наглядової юрисдикції, Суд повинен досліджувати матеріали, виходячи з бачення справи в цілому, включаючи зміст спірної праці (статті, висловлювання) і контекст, в якому її було опубліковано. Зокрема, вона повинна визначати, чи були вжиті заходи у спірному питанні «відповідними (ре-левантними) щодо переслідуваної законної мети», і чи причини, наведені національними органами влади для підтвердження цього, є «достатніми і такими, що стосуються даної справи». Діючи таким чином, Суд повинен забезпечити, щоб національні органи влади застосовували стандарти, які відповідають прин¬ципам, що містяться у ст. 10.
Виклавши основні принципи, які Суд застосовує в усіх справах, в яких питан¬ням спору є свобода слова, наведемо тепер деякі конкретні приклади.
1. У справі Лінгенс проти Австрії перед Судом вперше було поставлене питан¬ня про можливість кримінальної відповідальності щодо журналіста за критику ним голови уряду, а саме тодішнього австрійського канцлера Крайського (Kreisky), здійснену образливим чином.
Заявника було визнано винним національними судами у дифамації через те, що він описав Крайського як «аморального», «негідного» і такого, який діє з «підлим опортунізмом». Газетна стаття з питань, яка зачіпає політичну проблему, яка представляє суспільний інтерес у Австрії, призвела до численних палких дис¬кусій стосовно позиції австрійців загалом — і канцлера, зокрема, — до націонал-соціалізму та участі колишніх нацистів в управлінні державою. Заявник критику¬вав канцлера Крайського через те, що його підтримував інший австрійський політик, Петер (Peter), голова політичної партії, яка, ймовірно, у відповідний час разом із партією Крайского (соціалістичною) могла сформувати коаліційний уряд. Пан Петер зазнав критики від Візенталя {Wiesenthal), президента Єврейсь¬кого центру документації, як особа, яка була колишнім нацистом і служила у бригаді піхотинців СС.
В інтерв'ю Крайского рішуче підтримав Петера і згадував організацію Візен¬таля та її діяльність як «політичну мафію» і «методи мафії».
Це спонукало заявника до критики Крайського і до використання виразів -підлий опортунізм», «аморальний» і «негідний».
У ході вирішення цього питання, Суд відзначив, що оскільки справа має відношення до Крайського як політика, слід звернути увагу на той фон, на якому ці статті були написані. Саме тому оскаржені вислови розглядалися на фоні політичної полеміки. У цій боротьбі кожен використовував зброю, яка була у його розпорядженні і в цьому не було нічого незвичного для запеклих політичних сутичок.
Щодо урядового заперечення, що обговорювана стаття була вже широко по¬ширена під час кримінального засудження заявника австрійським судом, і тому покарання, накладене на автора не перешкоджало йому висловлюватися, Суд відзначив, що воно було рівнозначне цензурі, яка б, імовірно, могла відбити у нього бажання до створення критичних статей такого роду у майбутньому.
175
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
Суд розкритикував національні суди за прагнення визначити, чи підсудний стверджував правду у своєму вислові. Оскаржувані вирази «підлий опортунізм», «аморальний» і «негідний» були оціночними судженнями, а не ствердженням факту. Незважаючи на існування фактів, які може бути доведено, правдивість оціночних суджень неможливо довести.
Суд вирішив, що покарання заявника було невідповідним законній цілі, яка переслідується, і порушило ст. 10 Конвенції.
2. В іншій справі проти Австрії (Обершлік № 2, рішення від 1 липня 1997 р.)
Суд подібним чином виявив порушення ст. 10. Заявник, журналіст і редактор
періодичного видання «Форум» опублікував коментар щодо промови Йорга Хай-
дера (Jorg Haider), лідера Австрійської партії свободи і добре відомого своїми екс¬
тремістськими політичними переконаннями. Хайдер у своїй промові прославляв
роль «покоління солдатів», яке брало участь у Другій світовій війні. Він також
критикував письменника, який, на думку Хайдера, принизив всіх, кого вбили у
цій війні. Хайдер сказав стосовно цього: «свобода думки... досягає своїх меж там,
де люди скаржаться, що духовна свобода, яку б вони ніколи не отримали, якби
інші не ризикували своїми життями, формує їх так, щоб вони могли тепер жити в
демократії і свободі».
Цю промову було повністю відтворено у «Форумі» і прокоментовано заявни¬ком, який написав, між іншим: «Я скажу про Йорга Хайдера, по-перше, що він не є нацистом, по-друге, що він є, однак, ідіотом (trottel)». Заявник тоді пояснив на основі аналізу промови Хайдера, чому він вважав його ідіотом.
Внаслідок цього Хайдер пред'явив позов про дифамацію і образу, і журналіста було визнано винним. Австрійський суд вважав, що використання слова «ідіот» є образою. Цей термін ніколи не використовується для будь-якої об'єктивної кри¬тики.
З точки зору Суду стаття заявника і, зокрема, слово trottel, можуть бути визнані полемічними, але ця оцінка не становить безпричинний особистий напад, оскільки автор забезпечив для нього отримання об'єктивно зрозумілого пояснен¬ня з промови Хайдера, яка сама була провокаційною. Як такі, вони були части¬ною політичної дискусії, спровокованої промовою Хайдера і прирівнюються до оціночного судження, правдивість якого неможливо довести. Таким чином, оціночні судження можуть, однак, бути надмірними, зокрема за відсутності будь-яких фактичних підстав, але у світлі згаданих вище міркувань, воно не було таким у цьому випадку.
Це правда, що публічне називання політика trottel'може ображати його. У цьому випадку, однак, це слово не здається непропорційним до зумисне викликаного Хайдером обурення. Щодо полемічного тону статті, то його не потрібно підтверд¬жувати, потрібно нагадати, що ст. 10 захищає не лише сутність виражених ідей і інформації, але також і форму, в якій вони виражені.
3. У справі Кастеллс проти Іспанії, заявника, який був сенатором, обраним за
списком політичної партії, що підтримувала незалежність регіону басків, було
визнано винним за спробу образи уряду. Його було засуджено до одного року
ув'язнення.
Це звинувачення базувалося на тому факті, що він опублікував статтю у що¬тижневому журналі, звинувативши уряд у приховуванні численних фашистських вбивств, вчинених у баскському регіоні. Іспанські суди не взяли до уваги доказ, наданий заявником на підтримку його тверджень.
Європейський суд з прав людини відзначив, що заявник у своїй статті склав довгий список вбивств і нападів, вчинених у баскському регіоні; наголосив, що
176
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
вони залишилися непокараними; стверджував участь різних екстремістських ор¬ганізацій, які він назвав; приписував уряду відповідальність за цю ситуацію.
Ці твердження були, на думку Суду, спробою встановити їхню правдивість, точно так, як заявник міг би обґрунтовано намагатися продемонструвати свої добрі наміри.
Враховуючи, що національний суд визнав неприйнятним доказ, який заявник намагався представити, Суд зробив висновок, що втручання у використання за¬явником свободи висловлювань не було необхідним у демократичному суспільстві.
4. У справі Торгейр Торгейрсон проти Ісландіїзаявник був звинувачений у дифа-мації поліції, через те, що він надрукував дві газетних статті, в яких засуджував брутальність поліції у Рейк'явіку, базуючись на тому, що нібито повідомили йому жертви.
Він, між іншим, використав такі терміни, як: «звірі у формі», «жертви поліцейських звірюк», «дозвіл звірам і садистам задіяти їхні збочення».
Суд відзначив, що заявник висвітлював, власне, те, що говорили інші про бру¬тальність поліції і вважає, що оскільки від нього вимагалося встановити прав¬дивість його твердження, він зіштовхнувся з нерозумним, якщо не неможливим, завданням.
Далі Суд вирішив, що критика заявника не могла бути сприйнята як напад на одного, зокрема, чи на всіх членів поліцейських сил, і що уважне прочитання йо¬го записів виявило його принципову мету спонукати Міністерство юстиції засну¬вати незалежний і безпристрасний орган для розслідування скарг про брутальність поліції.
Суд постановив, що оскаржені звинувачення і вирок були здатними обмежи¬ти відкриту дискусію на суспільно важливі теми і порушували ст. 10.
Було б банальним стверджувати, що без свободи збирання, володіння і роз¬повсюдження інформації про все, що стосується публічного життя на терені цілої країни чи місцевих громад, немає мови про демократію і верховенство пра¬ва. Свобода висловлювань є фундаментом демократії, оскільки лише добре поінформовані громадяни можуть надати мандат на здійснення влади тим, хто зробить це мудро і чесно. Свобода висловлювань є, однаковою мірою, фунда¬ментом верховенства права — тому що становить один із найкращих засобів запобігання порушенню права державними службовцями і посадовими особами, особливо завдяки корупції. Погане управління на рівні держави або органів самоврядування потребує таємності для збереження «класу управителів», для приховування неефективності, марнотратства громадських грошей, а також ко¬рупції. Таке управління — що найважливіше — «саме себе годує». Люди влади полюбляють трактувати офіційну інформацію як свою власність, а не як спільне надбання.
Найбільшу загрозу для прав людини становлять поліція та інституції, що сто¬ять на сторожі безпеки. Звідси — значна потреба в зовнішньому контролі щодо них. Ці інституції, однак, оберігають себе від зовнішньої допитливості, намагаю¬чись зберегти в таємниці свої методи роботи, джерела інформації і справи, над якими вони працюють. Ці інституції схильні, з одного боку, до розширення знань громадської думки про свої функції і інформацію з обмеженим доступом резуль¬татів їхньої діяльності (демонструючи щораз різноманітніші сторони діяльності різних поліцейських формацій, наприклад, через WEB-сайт в Інтернеті), прагну¬чи одночасно, з другого боку, поширити можливість вилучення з обігу фактів, пов'язаних із порушенням права на інформацію про осіб, щодо яких збирали
177
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
інформацію у справах, де не ставилося за мету розпочати кримінальне пересліду¬вання або до нього не дійшло.
На перший погляд здається, що природнім інструментом захисту порушених органами безпеки і правопорядку прав є суди. Відповідно до доктрини поділу влади суди не можуть, однак, контролювати внутрішню і зовнішню політику уря¬ду. Це — завдання парламенту. На практиці в парламентській демократії метою більшості є, тим часом, збереження уряду при владі. У тій ситуації порушення в досліджуваній сфері часто знаходяться у своєрідній «тіні». Іноді також суди самі «спричиняються» до порушення прав людини у сфері внутрішньої політики дер¬жави, коли намагаються покарати журналістів, які критикують політику уряду. Ситуація ще більш ускладнюється, особливо для національних судів, коли авто¬ри таких публікацій — радикальні журналісти або активісти екстремістських політичних партій або соціальних груп. Національні суди в питанні трактування таких спорів знаходяться в делікатній ситуації.
