може служити, однак, обґрунтуванням висновку про обмеження свободи преси, передбаченого п. 2 ст. 10. Беручи до уваги сукупність обставин, уряд не зумів довести, що засоби, які він вимагав стосовно заявників — не до п. Райта — були необхідними у демократичному суспільстві, яким є Об'єднане Королівство [§ 4—5 особливої думки судді Веліла]».
Роком пізніше, у 1992 р., Суд виніс вирок у ісландській справі Торгейрсон. Заявником був журналіст, засуджений за посягання на честь і гідність у двох над¬рукованих статтях, в яких описав нібито брутальне поводження поліцейських у приміщенні столичної комендатури. Суд постановив: «Заявником переважно повідомлялося, що було сказано іншими про брутальну поведінку поліцейських. Ного було засуджено частково через неспроможність довести те, що розглядало¬ся як його власні твердження, як-от, що невідомі працівники поліції Рейк'явіку озно побили значну кількість осіб, результатом цього було каліцтво їхніх - єнтв, також скоювали підробку та інші правопорушення. Зобов'язання заявни-I ювести правдивість його тверджень, на думку Суду, було не лише необгрун¬тованим, але і нездійсненним.
Суд також не погодився з аргументами уряду, що головною метою статтей
заявника було спричинити шкоду репутації поліції Рейк'явіку в цілому... Як
стверджувалося у першій статті, заявник вважав, що «порівняно невелика
леть осіб [була] відповідальна», і що незалежне дослідження допомогло б
181
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
довести, що тільки декілька поліцейських були відповідальними... [Таким чи¬ном,] його основна мета полягала в тому, щоб пришвидшити встановлення Міністром юстиції незалежного і неупередженого органу для розгляду скарг про брутальну поведінку поліцейських....
Ніхто не сумнівався, що обидві статті значною мірою зачіпали суспільний інтерес. Це правда, що обидві статті були написані з використанням особливо сильних термінів. Проте, враховуючи їхню мету і вплив, який вони мали вчини¬ти, Суд має думку, що мова, що використовувалася, не може розцінюватися як надмірна.
Врешті-решт, Суд вважає, що засудження і вирок були здатні перешкодити відкритому обговоренню справ, що представляють суспільний інтерес» [§§65-68].
Вісьмома голосами проти одного Суд вирішив, що у справі Торгейрсон було по-рушено приписи ст. 10. Суд підтримав свою лінію винесення рішень, згідно з якими не можна всупереч тому, що підтримував ісландський уряд, проводити розрізнення, між політичним обговоренням і обговоренням у справах, що мають політичну причетність [§ 64].
Справа Торгейрсон показала, як важко журналісту ініціювати суспільні дебати на одну з найважливіших тем, що стосується громадянських свобод, тобто бру¬тального поводження поліцейських щодо осіб, затриманих в комісаріатах. Жур¬налісти, звичайно, не спроможні надати безсумнівні докази, доки вони самі без¬посередньо не стали жертвами брутального поводження поліцейських.
Але набагато важче розпочати дебати стосовно ще важливішого внутрішнього питання, такого як негативні аспекти функціонування судової влади, коли крити¬ка зосереджується на конкретних судах. Всі ті труднощі унаочнила бельгійська справа Гаєс і Ґійзельс 1997 р. Заявники — два журналісти — опублікували п'ять статей, в яких докладно і єхидно критикували суддів Апеляційного суду в Антверпені за те, що у справі про розлучення вони доручили віддати опіку над дітьми батьку, п. X, нотаріусу. Двома роками раніше дружина цього нотаріуса пода¬ла скаргу, в якій звинувачувала його у кровозмішенні та знущанні над дітьми. Кримінальну справу було припинено. Заявники звинуватили суддів і Генерального прокурора в явному упередженні і боягузтві, а також, крім цього, ще двох суддів у явній симпатії до крайніх правих. Заявники були визнані у ході кримінального про-цесу винними у бездоказовому представленні фактів з приватного життя суддів і Генерального прокурора.
Суд зауважив, що заявники у справі Гаєс і Ґійзельс «не можуть бути звинувачені у невиконанні їхніх фахових обов'язків за опублікування того, що вони дізнали¬ся щодо справи. На пресі лежить обов'язок передавати інформацію і ідеї, що представляють суспільний інтерес... Це особливо справедливо в поточній справі з огляду на серйозність тверджень, що стосувалися як долі малих дітей, так і функціонування системи правосуддя в Антверпені. Заявники, крім того, самі яс¬но виразилися у цьому відношенні, коли вони писали статтю... «Не для преси узурпувати собі роль суду, але в цій образливій справі є неможливим і нерозумним зберігати тишу»... [§ 39].
Суд повторює, що належить проводити обережне розрізнення оціночних суд¬жень і фактів. Існування фактів можна продемонструвати, тоді як правдивість оціночних суджень не піддається доведенню... [§ 42].
Хоча коментарі де Гаєса і Ґійзельса були, без сумніву, дуже критичними, тим не менше, вони видаються пропорційними щодо хвилювання і обурення, викли¬каних питаннями, згаданими в їхніх статтях...» [§ 48].
182
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
У цій справі Суд ще раз підтримав свою постійну лінію на ствердження того, що преса відіграє фундаментальну роль у демократичному суспільстві. «Хоча пре¬са не повинна переходити певний бар'єр, особливо щодо поваги доброго імені і прав інших, але її обов'язком є розповсюдження — у спосіб, що відповідає її обов'язкам і відповідальності, — інформації та ідей про будь-які справи, що про-буджують інтерес громадської думки, у тому числі і тих, які стосуються функціонування правосуддя. Суди — будучи гарантом справедливості і граючи фундаментальну роль у правовій державі — повинні користуватися суспільною довірою. Відповідно до цього [вони] повинні охоронятися перед руйнівними на¬падами в тому разі, якщо вони незначні. Це особливо важливо, зважаючи на той факт, що суддя, як це випливає з сутності суддівської влади, не може відповідати на критику. У цій справі і в подібних найпершим обов'язком державної влади є окреслити потребу втручання у користування свободою слова. її рішення у сфері становлення і застосування права є, однак, предметом контролю Суду, навіть якщо були предметом вирішення найвищого суду» [§ 37].
У справі де Гаєс і Ґійзельс Суд сімома голосами проти двох вирішив, що бельгійська влада порушила ст. 10 Конвенції.
Судова заборона вразливої публікації. Національне право держав — членів Ради Європи дозволяє попередню заборону публікацій після внесення позову з тим, аби запобігти передачі інформації, вразливої для внутрішньої і зовнішньої політи¬ки. У Польщі це ст. 730 КПК. Про цей інститут згадувалося вище, проте варто розглянути діяльність Суду з цього питання детальніше. Норми про тимчасове задоволення позову, які полягають в забороні публікації якоїсь статті або книги, можуть бути, якщо вони застосовуються судом без особливої обережності, болісним інструментом, спрямованим проти преси. Якщо судовий процес швид¬ко не закінчується остаточним вироком, тимчасова заборона перетворюється в інструмент превентивної цензури.
Як уже згадувалося, тимчасову заборону публікацій було видано у Великій Британії щодо книги «Ловець шпигунів», мемуарів Пітера Райта, офіцера бри¬танських спеціальних служб у відставці. Дві газети, «Обсервер» і «Ґардіан», опублікували фрагменти цієї книги, що була видана в Австралії. Частина книги також була оприлюднена у Великій Британії в інших книгах і в телевізійних інтерв'ю. «Ловець шпигунів» містив розповіді про нібито протиправну діяльність британських спеціальних служб.
Британський уряд одержав від суду заборону на подальші публікації в обох га¬зетах фрагментів книги, які становили розголошення таємної інформації, а тому є протиправними. Інша газета, «Санді Тайме», також почала видавати фрагменти з цієї книги. Генеральний прокурор розпочав судовий процес проти «Санді Тайме». У цьому випадку приводом до порушення справи була образа суду.
У той час книга була видана також у Сполучених Штатах, і британський уряд не вчинив ніякої спроби, щоб запобігти її імпорту до Великої Британії. Цей останній факт був вирішальним для Суду, який заявив, що поки книгу не було опубліковано в Сполучених Штатах, британський уряд, враховуючи його становище, мав право чинити дії, спрямовані на запобігання оприлюдненню інформації, що загрожує національній безпеці. Проте, Суд визнав одноголосно, що після подвійного опублікування за кордоном втручання влади не було «необ-хідним» через те, що газети стали жертвами порушення гарантій, що випливають зі ст. 10.
Чотирма роками пізніше, у 1995 р., до Суду надійшла подібна справа Ференігінґ Вікблад Блуф проти Нідерландів. У цій справі редактори лівого часопису одержа-
183
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
ли рапорт, складений шість років тому про офіцерів Служби безпеки (BVD). Ре¬дактори вирішили видати цей рапорт. Директор BVD повідомив прокуратуру що¬до наміру видавців. На його думку, це порушило б кримінальне право.
Незважаючи на судову заборону і короткий арешт, накладений на трьох осіб, втягнутих у справу, редактори часопису прийняли рішення опублікувати і розповсюдити цей рапорт. Врешті, влада відступила від кримінального пересліду¬вання видавців газети. Часопис звернувся до суду про повернення конфіскованих екземплярів першого накладу. Верховний суд Нідерландів остаточно відмовив у проханні, ствердивши, що кримінальний процес міг би привести до заборони впровадження газети в обіг. Разом з тим, що стосується національної безпеки, то суд визнав, що газета «Ференіґінґ Вікблад Блуф» опублікувала інформацію, таємність якої була дуже важливою для інтересів держави. Нарешті, на думку суду, конфіскація і вилучення з обігу не може порівнюватися з постановою про попе¬реднє забезпечення позову, навіть якщо громадська думка не може погодитися з надрукованими думками і ідеями.
Відправна точка Суду була інакшою, ніж у справі Обсервер і Ґардіан. У справі Ференіґінґ Вікблад Блуф Суд відзначив, що: «Суд не може прийняти той аргумент, що ст. 10 запобігає інакше, ніж в кримінальному судочинстві, призначенню конфіскації і вилученню з обігу надрукованих матеріалів.
Національні органи влади повинні бути спроможні застосувати такі заходи виключно для того, щоб запобігати розголошенню таємниці без застосування кримінального процесу проти заінтересованої сторони, забезпечуючи, щоб національне право надавало тій стороні достатні процедурні гарантії. Право Нідерландів виконує цю вимогу шляхом надання можливості такій стороні пода¬вати скаргу як на конфіскацію предмета, так і на його вилучення з обігу, яким об'єднання користувалося у цій справі [§ 32].
Європейський суд визнає, що належне функціонування демократичного суспільства, заснованого на верховенстві права, може потребувати інституції, подібні до BVD, які для того, щоб бути ефективними, повинні діяти таємно і от¬римувати необхідний захист. У такий спосіб держава може захистити себе від дій осіб і груп, які намагаються підірвати основні цінності демократичного суспільства [§35].
Через природу обов'язків, що виконуються внутрішньою службою безпеки, чия цінність не потребує обговорення, Суд, подібно до Комісії, визнає, що така інституція повинна забезпечувати високий рівень захисту там, де це стосується оприлюднення інформації щодо її діяльності» [§ 40].
Після того, як без дозволу було розповсюджено часопис, ситуація змінилася. Суд розглянув також, чи необхідною була подальша конфіскація накладу часопи¬су. Суд вважав, що це не відповідало ст. 10, тому що: «вилучення з обігу повинно бути розв'язане з урахуванням сукупності обставин справи. Після конфіскації на¬кладу щотижневика його видавці додрукували велику кількість копій і розпрода¬ли їх на вулицях Амстердама, який у той день був дуже людним. Відомості з ра-порту були потім широко розповсюджені до того, як щотижневик було вилучено з обігу. Суперечливою залишається кількість розповсюджених екземплярів. Суд не бачить, однак, приводу, аби сумніватися, що, в будь-якому разі, було продано велику кількість екземплярів, і що рапорт BVD став широко відомим [§ 43].
У зв'язку зі згаданим вище Суд підкреслив, що, як це він вже чинив у подібних справах, не було необхідним запобігати розповсюдженню певних відо¬мостей, якщо вони попередньо потрапили до громадськості або перестали бути таємними [§44].
184
Роком пізніше, у 1992 р., Суд виніс вирок у ісландській справі Торгейрсон. Заявником був журналіст, засуджений за посягання на честь і гідність у двох над¬рукованих статтях, в яких описав нібито брутальне поводження поліцейських у приміщенні столичної комендатури. Суд постановив: «Заявником переважно повідомлялося, що було сказано іншими про брутальну поведінку поліцейських. Ного було засуджено частково через неспроможність довести те, що розглядало¬ся як його власні твердження, як-от, що невідомі працівники поліції Рейк'явіку озно побили значну кількість осіб, результатом цього було каліцтво їхніх - єнтв, також скоювали підробку та інші правопорушення. Зобов'язання заявни-I ювести правдивість його тверджень, на думку Суду, було не лише необгрун¬тованим, але і нездійсненним.
Суд також не погодився з аргументами уряду, що головною метою статтей
заявника було спричинити шкоду репутації поліції Рейк'явіку в цілому... Як
стверджувалося у першій статті, заявник вважав, що «порівняно невелика
леть осіб [була] відповідальна», і що незалежне дослідження допомогло б
181
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
довести, що тільки декілька поліцейських були відповідальними... [Таким чи¬ном,] його основна мета полягала в тому, щоб пришвидшити встановлення Міністром юстиції незалежного і неупередженого органу для розгляду скарг про брутальну поведінку поліцейських....
Ніхто не сумнівався, що обидві статті значною мірою зачіпали суспільний інтерес. Це правда, що обидві статті були написані з використанням особливо сильних термінів. Проте, враховуючи їхню мету і вплив, який вони мали вчини¬ти, Суд має думку, що мова, що використовувалася, не може розцінюватися як надмірна.
Врешті-решт, Суд вважає, що засудження і вирок були здатні перешкодити відкритому обговоренню справ, що представляють суспільний інтерес» [§§65-68].
Вісьмома голосами проти одного Суд вирішив, що у справі Торгейрсон було по-рушено приписи ст. 10. Суд підтримав свою лінію винесення рішень, згідно з якими не можна всупереч тому, що підтримував ісландський уряд, проводити розрізнення, між політичним обговоренням і обговоренням у справах, що мають політичну причетність [§ 64].
Справа Торгейрсон показала, як важко журналісту ініціювати суспільні дебати на одну з найважливіших тем, що стосується громадянських свобод, тобто бру¬тального поводження поліцейських щодо осіб, затриманих в комісаріатах. Жур¬налісти, звичайно, не спроможні надати безсумнівні докази, доки вони самі без¬посередньо не стали жертвами брутального поводження поліцейських.
Але набагато важче розпочати дебати стосовно ще важливішого внутрішнього питання, такого як негативні аспекти функціонування судової влади, коли крити¬ка зосереджується на конкретних судах. Всі ті труднощі унаочнила бельгійська справа Гаєс і Ґійзельс 1997 р. Заявники — два журналісти — опублікували п'ять статей, в яких докладно і єхидно критикували суддів Апеляційного суду в Антверпені за те, що у справі про розлучення вони доручили віддати опіку над дітьми батьку, п. X, нотаріусу. Двома роками раніше дружина цього нотаріуса пода¬ла скаргу, в якій звинувачувала його у кровозмішенні та знущанні над дітьми. Кримінальну справу було припинено. Заявники звинуватили суддів і Генерального прокурора в явному упередженні і боягузтві, а також, крім цього, ще двох суддів у явній симпатії до крайніх правих. Заявники були визнані у ході кримінального про-цесу винними у бездоказовому представленні фактів з приватного життя суддів і Генерального прокурора.
Суд зауважив, що заявники у справі Гаєс і Ґійзельс «не можуть бути звинувачені у невиконанні їхніх фахових обов'язків за опублікування того, що вони дізнали¬ся щодо справи. На пресі лежить обов'язок передавати інформацію і ідеї, що представляють суспільний інтерес... Це особливо справедливо в поточній справі з огляду на серйозність тверджень, що стосувалися як долі малих дітей, так і функціонування системи правосуддя в Антверпені. Заявники, крім того, самі яс¬но виразилися у цьому відношенні, коли вони писали статтю... «Не для преси узурпувати собі роль суду, але в цій образливій справі є неможливим і нерозумним зберігати тишу»... [§ 39].
Суд повторює, що належить проводити обережне розрізнення оціночних суд¬жень і фактів. Існування фактів можна продемонструвати, тоді як правдивість оціночних суджень не піддається доведенню... [§ 42].
Хоча коментарі де Гаєса і Ґійзельса були, без сумніву, дуже критичними, тим не менше, вони видаються пропорційними щодо хвилювання і обурення, викли¬каних питаннями, згаданими в їхніх статтях...» [§ 48].
182
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
У цій справі Суд ще раз підтримав свою постійну лінію на ствердження того, що преса відіграє фундаментальну роль у демократичному суспільстві. «Хоча пре¬са не повинна переходити певний бар'єр, особливо щодо поваги доброго імені і прав інших, але її обов'язком є розповсюдження — у спосіб, що відповідає її обов'язкам і відповідальності, — інформації та ідей про будь-які справи, що про-буджують інтерес громадської думки, у тому числі і тих, які стосуються функціонування правосуддя. Суди — будучи гарантом справедливості і граючи фундаментальну роль у правовій державі — повинні користуватися суспільною довірою. Відповідно до цього [вони] повинні охоронятися перед руйнівними на¬падами в тому разі, якщо вони незначні. Це особливо важливо, зважаючи на той факт, що суддя, як це випливає з сутності суддівської влади, не може відповідати на критику. У цій справі і в подібних найпершим обов'язком державної влади є окреслити потребу втручання у користування свободою слова. її рішення у сфері становлення і застосування права є, однак, предметом контролю Суду, навіть якщо були предметом вирішення найвищого суду» [§ 37].
У справі де Гаєс і Ґійзельс Суд сімома голосами проти двох вирішив, що бельгійська влада порушила ст. 10 Конвенції.
Судова заборона вразливої публікації. Національне право держав — членів Ради Європи дозволяє попередню заборону публікацій після внесення позову з тим, аби запобігти передачі інформації, вразливої для внутрішньої і зовнішньої політи¬ки. У Польщі це ст. 730 КПК. Про цей інститут згадувалося вище, проте варто розглянути діяльність Суду з цього питання детальніше. Норми про тимчасове задоволення позову, які полягають в забороні публікації якоїсь статті або книги, можуть бути, якщо вони застосовуються судом без особливої обережності, болісним інструментом, спрямованим проти преси. Якщо судовий процес швид¬ко не закінчується остаточним вироком, тимчасова заборона перетворюється в інструмент превентивної цензури.
Як уже згадувалося, тимчасову заборону публікацій було видано у Великій Британії щодо книги «Ловець шпигунів», мемуарів Пітера Райта, офіцера бри¬танських спеціальних служб у відставці. Дві газети, «Обсервер» і «Ґардіан», опублікували фрагменти цієї книги, що була видана в Австралії. Частина книги також була оприлюднена у Великій Британії в інших книгах і в телевізійних інтерв'ю. «Ловець шпигунів» містив розповіді про нібито протиправну діяльність британських спеціальних служб.
Британський уряд одержав від суду заборону на подальші публікації в обох га¬зетах фрагментів книги, які становили розголошення таємної інформації, а тому є протиправними. Інша газета, «Санді Тайме», також почала видавати фрагменти з цієї книги. Генеральний прокурор розпочав судовий процес проти «Санді Тайме». У цьому випадку приводом до порушення справи була образа суду.
У той час книга була видана також у Сполучених Штатах, і британський уряд не вчинив ніякої спроби, щоб запобігти її імпорту до Великої Британії. Цей останній факт був вирішальним для Суду, який заявив, що поки книгу не було опубліковано в Сполучених Штатах, британський уряд, враховуючи його становище, мав право чинити дії, спрямовані на запобігання оприлюдненню інформації, що загрожує національній безпеці. Проте, Суд визнав одноголосно, що після подвійного опублікування за кордоном втручання влади не було «необ-хідним» через те, що газети стали жертвами порушення гарантій, що випливають зі ст. 10.
Чотирма роками пізніше, у 1995 р., до Суду надійшла подібна справа Ференігінґ Вікблад Блуф проти Нідерландів. У цій справі редактори лівого часопису одержа-
183
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
ли рапорт, складений шість років тому про офіцерів Служби безпеки (BVD). Ре¬дактори вирішили видати цей рапорт. Директор BVD повідомив прокуратуру що¬до наміру видавців. На його думку, це порушило б кримінальне право.
Незважаючи на судову заборону і короткий арешт, накладений на трьох осіб, втягнутих у справу, редактори часопису прийняли рішення опублікувати і розповсюдити цей рапорт. Врешті, влада відступила від кримінального пересліду¬вання видавців газети. Часопис звернувся до суду про повернення конфіскованих екземплярів першого накладу. Верховний суд Нідерландів остаточно відмовив у проханні, ствердивши, що кримінальний процес міг би привести до заборони впровадження газети в обіг. Разом з тим, що стосується національної безпеки, то суд визнав, що газета «Ференіґінґ Вікблад Блуф» опублікувала інформацію, таємність якої була дуже важливою для інтересів держави. Нарешті, на думку суду, конфіскація і вилучення з обігу не може порівнюватися з постановою про попе¬реднє забезпечення позову, навіть якщо громадська думка не може погодитися з надрукованими думками і ідеями.
Відправна точка Суду була інакшою, ніж у справі Обсервер і Ґардіан. У справі Ференіґінґ Вікблад Блуф Суд відзначив, що: «Суд не може прийняти той аргумент, що ст. 10 запобігає інакше, ніж в кримінальному судочинстві, призначенню конфіскації і вилученню з обігу надрукованих матеріалів.
Національні органи влади повинні бути спроможні застосувати такі заходи виключно для того, щоб запобігати розголошенню таємниці без застосування кримінального процесу проти заінтересованої сторони, забезпечуючи, щоб національне право надавало тій стороні достатні процедурні гарантії. Право Нідерландів виконує цю вимогу шляхом надання можливості такій стороні пода¬вати скаргу як на конфіскацію предмета, так і на його вилучення з обігу, яким об'єднання користувалося у цій справі [§ 32].
Європейський суд визнає, що належне функціонування демократичного суспільства, заснованого на верховенстві права, може потребувати інституції, подібні до BVD, які для того, щоб бути ефективними, повинні діяти таємно і от¬римувати необхідний захист. У такий спосіб держава може захистити себе від дій осіб і груп, які намагаються підірвати основні цінності демократичного суспільства [§35].
Через природу обов'язків, що виконуються внутрішньою службою безпеки, чия цінність не потребує обговорення, Суд, подібно до Комісії, визнає, що така інституція повинна забезпечувати високий рівень захисту там, де це стосується оприлюднення інформації щодо її діяльності» [§ 40].
Після того, як без дозволу було розповсюджено часопис, ситуація змінилася. Суд розглянув також, чи необхідною була подальша конфіскація накладу часопи¬су. Суд вважав, що це не відповідало ст. 10, тому що: «вилучення з обігу повинно бути розв'язане з урахуванням сукупності обставин справи. Після конфіскації на¬кладу щотижневика його видавці додрукували велику кількість копій і розпрода¬ли їх на вулицях Амстердама, який у той день був дуже людним. Відомості з ра-порту були потім широко розповсюджені до того, як щотижневик було вилучено з обігу. Суперечливою залишається кількість розповсюджених екземплярів. Суд не бачить, однак, приводу, аби сумніватися, що, в будь-якому разі, було продано велику кількість екземплярів, і що рапорт BVD став широко відомим [§ 43].
У зв'язку зі згаданим вище Суд підкреслив, що, як це він вже чинив у подібних справах, не було необхідним запобігати розповсюдженню певних відо¬мостей, якщо вони попередньо потрапили до громадськості або перестали бути таємними [§44].
184
