(справи 1986 р. Ґлансенап і Косєк). У тих справах Суд обмежився, в основному, твердженням, що право доступу до державної служби не охороняється Кон¬венцією. Це означає, що відмова у працевлаштуванні особи на посаду публічно¬го характеру не може бути предметом скарги на підставі Конвенції {Ґлансенап §49).
Після 1989 p., коли Німеччина більше не межувала з комуністичним блоком. Суд змінив своє ставлення у справі Фоґт. У 1987 р. пані Фогт була звільнена зі школи, де вона працювала, починаючи з 1979 р., тому що вона з 1972 р. належала до Комуністичної партії Німеччини. Вона відмовилася залишити діяльність у цій партії, і для керівництва це означало, що вона не виконує обов'язок кожного державного службовця, що має на меті підтримку вільної конституційної демо¬кратичної системи. У 1995 р. Суд підтримав позицію уряду, яка полягала у тому, що державна служба, яка знаходиться далеко від політичних радикалізмів, «є га¬рантом Конституції і демократії» [§ 59]. У зв'язку з цим Суд визнав, однак, що «незважаючи на те, що держава і право накладають на державних службовців, з огляду на їхній статус, обов'язок діяти на власний розсуд, державні службовці є індивідами і, як такі, підлягають захисту ст. 10 Конвенції» [§ 59]. Суд підкреслив у тому рішенні, що він розуміє, що аргументи уряду викликані історією Німеччи¬ни і тим фактом, що країна бажала уникнути повторення колишнього досвіду створюючи нову державу, яка б відповідала передумові, що це повинна бути «демократія, здатна захистити себе сама». Суд визнав, однак, що цей погляд не означає, що «особа, призначена для виконання функцій державної влади, не може подавати скарги з приводу її звільнення, якщо це звільнення порушує її права, гарантовані Конвенцією. У приписах статей 1 і 14 Конвенція містить по-станову, що «кожний, хто підлягає юрисдикції» договірних сторін, повинен кори¬стуватися правами і свободами «без дискримінації на будь-якій підставі». Більше того, у кінці п. 2 ст. 11 державі дозволяється накладати спеціальні обмеження на свободу зібрань та об'єднань для «осіб, які входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління». Це підтверджує, як загальне прави¬ло, що гарантії Конвенції поширюються на працівників державної служби. Отже, статус державного працівника, який набула пані Фогт з моменту визнання її вчи¬телем середньої школи, не позбавляє її охорони ст. 10» [§ 43]. Остаточно, однак. Суд не визнав, що у тій справі німецька влада порушила припис ст. 10 Конвенції. Таким чином, визнається, що діяльність відповідно до конституційного порядку «є обов'язком кожної посадової особи державної служби незалежно від її/його позиції і рангу. Це означає, що кожна посадова особа державної служби... мусить
188
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
однозначно відмовитися від участі в групах і рухах, які компетентна влада вважає ворожими Конституції. Це не дає змоги провести різницю між службою і приват¬ним життям» [§ 59]». Отже, на відміну від справ Ґлансенап і Косєк, в яких заявни¬кам відмовлено у доступі до державної служби, Суд визнав, що у справі Фоґт дійшло до втручання в права, гарантовані Конвенцією. Пані Фоґт працювала і була звільнена зі школи у зв'язку з виявленням у неї радикальних політичних поглядів. Втручання те містилося однак у межах тексту п. 2 ст. 10 Конвенції.
Свобода слова і потреба охорони громадського порядку. У нідерландській справі Енґель та інші йшлося про заборону розповсюдження газети, в якій солдати кри¬тикували деяких офіцерів. Суд не знайшов порушення ст. 10. У цій справі Суд сказав, що під поняттям «громадський порядок» потрібно розуміти «порядок, який повинен панувати в межах певної соціальної групи... у випадку збройних сил, безладдя в групі може мати наслідки у цілому суспільстві [§ 98]. Належне функціонування армії важко уявити без юридичних норм, розроблених для того, щоб запобігти підриву військової дисципліни військовослужбовцями, напри¬клад, статтями... [Право Нідерландів] засноване на цій законній вимозі не супе-речить ст. 10...» [§ 100].
Суд визнав, проте, що ця умова захищає також права солдат, які відбувають строкову службу: «Тут не було питання позбавлення їхньої свободи вираження поглядів, а тільки покарання за образливе здійснення тієї свободи з їхнього боку. Тому видається, що це рішення не порушило п. 2 ст. 10» [§ 101].
Через вісімнадцять років, у 1994 р., Суд знайшов порушення державою ст. 10 у справі, дуже схожій до справи Енґель. Це була австрійська справа Ференіґунґ Демо-кратішер Зольдатен Остеррайхс і Ґубі. Влада заборонила розповсюдження серед солдатів, що проходили службу, часопису, в якому критикувалася військова адміністрація. У той же час інші приватні й урядові періодичні видання розпов¬сюджувалися серед призовників. Австрійський уряд стверджував, що часопис заявника загрожував системі оборони й ефективності армії. Заявник посилався на те, що уряд поступово здійснював більшість реформ, запропонованих часопи¬сом. Суд погодився з аргументами заявника і стверджував, що: «Жоден із випусків [часопису] «der Igel», поданий як доказ, не містив заклик до непокори або насильства і навіть не брав під сумнів корисність армії. За загальним визнан¬ням, більшість видань містять скарги, пропозиції реформ або заохочують читачів розпочати подавати скарги. Проте, незважаючи на те, що статті часто мали полемічний характер, не виглядає, що заявники переступили межу того, що при¬пустимо у контексті простого обговорення ідей, які повинні допускатися в армії демократичної держави також, як це повинно бути в суспільстві, якому така армія служить» [§ 38].
Розглядаючи питання про свободу вираження, не можна оминути увагою ARTICLE XIX — принципи, прийняті на конференції у Лондоні в серпні 2000 р. Як зазначено у преамбулі цього документа, він був прийнятий згідно з проголо¬шеними у Хартії ООН принципами, про які йдеться у Загальній декларації з прав людини, що в основі свободи, справедливості і миру покладено визнання рівності і невід'ємності прав усіх людей, підтверджуючи те, що свобода виражен¬ня поглядів і обміну інформацією, включаючи вільне і відкрите обговорення г.итань, які становлять суспільний інтерес, навіть якщо це передбачає критику окремих осіб, мають велике значення у демократичному суспільстві для особис¬того розвитку, гідності, самореалізації кожної особи, а також для забезпечення прогресу і добробуту суспільства та користування іншими правами людини і основними свободами; беручи до уваги відповідні положення Загальної декла-
189
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
рації з прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Африканської хартії з прав людини і народів, Американської конвенції з прав лю¬дини, Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, а також положення національних конституцій; зважаючи на фундаментальну не¬обхідність у незалежній і неупередженій судовій системі, у забезпеченні дотри¬мання верховенства права і захисті прав людини, включаючи права на свободу вираження поглядів, а також необхідності у постійному вдосконаленні рівня підготовки суддів у галузі прав людини і, зокрема, у галузі права на свободу вира¬ження поглядів; пам'ятаючи про важливість для людей їхньої репутації і необхідності забезпечення достатнього рівня її захисту; знаючи також про поши¬реність законів про дифамацію, які безпідставно обмежують можливості суспільного обговорення питань, що становлять суспільний інтерес, і про те, що такі закони підтримуються урядами на підставі необхідності у захисті репутації, а також про часте зловживання цими законами окремими державними посадови¬ми особами; усвідомлюючи важливість відкритого доступу до інформації, і особ¬ливо права на доступ до наявної в органах державної влади інформації, плекання акуратної журналістики та обмеження публікацій, які не відповідають дійсності або заяви з потенційно паплюжуючим змістом; знаючи про роль засобів масової інформації у задоволенні права суспільства бути поінформованим, в забезпеченні атмосфери для суспільного обговорення питань, які становлять суспільний інте¬рес та у виконанні ролі «сторожового пса», який є запорукою прозорості дій уря¬ду, визнаючи важливість створення засобами масової інформації механізмів са-моврегулювання, які були б ефективними і доступними у забезпеченні захисту репутації і безпідставно не обмежували б право на свободу вираження поглядів: бажаючи сприяти найкращому розумінню важливості пошуку необхідної рівно¬ваги між правом на свободу вираження поглядів і необхідністю у захисті репу¬тації. На підставі викладеного національним, регіональним і міжнародним орга¬нам було рекомендовано вжити, у межах їхньої компетенції, достатні заходи для забезпечення повсюдного поширення, прийняття і впровадження викладених у документі принципів.
Принцип 1. Свобода вираження думки, поглядів і інформації.
а) Кожен має право на безперешкодне висловлення своєї думки.
б) Кожен має право на свободу вираження поглядів, що включає в себе свобо¬
ду пошуку, отримання і надання будь-якої інформації та ідей, незалежно від кор¬
донів, як в усній, так і у письмовій чи друкованій формі, у формі мистецтва або у
будь-якій інший спосіб за його чи її вибором.
в) Здійснення передбаченого у пункті б) права може, якщо можна довести в
цьому необхідність, бути підданим обмеженням за наявності конкретних підстав,
передбачених системою міжнародно-правового регулювання, включаючи захист
репутації інших.
г) Кожен, хто зазнав обмеження свободи вираження поглядів як у прямий, так
і у непрямий спосіб, повинен мати можливість оспорити обґрунтованість такого
обмеження як питання конституційного законодавства або законодавства з пи¬
тань прав людини у незалежному суді чи органі правосуддя.
д) Будь-яке накладення обмеження на право на свободу вираження поглядів
повинно бути забезпечено адекватним захистом, що включає право на доступ до
незалежного суду чи судового органу як одного з аспектів верховенства права.
Цей принцип має забезпечуватися підпорядкованими йому принципами: — принцип 1.1. Передбачення законодавством: будь-яке обмеження права на свободу вираження поглядів або на інформацію мусить бути передбачене законо-
190
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
давством. Законодавство має бути доступним, однозначним, конкретним і чітким з тим, щоб особа могла, з достатньою впевненістю, завчасно передбачити законність або незаконність певної дії;
— принцип 1.2. Законність захисту репутації: введення будь-якого обмеження права на свободу вираження поглядів або інформації, яке намагаються виправда¬ти на підставі захисту репутації інших, мусить насправді мати цю мету і викону¬ватися так, щоб фактично досягти захисту лише легітимного інтересу задля збереження репутації;
— принцип 1.3. Необхідність у демократичному суспільстві: будь-яке обме¬ження права на свободу вираження поглядів або інформації, включаючи захист репутації інших, не може бути виправдане, якщо переконливо не доведено його необхідність у демократичному суспільстві. Зокрема, обмеження є безпідстав¬ним, якщо в певних обставинах існують менш обмежувальні і доступні засоби законного захисту репутації; або, зважаючи на всі обставини, обмеження виявиться невідповідним через те, що користь захисту репутації не набагато пере-важить шкоду, завдану свободі вираження поглядів.
Принцип 1 створено, спираючись на міжнародні і конституційні гарантії сво¬боди вираження поглядів, які авторитетно й докладно визначені міжнародним і порівняльним правом, а також Сіракузькими принципами, в яких йдеться про положення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права з питань об¬меження і часткового скасування. У переважній більшості актів системи міжна¬родно-правового регулювання і багатьох національних законодавствах з питань свободи вираження поглядів часто йдеться про триступеневу перевірку закон¬ності введення обмеження права на свободу вираження поглядів, про що йдеться у Принципах 1.1 і 1.3 або їх відповідному варіанті.
Принцип 2. Легітимність мети у законодавстві з питань дифамації.
а) Закони з питань дифамації є безпідставними, якщо їх справжня мета і ре¬
зультат застосування чітко не зводяться до захисту репутації окремих осіб —
Після 1989 p., коли Німеччина більше не межувала з комуністичним блоком. Суд змінив своє ставлення у справі Фоґт. У 1987 р. пані Фогт була звільнена зі школи, де вона працювала, починаючи з 1979 р., тому що вона з 1972 р. належала до Комуністичної партії Німеччини. Вона відмовилася залишити діяльність у цій партії, і для керівництва це означало, що вона не виконує обов'язок кожного державного службовця, що має на меті підтримку вільної конституційної демо¬кратичної системи. У 1995 р. Суд підтримав позицію уряду, яка полягала у тому, що державна служба, яка знаходиться далеко від політичних радикалізмів, «є га¬рантом Конституції і демократії» [§ 59]. У зв'язку з цим Суд визнав, однак, що «незважаючи на те, що держава і право накладають на державних службовців, з огляду на їхній статус, обов'язок діяти на власний розсуд, державні службовці є індивідами і, як такі, підлягають захисту ст. 10 Конвенції» [§ 59]. Суд підкреслив у тому рішенні, що він розуміє, що аргументи уряду викликані історією Німеччи¬ни і тим фактом, що країна бажала уникнути повторення колишнього досвіду створюючи нову державу, яка б відповідала передумові, що це повинна бути «демократія, здатна захистити себе сама». Суд визнав, однак, що цей погляд не означає, що «особа, призначена для виконання функцій державної влади, не може подавати скарги з приводу її звільнення, якщо це звільнення порушує її права, гарантовані Конвенцією. У приписах статей 1 і 14 Конвенція містить по-станову, що «кожний, хто підлягає юрисдикції» договірних сторін, повинен кори¬стуватися правами і свободами «без дискримінації на будь-якій підставі». Більше того, у кінці п. 2 ст. 11 державі дозволяється накладати спеціальні обмеження на свободу зібрань та об'єднань для «осіб, які входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління». Це підтверджує, як загальне прави¬ло, що гарантії Конвенції поширюються на працівників державної служби. Отже, статус державного працівника, який набула пані Фогт з моменту визнання її вчи¬телем середньої школи, не позбавляє її охорони ст. 10» [§ 43]. Остаточно, однак. Суд не визнав, що у тій справі німецька влада порушила припис ст. 10 Конвенції. Таким чином, визнається, що діяльність відповідно до конституційного порядку «є обов'язком кожної посадової особи державної служби незалежно від її/його позиції і рангу. Це означає, що кожна посадова особа державної служби... мусить
188
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
однозначно відмовитися від участі в групах і рухах, які компетентна влада вважає ворожими Конституції. Це не дає змоги провести різницю між службою і приват¬ним життям» [§ 59]». Отже, на відміну від справ Ґлансенап і Косєк, в яких заявни¬кам відмовлено у доступі до державної служби, Суд визнав, що у справі Фоґт дійшло до втручання в права, гарантовані Конвенцією. Пані Фоґт працювала і була звільнена зі школи у зв'язку з виявленням у неї радикальних політичних поглядів. Втручання те містилося однак у межах тексту п. 2 ст. 10 Конвенції.
Свобода слова і потреба охорони громадського порядку. У нідерландській справі Енґель та інші йшлося про заборону розповсюдження газети, в якій солдати кри¬тикували деяких офіцерів. Суд не знайшов порушення ст. 10. У цій справі Суд сказав, що під поняттям «громадський порядок» потрібно розуміти «порядок, який повинен панувати в межах певної соціальної групи... у випадку збройних сил, безладдя в групі може мати наслідки у цілому суспільстві [§ 98]. Належне функціонування армії важко уявити без юридичних норм, розроблених для того, щоб запобігти підриву військової дисципліни військовослужбовцями, напри¬клад, статтями... [Право Нідерландів] засноване на цій законній вимозі не супе-речить ст. 10...» [§ 100].
Суд визнав, проте, що ця умова захищає також права солдат, які відбувають строкову службу: «Тут не було питання позбавлення їхньої свободи вираження поглядів, а тільки покарання за образливе здійснення тієї свободи з їхнього боку. Тому видається, що це рішення не порушило п. 2 ст. 10» [§ 101].
Через вісімнадцять років, у 1994 р., Суд знайшов порушення державою ст. 10 у справі, дуже схожій до справи Енґель. Це була австрійська справа Ференіґунґ Демо-кратішер Зольдатен Остеррайхс і Ґубі. Влада заборонила розповсюдження серед солдатів, що проходили службу, часопису, в якому критикувалася військова адміністрація. У той же час інші приватні й урядові періодичні видання розпов¬сюджувалися серед призовників. Австрійський уряд стверджував, що часопис заявника загрожував системі оборони й ефективності армії. Заявник посилався на те, що уряд поступово здійснював більшість реформ, запропонованих часопи¬сом. Суд погодився з аргументами заявника і стверджував, що: «Жоден із випусків [часопису] «der Igel», поданий як доказ, не містив заклик до непокори або насильства і навіть не брав під сумнів корисність армії. За загальним визнан¬ням, більшість видань містять скарги, пропозиції реформ або заохочують читачів розпочати подавати скарги. Проте, незважаючи на те, що статті часто мали полемічний характер, не виглядає, що заявники переступили межу того, що при¬пустимо у контексті простого обговорення ідей, які повинні допускатися в армії демократичної держави також, як це повинно бути в суспільстві, якому така армія служить» [§ 38].
Розглядаючи питання про свободу вираження, не можна оминути увагою ARTICLE XIX — принципи, прийняті на конференції у Лондоні в серпні 2000 р. Як зазначено у преамбулі цього документа, він був прийнятий згідно з проголо¬шеними у Хартії ООН принципами, про які йдеться у Загальній декларації з прав людини, що в основі свободи, справедливості і миру покладено визнання рівності і невід'ємності прав усіх людей, підтверджуючи те, що свобода виражен¬ня поглядів і обміну інформацією, включаючи вільне і відкрите обговорення г.итань, які становлять суспільний інтерес, навіть якщо це передбачає критику окремих осіб, мають велике значення у демократичному суспільстві для особис¬того розвитку, гідності, самореалізації кожної особи, а також для забезпечення прогресу і добробуту суспільства та користування іншими правами людини і основними свободами; беручи до уваги відповідні положення Загальної декла-
189
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
рації з прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Африканської хартії з прав людини і народів, Американської конвенції з прав лю¬дини, Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, а також положення національних конституцій; зважаючи на фундаментальну не¬обхідність у незалежній і неупередженій судовій системі, у забезпеченні дотри¬мання верховенства права і захисті прав людини, включаючи права на свободу вираження поглядів, а також необхідності у постійному вдосконаленні рівня підготовки суддів у галузі прав людини і, зокрема, у галузі права на свободу вира¬ження поглядів; пам'ятаючи про важливість для людей їхньої репутації і необхідності забезпечення достатнього рівня її захисту; знаючи також про поши¬реність законів про дифамацію, які безпідставно обмежують можливості суспільного обговорення питань, що становлять суспільний інтерес, і про те, що такі закони підтримуються урядами на підставі необхідності у захисті репутації, а також про часте зловживання цими законами окремими державними посадови¬ми особами; усвідомлюючи важливість відкритого доступу до інформації, і особ¬ливо права на доступ до наявної в органах державної влади інформації, плекання акуратної журналістики та обмеження публікацій, які не відповідають дійсності або заяви з потенційно паплюжуючим змістом; знаючи про роль засобів масової інформації у задоволенні права суспільства бути поінформованим, в забезпеченні атмосфери для суспільного обговорення питань, які становлять суспільний інте¬рес та у виконанні ролі «сторожового пса», який є запорукою прозорості дій уря¬ду, визнаючи важливість створення засобами масової інформації механізмів са-моврегулювання, які були б ефективними і доступними у забезпеченні захисту репутації і безпідставно не обмежували б право на свободу вираження поглядів: бажаючи сприяти найкращому розумінню важливості пошуку необхідної рівно¬ваги між правом на свободу вираження поглядів і необхідністю у захисті репу¬тації. На підставі викладеного національним, регіональним і міжнародним орга¬нам було рекомендовано вжити, у межах їхньої компетенції, достатні заходи для забезпечення повсюдного поширення, прийняття і впровадження викладених у документі принципів.
Принцип 1. Свобода вираження думки, поглядів і інформації.
а) Кожен має право на безперешкодне висловлення своєї думки.
б) Кожен має право на свободу вираження поглядів, що включає в себе свобо¬
ду пошуку, отримання і надання будь-якої інформації та ідей, незалежно від кор¬
донів, як в усній, так і у письмовій чи друкованій формі, у формі мистецтва або у
будь-якій інший спосіб за його чи її вибором.
в) Здійснення передбаченого у пункті б) права може, якщо можна довести в
цьому необхідність, бути підданим обмеженням за наявності конкретних підстав,
передбачених системою міжнародно-правового регулювання, включаючи захист
репутації інших.
г) Кожен, хто зазнав обмеження свободи вираження поглядів як у прямий, так
і у непрямий спосіб, повинен мати можливість оспорити обґрунтованість такого
обмеження як питання конституційного законодавства або законодавства з пи¬
тань прав людини у незалежному суді чи органі правосуддя.
д) Будь-яке накладення обмеження на право на свободу вираження поглядів
повинно бути забезпечено адекватним захистом, що включає право на доступ до
незалежного суду чи судового органу як одного з аспектів верховенства права.
Цей принцип має забезпечуватися підпорядкованими йому принципами: — принцип 1.1. Передбачення законодавством: будь-яке обмеження права на свободу вираження поглядів або на інформацію мусить бути передбачене законо-
190
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
давством. Законодавство має бути доступним, однозначним, конкретним і чітким з тим, щоб особа могла, з достатньою впевненістю, завчасно передбачити законність або незаконність певної дії;
— принцип 1.2. Законність захисту репутації: введення будь-якого обмеження права на свободу вираження поглядів або інформації, яке намагаються виправда¬ти на підставі захисту репутації інших, мусить насправді мати цю мету і викону¬ватися так, щоб фактично досягти захисту лише легітимного інтересу задля збереження репутації;
— принцип 1.3. Необхідність у демократичному суспільстві: будь-яке обме¬ження права на свободу вираження поглядів або інформації, включаючи захист репутації інших, не може бути виправдане, якщо переконливо не доведено його необхідність у демократичному суспільстві. Зокрема, обмеження є безпідстав¬ним, якщо в певних обставинах існують менш обмежувальні і доступні засоби законного захисту репутації; або, зважаючи на всі обставини, обмеження виявиться невідповідним через те, що користь захисту репутації не набагато пере-важить шкоду, завдану свободі вираження поглядів.
Принцип 1 створено, спираючись на міжнародні і конституційні гарантії сво¬боди вираження поглядів, які авторитетно й докладно визначені міжнародним і порівняльним правом, а також Сіракузькими принципами, в яких йдеться про положення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права з питань об¬меження і часткового скасування. У переважній більшості актів системи міжна¬родно-правового регулювання і багатьох національних законодавствах з питань свободи вираження поглядів часто йдеться про триступеневу перевірку закон¬ності введення обмеження права на свободу вираження поглядів, про що йдеться у Принципах 1.1 і 1.3 або їх відповідному варіанті.
Принцип 2. Легітимність мети у законодавстві з питань дифамації.
а) Закони з питань дифамації є безпідставними, якщо їх справжня мета і ре¬
зультат застосування чітко не зводяться до захисту репутації окремих осіб —
