відповідність їх висловів дійсності. Від тих, кому це зробити не вдається, може вимагатися додаткове відшкодування шкоди тільки за те, що вони стверджу¬вали, що їх вислови відповідали дійсності, незважаючи на причини, які їм заважа¬ють врешті-решт це довести. Це може безпідставно стримувати відповідача надава¬ти докази відповідності своїх заяв дійсності, навіть якщо ці заяви насправді
194
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
заповідають дійсності, через побоювання про недостатність цих доказів. Так само, будь-які правила, якими забороняється надання у справах з питань дифамації за¬звичай прийнятних доказів, безпідставно обмежують можливість відповідача дове¬сти, що їх заяви відповідають дійсності. Прикладами цьому можуть бути відмови у дозволі відповідачеві пред'явити докази колишньої судимості позивача або інших історичних фактів.
Закони з питань дифамації не мають, за жодних обставин, передбачати особли¬вий захист державних посадових осіб, незалежно від їхньої посади або статусу. У цьому принципі йдеться про спосіб подання і розгляду скарг, норми визначення шодо того, несе відповідальність відповідач чи ні, та про можливі види покарання. У багатьох правових системах законодавством з питань дифамації для держав¬них посадових осіб передбачено більший захист, ніж для звичайних громадян. Серед прикладів таких пільг — сприяння з боку державних органів у порушенні справ з питань дифамації, вищі стандарти захисту репутації державних посадових осіб і вищі міри покарання для відповідачів, які вважаються такими, що піддали державних посадових осіб дифамації. У системі міжнародно-правового регулю¬вання вже чітко визначено, що такі державні посадові особи повинні більш, а не менш, толерантно ставитися до критики. Зрозуміло, що особливий захист дер¬жавних посадових осіб суперечить цьому правилу.
Навіть якщо було доведено, що вислів про факт, який становить суспільний нтерес, не відповідає дійсності, відповідачі повинні мати захист «достатніх летав для публікації». Такий захист передбачається, якщо відповідач мав до¬статні підстави, враховуючи всі обставини, поширювати матеріал у той спосіб і у тій формі, у яких він або вона це зробила.
для визначення достатності підстав, з огляду на обставини даного випадку, хія поширення матеріалу Суд повинен зважити на важливість свободи виражен¬ня поглядів щодо питань, які становлять суспільний інтерес і щодо права насе¬лення вчасно отримати інформацію щодо цих питань.
Збільшується кількість правових систем, які визнають «обґрунтованість» захи¬сту або аналогічного захисту, в основі якого покладено ідею «достатньої ретель¬ності» або «сумлінності», — з огляду на жорсткий характер традиційного правила деяких правових системах, згідно з яким відповідачі несуть відповідальність, не¬залежно від того, чи вони поширюють вислови, які не відповідають дійсності або заяви, відповідність яких дійсності, не можна довести. Таке традиційне правило особливо несправедливе до засобів масової інформації, обов'язок яких полягає у тому, щоб задовольнити право людей бути поінформованими, і часто не можуть зволікати з публікацією або трансляцією матеріалу доти, доки їм не буде досте¬менно відомо, що кожен факт, про який йдеться у матеріалі, відповідає дійсності. Навіть найкращі журналісти роблять сумлінні помилки, і залишати їх незахище-ними перед покаранням за кожну заяву, яка не відповідає дійсності, означало б вибивати суспільний інтерес до отримання вчасно інформації. Більш прийнят¬ною рівновагою між правом на свободу вираження поглядів і репутацією є захист тих. чиї дії були обґрунтованими, дозволяючи, при цьому, позивачам подати в суд на тих, чиї дії були необгрунтованими. Для засобів масової інформації дії в межах загальноприйнятих професійних норм за звичаєм повинні витримувати випробу¬вання на обґрунтованість.
Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності, згідно з законом з пи¬тань дифамації, за вираження своєї думки. Думка визначається як: 1) вислів, в якому не міститься твердження фактів, які можна довести як такі, що не відпо¬відають дійсності; 2) вислів, який ніяк не можна тлумачити як такий, в якому
195
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
йдеться про реальні факти, зважаючи на всі обставини, включаючи використану мову (такі, як риторика, гіпербола, сатира або жарт).
Чітка норма, яку необхідно застосовувати у справах з питань дифамації, які стосуються свободи вираження думки (або оціночних суджень), ще знаходиться в стані розвитку. Разом з тим, судова практика доводить, що вираження думок за¬слуговує на високий рівень захисту. У деяких правових системах вираженню ду¬мок надається повний захист, виходячи з того, що абсолютне право полягає у то¬му, щоб мати свій погляд. Високий ступінь суб'єктивності у визначенні «обґрун¬тованості» думки також свідчить на користь забезпечення повного захисту.
Деякі вислови ззовні можуть бути схожі на те, що в них йдеться про реальні факти. Проте завдяки їх мові або контексту було б безпідставно розуміти їх як такі. Чіткими прикладами є такі засоби риторики, як гіпербола, сатира та жарт. Тому існує необхідність у визначенні думок для законів з питань дифамації у та¬кий спосіб, щоб можна було чітко побачити, що діє справжнє, а не поверхове зна¬чення.
Законодавство з питань дифамації не повинно ніколи передбачати відпо¬відальності за певні вислови. До них можна, як мінімум, віднести:
1) будь-який вислів, зроблений під час засідань органів законодавчої влади, включаючи заяви, зроблені обраними членами під час відкритого обговорення і засідання комітетів, та свідками, які повинні давати свідчення перед законодав¬чими комітетами;
2) будь-яку заяву, зроблену під час засідань місцевих органів влади, членами цих органів влади;
3) будь-яку заяву, зроблену під час судового провадження (включаючи
проміжний і досудовий етапи) від будь-кого, хто безпосередньо бере участь у цьо¬
му провадженні (включаючи суддів, сторони, свідків, адвокатів і присяжних), як¬
що ця заява будь-яким чином стосується цього провадження;
4) будь-яку заяву, зроблену під час засідання органу, що має офіційне повно¬важення проводити розслідування або дізнання у питаннях, пов'язаних із пору¬шенням прав людини, включаючи комісію, яка займається встановленням істи¬ни;
5) будь-який документ, розпорядження щодо опублікування якого було вида¬но органом законодавчої влади;
6) неупереджений і точний виклад матеріалу, про який йдеться у згаданих ви¬ще пунктах;
7) неупереджений і точний виклад матеріалу, офіційний статус якого дає підстави для його поширення. Це такий матеріал, як офіційна документація дер¬жавного органу дізнання, іноземного суду або законодавчого органу або міжна¬родної організації.
Певні заяви не повинні тягти за собою відповідальності, окрім тих, які були доведені як такі, що були зроблені зі злим умислом, через відчуття неприязні або в результаті недоброзичливого ставлення. Ці заяви можуть бути також зроблені під час здійснення юридичного, морального або соціального обов'язку або права.
Ніхто не повинен нести відповідальності, відповідно до законів з питань ди¬фамації, за вислови, автором, редактором або видавцем яких він або вона не був, або якщо він або вона не знали та не мали підстав думати, що те, що вони вчини¬ли, сприяло поширенню дифамації.
Органи, єдина функція яких щодо певної заяви зводиться до забезпечення технічного доступу до Інтернету, до передачі даних через Інтернет або до зберіган¬ня всіх або частини веб-сторінки, не несуть ніякої відповідальності за подібні
196
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
вислови, окрім, за певних обставин, випадків, коли відомо, що ці органи прийня¬ли відповідний документ. Разом з тим ці органи повинні будуть вжити певних заходів проти подальшої публікації цієї заяви, згідно з накладеними тимчасови¬ми або постійними заборонами.
У поширенні дифамації може брати участь велика кількість людей. Особи, які не брали участі у процесі створення або публікації цього вислову, і які не мають підстави думати, що він є дифамацією, такі, як розповсюджувачі та представни¬ки засобів масової інформації або їх продавці, не повинні нести за такий вислів ніякої відповідальності.
Ніхто не повинен бути зобов'язаний законом нести відповідальність, окрім випадків, коли дані особи визнані такими, що несуть відповідальність за публікацію дифамації, згідно з вказаними вище принципами. Разом з тим, це не означає, що газети або інші засоби масової інформації не повинні вживати за¬ходів, наприклад на добровільній основі чи на основі системи самоврегулювання, на підставі твердження про те, що вислови даних осіб завдали шкоди репутації.
Свобода вираження поглядів вимагає, щоб правові засоби захисту від дифа¬мації в усіх, крім виняткових, випадках, були спрямовані тільки на компенсацію прямої шкоди, завданої репутації особи чи осіб, які були піддані дифамації. Засто¬сування правових засобів захисту від дифамації в будь-яких інших цілях спричи¬няється до неприйнятного стримування свободи вираження поглядів, а це, у свою чергу, ніяк не може бути сумісним з необхідністю у демократичному суспільстві.
Згідно із загальним принципом права, позивачі у цивільних справах зобо¬в'язані зменшити ступінь шкоди. Стосовно законів з питань дифамації це озна¬чає, що позивач повинен скористатися будь-якими іншими механізмами, про які йдеться у частині в) цього принципу, який може компенсувати або зменшити ступінь шкоди, завдану його чи її репутації.
Суди повинні віддавати перевагу наявним нематеріальним правовим засобам компенсації будь-якої шкоди репутації, завданої дифамацією.
Випробування на можливість обмеження свободи вираження поглядів для з'ясування «необхідності» у такому обмеженні заважає введенню певних обме¬жень з менш стримуючими, але все ж з ефективними альтернативними діями. Нематеріальні правові засоби захисту часто менше впливають на вільний потік інформації та ідей, ніж їх матеріальні аналоги, і можуть, разом з тим, стати ефек¬тивним засобом компенсації за будь-яку шкоду, завдану репутації особи. Виходя¬чи з цього, подібним правовим засобам захисту треба віддавати перевагу.
У різних правових системах упроваджуватимуться різні правові засоби захисту з менш стримуючою дією, ніж у матеріальних правових засобах. До цих правових засобів можуть бути включені оголошення пробачення, поправки та/або відповіді або публікація судового рішення, яким визнаються дані заяви як дифамація.
Матеріальна компенсація повинна присуджуватися тільки у випадках, коли нематеріальні правові засоби виявляються недостатніми для компенсації шкоди репутації, завданої дифамацією. Оцінюючи кількісну сторону матеріальної ком¬пенсації, необхідно зважити, крім іншого, на потенційно стримуючу дію подібної компенсації на свободу вираження поглядів. Матеріальна компенсація завжди повинна відповідати завданій шкоді, брати до уваги можливість застосування будь-якого іншого правового засобу нематеріальної компенсації і присудження певного рівня компенсації за інші правопорушення цивільного характеру.
Компенсація за реальні фінансові збитки або матеріальну шкоду, спричинену дифамацією, повинна присуджуватися тільки у випадках точного встановлення обсягу цих збитків.
197
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
У випадках компенсації нематеріальної шкоди, завданої репутації, тобто тієї шкоди, обсяг якої не можна визначити у грошовому відношенні, необхідно вста¬новити найвищу межу рівня такої компенсації. Такий найвищий рівень компен¬сації повинен застосовуватися тільки у найбільш серйозних справах.
Присудження матеріальної компенсації, яка не стосується компенсації за за¬вдану репутації шкоду, необхідно здійснювати тільки у дуже виняткових випад¬ках, коли позивач довів, що відповідачеві було попередньо відомо про невідповідність його висловів дійсності і що він навмисно намагався завдати по¬зивачеві шкоду.
Під час здійснення провадження у справі з питань дифамації ніколи не можна накладати заборону як запобіжний засіб до
194
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
заповідають дійсності, через побоювання про недостатність цих доказів. Так само, будь-які правила, якими забороняється надання у справах з питань дифамації за¬звичай прийнятних доказів, безпідставно обмежують можливість відповідача дове¬сти, що їх заяви відповідають дійсності. Прикладами цьому можуть бути відмови у дозволі відповідачеві пред'явити докази колишньої судимості позивача або інших історичних фактів.
Закони з питань дифамації не мають, за жодних обставин, передбачати особли¬вий захист державних посадових осіб, незалежно від їхньої посади або статусу. У цьому принципі йдеться про спосіб подання і розгляду скарг, норми визначення шодо того, несе відповідальність відповідач чи ні, та про можливі види покарання. У багатьох правових системах законодавством з питань дифамації для держав¬них посадових осіб передбачено більший захист, ніж для звичайних громадян. Серед прикладів таких пільг — сприяння з боку державних органів у порушенні справ з питань дифамації, вищі стандарти захисту репутації державних посадових осіб і вищі міри покарання для відповідачів, які вважаються такими, що піддали державних посадових осіб дифамації. У системі міжнародно-правового регулю¬вання вже чітко визначено, що такі державні посадові особи повинні більш, а не менш, толерантно ставитися до критики. Зрозуміло, що особливий захист дер¬жавних посадових осіб суперечить цьому правилу.
Навіть якщо було доведено, що вислів про факт, який становить суспільний нтерес, не відповідає дійсності, відповідачі повинні мати захист «достатніх летав для публікації». Такий захист передбачається, якщо відповідач мав до¬статні підстави, враховуючи всі обставини, поширювати матеріал у той спосіб і у тій формі, у яких він або вона це зробила.
для визначення достатності підстав, з огляду на обставини даного випадку, хія поширення матеріалу Суд повинен зважити на важливість свободи виражен¬ня поглядів щодо питань, які становлять суспільний інтерес і щодо права насе¬лення вчасно отримати інформацію щодо цих питань.
Збільшується кількість правових систем, які визнають «обґрунтованість» захи¬сту або аналогічного захисту, в основі якого покладено ідею «достатньої ретель¬ності» або «сумлінності», — з огляду на жорсткий характер традиційного правила деяких правових системах, згідно з яким відповідачі несуть відповідальність, не¬залежно від того, чи вони поширюють вислови, які не відповідають дійсності або заяви, відповідність яких дійсності, не можна довести. Таке традиційне правило особливо несправедливе до засобів масової інформації, обов'язок яких полягає у тому, щоб задовольнити право людей бути поінформованими, і часто не можуть зволікати з публікацією або трансляцією матеріалу доти, доки їм не буде досте¬менно відомо, що кожен факт, про який йдеться у матеріалі, відповідає дійсності. Навіть найкращі журналісти роблять сумлінні помилки, і залишати їх незахище-ними перед покаранням за кожну заяву, яка не відповідає дійсності, означало б вибивати суспільний інтерес до отримання вчасно інформації. Більш прийнят¬ною рівновагою між правом на свободу вираження поглядів і репутацією є захист тих. чиї дії були обґрунтованими, дозволяючи, при цьому, позивачам подати в суд на тих, чиї дії були необгрунтованими. Для засобів масової інформації дії в межах загальноприйнятих професійних норм за звичаєм повинні витримувати випробу¬вання на обґрунтованість.
Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності, згідно з законом з пи¬тань дифамації, за вираження своєї думки. Думка визначається як: 1) вислів, в якому не міститься твердження фактів, які можна довести як такі, що не відпо¬відають дійсності; 2) вислів, який ніяк не можна тлумачити як такий, в якому
195
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
йдеться про реальні факти, зважаючи на всі обставини, включаючи використану мову (такі, як риторика, гіпербола, сатира або жарт).
Чітка норма, яку необхідно застосовувати у справах з питань дифамації, які стосуються свободи вираження думки (або оціночних суджень), ще знаходиться в стані розвитку. Разом з тим, судова практика доводить, що вираження думок за¬слуговує на високий рівень захисту. У деяких правових системах вираженню ду¬мок надається повний захист, виходячи з того, що абсолютне право полягає у то¬му, щоб мати свій погляд. Високий ступінь суб'єктивності у визначенні «обґрун¬тованості» думки також свідчить на користь забезпечення повного захисту.
Деякі вислови ззовні можуть бути схожі на те, що в них йдеться про реальні факти. Проте завдяки їх мові або контексту було б безпідставно розуміти їх як такі. Чіткими прикладами є такі засоби риторики, як гіпербола, сатира та жарт. Тому існує необхідність у визначенні думок для законів з питань дифамації у та¬кий спосіб, щоб можна було чітко побачити, що діє справжнє, а не поверхове зна¬чення.
Законодавство з питань дифамації не повинно ніколи передбачати відпо¬відальності за певні вислови. До них можна, як мінімум, віднести:
1) будь-який вислів, зроблений під час засідань органів законодавчої влади, включаючи заяви, зроблені обраними членами під час відкритого обговорення і засідання комітетів, та свідками, які повинні давати свідчення перед законодав¬чими комітетами;
2) будь-яку заяву, зроблену під час засідань місцевих органів влади, членами цих органів влади;
3) будь-яку заяву, зроблену під час судового провадження (включаючи
проміжний і досудовий етапи) від будь-кого, хто безпосередньо бере участь у цьо¬
му провадженні (включаючи суддів, сторони, свідків, адвокатів і присяжних), як¬
що ця заява будь-яким чином стосується цього провадження;
4) будь-яку заяву, зроблену під час засідання органу, що має офіційне повно¬важення проводити розслідування або дізнання у питаннях, пов'язаних із пору¬шенням прав людини, включаючи комісію, яка займається встановленням істи¬ни;
5) будь-який документ, розпорядження щодо опублікування якого було вида¬но органом законодавчої влади;
6) неупереджений і точний виклад матеріалу, про який йдеться у згаданих ви¬ще пунктах;
7) неупереджений і точний виклад матеріалу, офіційний статус якого дає підстави для його поширення. Це такий матеріал, як офіційна документація дер¬жавного органу дізнання, іноземного суду або законодавчого органу або міжна¬родної організації.
Певні заяви не повинні тягти за собою відповідальності, окрім тих, які були доведені як такі, що були зроблені зі злим умислом, через відчуття неприязні або в результаті недоброзичливого ставлення. Ці заяви можуть бути також зроблені під час здійснення юридичного, морального або соціального обов'язку або права.
Ніхто не повинен нести відповідальності, відповідно до законів з питань ди¬фамації, за вислови, автором, редактором або видавцем яких він або вона не був, або якщо він або вона не знали та не мали підстав думати, що те, що вони вчини¬ли, сприяло поширенню дифамації.
Органи, єдина функція яких щодо певної заяви зводиться до забезпечення технічного доступу до Інтернету, до передачі даних через Інтернет або до зберіган¬ня всіх або частини веб-сторінки, не несуть ніякої відповідальності за подібні
196
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
вислови, окрім, за певних обставин, випадків, коли відомо, що ці органи прийня¬ли відповідний документ. Разом з тим ці органи повинні будуть вжити певних заходів проти подальшої публікації цієї заяви, згідно з накладеними тимчасови¬ми або постійними заборонами.
У поширенні дифамації може брати участь велика кількість людей. Особи, які не брали участі у процесі створення або публікації цього вислову, і які не мають підстави думати, що він є дифамацією, такі, як розповсюджувачі та представни¬ки засобів масової інформації або їх продавці, не повинні нести за такий вислів ніякої відповідальності.
Ніхто не повинен бути зобов'язаний законом нести відповідальність, окрім випадків, коли дані особи визнані такими, що несуть відповідальність за публікацію дифамації, згідно з вказаними вище принципами. Разом з тим, це не означає, що газети або інші засоби масової інформації не повинні вживати за¬ходів, наприклад на добровільній основі чи на основі системи самоврегулювання, на підставі твердження про те, що вислови даних осіб завдали шкоди репутації.
Свобода вираження поглядів вимагає, щоб правові засоби захисту від дифа¬мації в усіх, крім виняткових, випадках, були спрямовані тільки на компенсацію прямої шкоди, завданої репутації особи чи осіб, які були піддані дифамації. Засто¬сування правових засобів захисту від дифамації в будь-яких інших цілях спричи¬няється до неприйнятного стримування свободи вираження поглядів, а це, у свою чергу, ніяк не може бути сумісним з необхідністю у демократичному суспільстві.
Згідно із загальним принципом права, позивачі у цивільних справах зобо¬в'язані зменшити ступінь шкоди. Стосовно законів з питань дифамації це озна¬чає, що позивач повинен скористатися будь-якими іншими механізмами, про які йдеться у частині в) цього принципу, який може компенсувати або зменшити ступінь шкоди, завдану його чи її репутації.
Суди повинні віддавати перевагу наявним нематеріальним правовим засобам компенсації будь-якої шкоди репутації, завданої дифамацією.
Випробування на можливість обмеження свободи вираження поглядів для з'ясування «необхідності» у такому обмеженні заважає введенню певних обме¬жень з менш стримуючими, але все ж з ефективними альтернативними діями. Нематеріальні правові засоби захисту часто менше впливають на вільний потік інформації та ідей, ніж їх матеріальні аналоги, і можуть, разом з тим, стати ефек¬тивним засобом компенсації за будь-яку шкоду, завдану репутації особи. Виходя¬чи з цього, подібним правовим засобам захисту треба віддавати перевагу.
У різних правових системах упроваджуватимуться різні правові засоби захисту з менш стримуючою дією, ніж у матеріальних правових засобах. До цих правових засобів можуть бути включені оголошення пробачення, поправки та/або відповіді або публікація судового рішення, яким визнаються дані заяви як дифамація.
Матеріальна компенсація повинна присуджуватися тільки у випадках, коли нематеріальні правові засоби виявляються недостатніми для компенсації шкоди репутації, завданої дифамацією. Оцінюючи кількісну сторону матеріальної ком¬пенсації, необхідно зважити, крім іншого, на потенційно стримуючу дію подібної компенсації на свободу вираження поглядів. Матеріальна компенсація завжди повинна відповідати завданій шкоді, брати до уваги можливість застосування будь-якого іншого правового засобу нематеріальної компенсації і присудження певного рівня компенсації за інші правопорушення цивільного характеру.
Компенсація за реальні фінансові збитки або матеріальну шкоду, спричинену дифамацією, повинна присуджуватися тільки у випадках точного встановлення обсягу цих збитків.
197
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
У випадках компенсації нематеріальної шкоди, завданої репутації, тобто тієї шкоди, обсяг якої не можна визначити у грошовому відношенні, необхідно вста¬новити найвищу межу рівня такої компенсації. Такий найвищий рівень компен¬сації повинен застосовуватися тільки у найбільш серйозних справах.
Присудження матеріальної компенсації, яка не стосується компенсації за за¬вдану репутації шкоду, необхідно здійснювати тільки у дуже виняткових випад¬ках, коли позивач довів, що відповідачеві було попередньо відомо про невідповідність його висловів дійсності і що він навмисно намагався завдати по¬зивачеві шкоду.
Під час здійснення провадження у справі з питань дифамації ніколи не можна накладати заборону як запобіжний засіб до
