або
окремих суб'єктів, які мають право подавати позов і відповідати в суді, — а не до
завдання їм шкоди, до якої входить зменшення поваги до них в їхньому оточенні,
перетворення їх на об'єкт суспільного посміховища чи неприязні, або створення
умов, за яких їх будуть остерігатися чи уникати.
б) Закони з питань дифамації є безпідставними, якщо вони мають за мету або за
результат захист осіб від спричинення шкоди їхній репутації, якої вони не мають чи
не заслуговують, або захист репутації інших суб'єктів, ніж ті, які мають право пода¬
вати позов і відповідати в суді. Зокрема, запровадження законодавства з питань
іифамації є безпідставним, якщо воно має на меті або його результатом є:
1) захист посадових осіб від законної критики або викриття їх посадових пра¬вопорушень чи корупції;
2) захист «репутації» таких об'єктів, як державна або релігійна символіка, пра¬пори або національна символіка;
3) захист «репутації» держави або народу (нації) як таких;
4) надання особам можливості подавати позов від імені померлих осіб;
5) дозвіл особам подавати позов від імені групи, яка за своїм статусом не може цього робити.
в) Закони про дифамацію також не можуть бути справедливими на підставі то-
го що вони орієнтовані радше на захист інтересів, ніж репутації, де такі інтереси,
навіть якщо вони могли би виправдати обмеження свободи висловлювань, краще
залишені спеціальними законами для таких цілей. Особливо закони про дифа-
мацію не можуть бути справедливими на підставі того, що вони забезпечують
191
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
громадський порядок, національну безпеку або дружні стосунки з іншими держа¬вами або урядами.
Єдиною законною метою законів з питань дифамації є захист репутації. Разоум з тим, практика багатьох держав світу свідчить про зловживання законами з пи¬тань дифамації з метою запобігання відкритому суспільному обговоренню і за¬конної критики правопорушень посадових осіб. У багатьох державах створено такі закони, які стоять на захисті певних об'єктів, включаючи національну або релігійну символіку. Оскільки об'єкт як такий не може мати репутацію, мета та¬ких законодавств є незаконною.
Завдана репутації людини шкода в результаті безпідставної критики має пря¬мий і особистий характер. На відміну від власності, репутація не успадковується, будь-який інтерес у репутації покійної людини, який міг залишитися у родичів після смерті його володаря, фундаментально різниться від живої особи з її влас¬ною репутацією. Крім того, правом на судовий захист за дифамацію репутації по¬мерлої особи можна легко зловживати задля запобігання вільній та відкритій дис¬кусії щодо історичних подій.
Групи без законного статусу не мають особистої репутації у будь-якому значенні цього терміна. Закон з питань дифамації є безпідставним, якщо він має на меті підтримку репутації подібних груп. У Принципі 2 (б) (5) йдеться як про подання групового позову з питань дифамації від імені всіх членів групи, так і про подання окремих осіб, які стверджують, що їх було піддано дифамації, у непрямій формі, як окремих членів цієї групи. Окремі члени цієї групи можуть подати по¬зов за дифамацію, якщо вони можуть довести, що це стосувалося саме їх і саме вони постраждали.
Деякі держави намагаються знайти підстави для виправдання законів з питань дифамації, особливо кримінального характеру, у тому, що вони, крім репутації, захищають такі державні інтереси, як підтримка громадського порядку чи національної безпеки або дружніх стосунків з іншими державами. Оскільки закон з питань дифамації спеціально не створюється для захисту цих інтересів, він не витримує перевірки на його необхідність, коли йдеться про можливість обмежен¬ня права на свободу вираження поглядів, про яке йдеться у Принципі 1.3. Подібні інтереси, якщо вони законні, повинні знайти захист у спеціально призначених для цього законах.
Принцип 3. Дифамація органів влади.
Усім органам державної влади, включаючи законодавчі, виконавчі чи судові, або деяких, що пов'язані з виконанням державних функцій, треба повністю забо¬ронити порушувати пов'язані з дифамацією справи.
У деяких державах вищі державні суди обмежили можливість органів держав¬ної влади, включаючи обраних органів, державних підприємств і навіть політич¬них партій порушувати пов'язані з дифамацією справи. Цей крок було зроблено як знак визнання надзвичайної важливості для демократії відкритої критики уря¬ду і органів державної влади, обмеженого і суспільного характеру репутації цих органів і широкого набору засобів, які мають у своєму розпорядженні органи державної влади для свого захисту від критики. Застосовуючи цей принцип, необхідно взяти до уваги світову тенденцію поширення такої заборони на все більше коло органів державної влади.
Розділ 2 ARTICLE XIX присвячений питанню кримінальної відповідальності за наклеп (дифамацію). Всі кримінальні закони з питань дифамації (наклеп, образа) необхідно скасувати і замінити, якщо необхідно, на відповідне цивільне законодавство з питань дифамації. Державам, у яких ще існує кримінальне зако-
192
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
нодавство з питань дифамації, необхідно вжити заходів для поступового впрова¬дження цього принципу.
Державам необхідно вжити негайних заходів для забезпечення повної відповідності чинного кримінального законодавства з питань дифамації таким умовам:
1) ніхто не може бути засудженим за дифамацію згідно з кримінальним зако¬нодавством, якщо сторона, яка стверджує, що вона була піддана дифамації, повністю не доведе наявність всього складу злочину, як вказано нижче;
2) вислови паплюжуючого характеру не визнаються правопорушенням згідно з кримінальним законодавством з питань дифамації доти, доки не буде доведено, що оскаржувані вислови не відповідають дійсності, їх було зроблено зі знанням того, що вони не відповідають дійсності, або їх було зроблено з нехтуванням того, відповідають вони дійсності чи ні, і що їх було зроблено навмисно, аби завдати шкоди стороні, яка стверджує, що була піддана дифамації;
3) органи державної влади, включаючи поліцію і прокуратуру, не повинні бра¬ти участі у порушенні кримінальних справ про наклеп або розпочинати пе¬реслідування щодо них, незалежно від статусу сторони, яка стверджує, що її було піддано дифамації, навіть якщо він або вона обіймає вищу державну посаду;
4) засудження до позбавлення волі, умовне засудження до позбавлення волі, тимчасове позбавлення права на вираження думки через будь-який засіб або жур¬налістику, або будь-яку іншу професію, накладення надмірних штрафів та інших жорстких видів кримінального покарання не можуть використовуватись як засоби покарання за порушення законодавства з питань дифамації, незалежно від того, якими б грубими або вульгарними не були ці вислови паплюжуючого характеру.
Криміналізація якоїсь діяльності передбачає наявність чіткого державного інтересу контролювати цей вид діяльності і накладає на неї певне соціальне тав¬ро. Беручи це до уваги, міжнародні суди наголосили на необхідності обмеження застосування урядами правових засобів кримінального законодавства у випадках обмеження основних прав. У багатьох державах захист репутації вважається передусім або виключно приватним інтересом. Досвід свідчить про те, що немає необхідності у криміналізації заяв паплюжуючого характеру як відповідного захисту репутації.
У багатьох державах органи державної влади зловживають кримінальним законодавством з питань дифамації з тим, щоб обмежити критику і поставити перешкоду можливості громадського обговорення. Загроза введення жорстких кримінальних санкцій, особливо позбавлення волі, дуже стримує свободу вира¬ження поглядів. Подібні санкції явно безпідставні, особливо у світлі відпо¬відності введення некримінальних санкцій у випадку відшкодування шкоди, завданої репутації осіб. Можливість зловживання кримінальним законодавством з питань дифамації, навіть у державах, де воно загалом помірно застосовується, існує завжди. Про незаконність застосування кримінального законодавства з питань дифамації для підтримки громадського порядку або для захисту держав¬ного інтересу вже йшлося. З огляду на це, існує необхідність у скасуванні кримінального законодавства з питань дифамації.
Разом з тим, у багатьох державах кримінальне законодавство з питань дифа¬мації залишається головним засобом вирішення справ, пов'язаних з заподіянням невиправданої шкоди репутації. Для зведення практично до мінімуму можливості зловживань і безпідставних обмежень права на свободу вираження поглядів важ¬ливо вжити невідкладних заходів для забезпечення відповідності цих законів чо¬тирьом умовам, викладеним у підпункті б). Основний принцип кримінального
193
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
законодавства, а саме презумпція невинуватості, вимагає від сторони, яка пору¬шила кримінальну справу, довести весь склад правопорушення. У випадку дифа¬мації складом злочину є невідповідність поширеної інформації дійсності і відповідна ступінь вини. В основу третьої умови покладено часте зловживання державними посадовими особами кримінальним законодавством про наклеп. включаючи можливості використання державних ресурсів у порушенні справ для захисту суто особистої репутації. Четверта умова виходить з того, що санкції повинні бути відповідними і не повинні стримувати свободу вираження поглядів у майбутньому.
Розділ 3 присвячено цивільній відповідальності за дифамацію. Так, строк по¬дання позову з питань дифамації не повинен перевищувати одного року від дати публікації, за винятком особливих обставин. Суди повинні забезпечити достат¬ньо розумні строки виконання кожного етапу провадження з питань дифамації з тим, щоб обмежити негативний вплив затримки на свободу вираження поглядів. Разом з тим, за жодних обставин швидкість провадження у справі не повинна позбавляти відповідача достатньої можливості для здійснення свого захисту.
Надання дозволу на порушення справи з великою затримкою після того, як були поширені вислови як основа для порушення справи, позбавляє можливості сторін у цій справі представити відповідний захист. У будь-якому разі, безпідстав¬но порушені справи стримують свободу вираження поглядів відповідачів, а також знижують здатність позивачів вчасно отримати відповідну компенсацію. Разом з тим, законодавством деяких правових систем передбачено безпідставно малий строк для сторін у справах з питань дифамації. Це означає, крім іншого, що відповідачі не мають змоги здійснити належний захист. Ця проблема стає ше більшою (особливо щодо доведення правди), коли відповідачі посилаються на конфіденційні джерела інформації, які вони не хочуть розголошувати в суді.
Журналісти та всі інші, хто дістає інформацію від конфіденційних джерел з метою її поширення, переслідуючи суспільні інтереси, мають право не розголошу¬вати конфіденційності своїх джерел. За жодних обставин це право не повинно скасовуватися або обмежуватися у контексті справи з питань дифамації.
Інтереси всіх, на кого поширюється цей принцип, не повинні зачіпатися тільки через відмову цих осіб розголосити конфіденційне джерело.
Таким чином, було чітко визначено, що гарантія свободи вираження поглядів дає право журналістам і іншим особам, які переслідують суспільні інтереси, відмовлятися розголошувати конфіденційне джерело. У цьому принципі йдеться просто про застосування цього права у контексті законодавства з питань дифа¬мації. У разі відмови розголосити конфіденційне джерело особа повинна надати в суді докази його існування. Вагомість і належність доказів вирішує суддя.
У всіх випадках правдивість оскаржуваних висловів звільняє відповідача від будь-якої відповідальності. У випадках, коли вислови зачіпають питання, що ста¬новлять суспільний інтерес, позивач мусить довести невідповідність дійсності будь-якого вислову або факту, який вважає дифамаційним. Необхідно перегляну¬ти практику безпідставного обмеження можливості відповідачів довести відповідність їх заяв дійсності.
У деяких правових системах безпідставно обмежується можливість відповідачів довести
окремих суб'єктів, які мають право подавати позов і відповідати в суді, — а не до
завдання їм шкоди, до якої входить зменшення поваги до них в їхньому оточенні,
перетворення їх на об'єкт суспільного посміховища чи неприязні, або створення
умов, за яких їх будуть остерігатися чи уникати.
б) Закони з питань дифамації є безпідставними, якщо вони мають за мету або за
результат захист осіб від спричинення шкоди їхній репутації, якої вони не мають чи
не заслуговують, або захист репутації інших суб'єктів, ніж ті, які мають право пода¬
вати позов і відповідати в суді. Зокрема, запровадження законодавства з питань
іифамації є безпідставним, якщо воно має на меті або його результатом є:
1) захист посадових осіб від законної критики або викриття їх посадових пра¬вопорушень чи корупції;
2) захист «репутації» таких об'єктів, як державна або релігійна символіка, пра¬пори або національна символіка;
3) захист «репутації» держави або народу (нації) як таких;
4) надання особам можливості подавати позов від імені померлих осіб;
5) дозвіл особам подавати позов від імені групи, яка за своїм статусом не може цього робити.
в) Закони про дифамацію також не можуть бути справедливими на підставі то-
го що вони орієнтовані радше на захист інтересів, ніж репутації, де такі інтереси,
навіть якщо вони могли би виправдати обмеження свободи висловлювань, краще
залишені спеціальними законами для таких цілей. Особливо закони про дифа-
мацію не можуть бути справедливими на підставі того, що вони забезпечують
191
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
громадський порядок, національну безпеку або дружні стосунки з іншими держа¬вами або урядами.
Єдиною законною метою законів з питань дифамації є захист репутації. Разоум з тим, практика багатьох держав світу свідчить про зловживання законами з пи¬тань дифамації з метою запобігання відкритому суспільному обговоренню і за¬конної критики правопорушень посадових осіб. У багатьох державах створено такі закони, які стоять на захисті певних об'єктів, включаючи національну або релігійну символіку. Оскільки об'єкт як такий не може мати репутацію, мета та¬ких законодавств є незаконною.
Завдана репутації людини шкода в результаті безпідставної критики має пря¬мий і особистий характер. На відміну від власності, репутація не успадковується, будь-який інтерес у репутації покійної людини, який міг залишитися у родичів після смерті його володаря, фундаментально різниться від живої особи з її влас¬ною репутацією. Крім того, правом на судовий захист за дифамацію репутації по¬мерлої особи можна легко зловживати задля запобігання вільній та відкритій дис¬кусії щодо історичних подій.
Групи без законного статусу не мають особистої репутації у будь-якому значенні цього терміна. Закон з питань дифамації є безпідставним, якщо він має на меті підтримку репутації подібних груп. У Принципі 2 (б) (5) йдеться як про подання групового позову з питань дифамації від імені всіх членів групи, так і про подання окремих осіб, які стверджують, що їх було піддано дифамації, у непрямій формі, як окремих членів цієї групи. Окремі члени цієї групи можуть подати по¬зов за дифамацію, якщо вони можуть довести, що це стосувалося саме їх і саме вони постраждали.
Деякі держави намагаються знайти підстави для виправдання законів з питань дифамації, особливо кримінального характеру, у тому, що вони, крім репутації, захищають такі державні інтереси, як підтримка громадського порядку чи національної безпеки або дружніх стосунків з іншими державами. Оскільки закон з питань дифамації спеціально не створюється для захисту цих інтересів, він не витримує перевірки на його необхідність, коли йдеться про можливість обмежен¬ня права на свободу вираження поглядів, про яке йдеться у Принципі 1.3. Подібні інтереси, якщо вони законні, повинні знайти захист у спеціально призначених для цього законах.
Принцип 3. Дифамація органів влади.
Усім органам державної влади, включаючи законодавчі, виконавчі чи судові, або деяких, що пов'язані з виконанням державних функцій, треба повністю забо¬ронити порушувати пов'язані з дифамацією справи.
У деяких державах вищі державні суди обмежили можливість органів держав¬ної влади, включаючи обраних органів, державних підприємств і навіть політич¬них партій порушувати пов'язані з дифамацією справи. Цей крок було зроблено як знак визнання надзвичайної важливості для демократії відкритої критики уря¬ду і органів державної влади, обмеженого і суспільного характеру репутації цих органів і широкого набору засобів, які мають у своєму розпорядженні органи державної влади для свого захисту від критики. Застосовуючи цей принцип, необхідно взяти до уваги світову тенденцію поширення такої заборони на все більше коло органів державної влади.
Розділ 2 ARTICLE XIX присвячений питанню кримінальної відповідальності за наклеп (дифамацію). Всі кримінальні закони з питань дифамації (наклеп, образа) необхідно скасувати і замінити, якщо необхідно, на відповідне цивільне законодавство з питань дифамації. Державам, у яких ще існує кримінальне зако-
192
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
нодавство з питань дифамації, необхідно вжити заходів для поступового впрова¬дження цього принципу.
Державам необхідно вжити негайних заходів для забезпечення повної відповідності чинного кримінального законодавства з питань дифамації таким умовам:
1) ніхто не може бути засудженим за дифамацію згідно з кримінальним зако¬нодавством, якщо сторона, яка стверджує, що вона була піддана дифамації, повністю не доведе наявність всього складу злочину, як вказано нижче;
2) вислови паплюжуючого характеру не визнаються правопорушенням згідно з кримінальним законодавством з питань дифамації доти, доки не буде доведено, що оскаржувані вислови не відповідають дійсності, їх було зроблено зі знанням того, що вони не відповідають дійсності, або їх було зроблено з нехтуванням того, відповідають вони дійсності чи ні, і що їх було зроблено навмисно, аби завдати шкоди стороні, яка стверджує, що була піддана дифамації;
3) органи державної влади, включаючи поліцію і прокуратуру, не повинні бра¬ти участі у порушенні кримінальних справ про наклеп або розпочинати пе¬реслідування щодо них, незалежно від статусу сторони, яка стверджує, що її було піддано дифамації, навіть якщо він або вона обіймає вищу державну посаду;
4) засудження до позбавлення волі, умовне засудження до позбавлення волі, тимчасове позбавлення права на вираження думки через будь-який засіб або жур¬налістику, або будь-яку іншу професію, накладення надмірних штрафів та інших жорстких видів кримінального покарання не можуть використовуватись як засоби покарання за порушення законодавства з питань дифамації, незалежно від того, якими б грубими або вульгарними не були ці вислови паплюжуючого характеру.
Криміналізація якоїсь діяльності передбачає наявність чіткого державного інтересу контролювати цей вид діяльності і накладає на неї певне соціальне тав¬ро. Беручи це до уваги, міжнародні суди наголосили на необхідності обмеження застосування урядами правових засобів кримінального законодавства у випадках обмеження основних прав. У багатьох державах захист репутації вважається передусім або виключно приватним інтересом. Досвід свідчить про те, що немає необхідності у криміналізації заяв паплюжуючого характеру як відповідного захисту репутації.
У багатьох державах органи державної влади зловживають кримінальним законодавством з питань дифамації з тим, щоб обмежити критику і поставити перешкоду можливості громадського обговорення. Загроза введення жорстких кримінальних санкцій, особливо позбавлення волі, дуже стримує свободу вира¬ження поглядів. Подібні санкції явно безпідставні, особливо у світлі відпо¬відності введення некримінальних санкцій у випадку відшкодування шкоди, завданої репутації осіб. Можливість зловживання кримінальним законодавством з питань дифамації, навіть у державах, де воно загалом помірно застосовується, існує завжди. Про незаконність застосування кримінального законодавства з питань дифамації для підтримки громадського порядку або для захисту держав¬ного інтересу вже йшлося. З огляду на це, існує необхідність у скасуванні кримінального законодавства з питань дифамації.
Разом з тим, у багатьох державах кримінальне законодавство з питань дифа¬мації залишається головним засобом вирішення справ, пов'язаних з заподіянням невиправданої шкоди репутації. Для зведення практично до мінімуму можливості зловживань і безпідставних обмежень права на свободу вираження поглядів важ¬ливо вжити невідкладних заходів для забезпечення відповідності цих законів чо¬тирьом умовам, викладеним у підпункті б). Основний принцип кримінального
193
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
законодавства, а саме презумпція невинуватості, вимагає від сторони, яка пору¬шила кримінальну справу, довести весь склад правопорушення. У випадку дифа¬мації складом злочину є невідповідність поширеної інформації дійсності і відповідна ступінь вини. В основу третьої умови покладено часте зловживання державними посадовими особами кримінальним законодавством про наклеп. включаючи можливості використання державних ресурсів у порушенні справ для захисту суто особистої репутації. Четверта умова виходить з того, що санкції повинні бути відповідними і не повинні стримувати свободу вираження поглядів у майбутньому.
Розділ 3 присвячено цивільній відповідальності за дифамацію. Так, строк по¬дання позову з питань дифамації не повинен перевищувати одного року від дати публікації, за винятком особливих обставин. Суди повинні забезпечити достат¬ньо розумні строки виконання кожного етапу провадження з питань дифамації з тим, щоб обмежити негативний вплив затримки на свободу вираження поглядів. Разом з тим, за жодних обставин швидкість провадження у справі не повинна позбавляти відповідача достатньої можливості для здійснення свого захисту.
Надання дозволу на порушення справи з великою затримкою після того, як були поширені вислови як основа для порушення справи, позбавляє можливості сторін у цій справі представити відповідний захист. У будь-якому разі, безпідстав¬но порушені справи стримують свободу вираження поглядів відповідачів, а також знижують здатність позивачів вчасно отримати відповідну компенсацію. Разом з тим, законодавством деяких правових систем передбачено безпідставно малий строк для сторін у справах з питань дифамації. Це означає, крім іншого, що відповідачі не мають змоги здійснити належний захист. Ця проблема стає ше більшою (особливо щодо доведення правди), коли відповідачі посилаються на конфіденційні джерела інформації, які вони не хочуть розголошувати в суді.
Журналісти та всі інші, хто дістає інформацію від конфіденційних джерел з метою її поширення, переслідуючи суспільні інтереси, мають право не розголошу¬вати конфіденційності своїх джерел. За жодних обставин це право не повинно скасовуватися або обмежуватися у контексті справи з питань дифамації.
Інтереси всіх, на кого поширюється цей принцип, не повинні зачіпатися тільки через відмову цих осіб розголосити конфіденційне джерело.
Таким чином, було чітко визначено, що гарантія свободи вираження поглядів дає право журналістам і іншим особам, які переслідують суспільні інтереси, відмовлятися розголошувати конфіденційне джерело. У цьому принципі йдеться просто про застосування цього права у контексті законодавства з питань дифа¬мації. У разі відмови розголосити конфіденційне джерело особа повинна надати в суді докази його існування. Вагомість і належність доказів вирішує суддя.
У всіх випадках правдивість оскаржуваних висловів звільняє відповідача від будь-якої відповідальності. У випадках, коли вислови зачіпають питання, що ста¬новлять суспільний інтерес, позивач мусить довести невідповідність дійсності будь-якого вислову або факту, який вважає дифамаційним. Необхідно перегляну¬ти практику безпідставного обмеження можливості відповідачів довести відповідність їх заяв дійсності.
У деяких правових системах безпідставно обмежується можливість відповідачів довести
