Г. Потьомкіна, який був ініціатором кількамісячного вояжу Катерини II. Г. Потьомкін також прибув до Києва й зупинився неподалік тимчасової резиденції імператриці — у Києво-Печерській лаврі. Тут він влаштовував свої офіційні й неофіційні прийоми, невидимою рукою владно направляв хід подій, але більше проводив час у «сімейному», інтимному колі своїх гарненьких небог-коханок, тепер уже графинь — Катерини та Олександри Браницьких. Остання приїхала з малолітнім сином, прижитим ще до заміжжя зі своїм дядьком Потьомкіним. Жвавий хлопчик сподобався Катерині II, і вона часто бавилася з ним, знаючи його кровозмішане походження. Чи не тому цариця з натяком нагородила Браницьку орденом… «святої великомучениці» Катерини?..
Спеціальним «рескриптом» генерал-губернаторові було, суворо наказано «вжити заходи і взяти до тями про зменшення кількості жебраків, які швендяють у Києві», та щоб ніхто взагалі не смів подавати, просьби «прямо імператриці під загрозою суворого покарання». Згодом лицемірна Катерина II ніби зобиджено заявляла, що, напевно, тутешній народ її не любить, бо вона не бачить його на вулицях. «Батьки міста» тут же звеліли київським міщанам порядно одягнутися і при появі «її величності» виявляти радість і кричати «ура».
Під кінець кількамісячного перебування у Києві Катерина II в супроводі «всіх кавалерів і придворних» їздила слухати обідню в академічний Братський монастир. Для зустрічі «августійшої» подільських міщан і спудеїв академії нарядили у святковий одяг, вилаштували в чотири ряди перед входом до монастиря та звеліли співати «концерт».. Тодішній ректор академії архімандрит Варлаам високим «штилем» вітав царицю промовою, говорив про утвердження освіти ще в давній Русі, а потім і у «ветрограді»-акаде-мії: «Владимир насади, Ярослав распространи, Петр напои, а премудрая Екатерина II возрасти и утверди…»
Після цього деякі поважні подільські обивателі й професори милостиво були допущені до цілування руки «благоупотребнейшей матери», а вона звеліла видати ректорові 1 000 карбованців, префектові з учителями 2 250 карбованців, «казенним» вихованцям у бурсах 1 200 карбованців та збільшити річне асигнування на всю академію ще на 600 карбованців. Адміністрація особисто могла бути і задоволена, тільки не понадтисячна громада студентів. Для них виділені гроші були, звичайно, мізерією. І це тоді, коли Киево- Могилянська академія продовжувала поставляти Петербургу, Москві та майже у всі інші міста Російської імперії найталановитіших своїх випускників, які очолювали навчально-освітні заклади, своїми працями внесли значний вклад у світову науку та дипломатію. Варто назвати принаймні таких тодішніх вихованців академії, як Іоіл Биковський, Яків Козельський, Григорій Полетика, Григорій Сковорода, Микола Мотоніс, Василь Рубан, Андрій Італійський, ті ж Петро Завадовський, Олександр Безбородько, Дмитро Трощинський та ін.
Правдива, без «всеподданнейшего» фальшивого глянцю згадка про перебування «вовчиці» Катерини II, Потьомкіна, Румянцева та інших царедворців у Києві й взагалі на Україні лишилася в народній пам’яті. Перекази зі ставленням поневоленого трудового народу до вояжу цариці та її «бахурів», про плазування українського і неукраїнського панства перед ними узагальнив у своїх творах Т. Шевченко. Герой його поеми «Сліпий» бандурист так переповідав розповідь «товарйшів-запорожців» про вояж Катерини і «гетьмана Нечоси», тобто Потьомкіна, на Вкраїну:
Справді, цариця мала на меті відвідати знаменитий Межигірський Спасо-Преображенський монастир у Виш-городі, але в той день він з невідомих причин загорівся. Пожежу було видно — і з Києва. Той монастир часто називали козацьким, бо в ньому доживало свій вік чимало уславлених запорожців, зокрема народні ватажки Семен Палій, Семен Самусь та ін. Мабуть, саме тому й вважали, що цариця умисно «підпалила Спаса», щоб і сліду козацького не лишилося.
Великий Кобзар нещадно засуджував царизм за варварське закріпачення українського народу, за злочинне розбазарювання
