колись вільних земель «бахурям і байстрюкам», а також чужоземним колонізаторам. У поезії «Розрита могила» персоніфікована Україна плаче-ридає: «Степи мої запродані жидові, німоті…» Про «байстрюків» цариці, що сараною обсіли Україну, згадується і у віршеві «Стоїть в селі Суботові», а в посланні «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…» поет із сумом констатував, що
Ідеться про те, що землі Старої і Нової Січі та навколо неї, як мовилося, цариця роздала своїм наближеним після розгрому Запорожжя. Знаменитий літописець українського козацтва Д. І. Яворницький уточнював, що 200 000 десятин землі Запорожжя (Чортомлицьку Січ, селища Покровське, Капулівка, Базавлук та ін.) Катерина II «подарувала» за складання проекту знищення Запорозької Січі та проекту маніфесту з приводу цього згадуваному генерал-прокуророві князю О. Вяземському. 1789 року частину земель, а 1802 року і повністю в нього відкупили євреї німецького походження барони Шпігліци. На колишніх козацьких землях цариця поселила й інших німецьких колонізаторів, які на сереідину XIX ст. володіли на Вкраїні сотнями тисяч десятин плодючої землі. Тому Т. Шевченко з гіркотою й каже, що німці там «картопельку садили», у тому числі на святая святих для українського народу — легендарній Хортиці. Таке святотатство Шевченко бачив вочевидь, мандруючи влітку 1844 року Дніпром до запорозьких земель.
Не менш гнівно картав поет і перекинчиків з українського панства, зокрема гетьмана Кирила Розумовського — фаворита двох цариць, та ту козацьку старшину, яка перебігала на бік царизму й лакействувала перед ним, зрозуміло, не без користі для себе.
У тій же поемі Шевченка «Сліпий» запорожці з осудом говорили про те,
Ще б пак не лизати! Адже тільки колишньому свинопасу Кирилові Розумовському монархині одміряли десятки тисяч десятин землі з 25 000 кріпаками на них, а він, ставши графом, гетьманом і фельдмаршалом, у свою чергу ще до «Жалованої грамоти…» роздавав старшині у «вічне і потомствене своє володіння» козацькі землі та вільних селян. Стосовно глумливих слів «пудром осипались», то вони йшли від тодішнього іноземного звичаю носити парики з буклями, що їх обсипали пудрою і які були «нечесані» (мабуть, звідси і «гетьман Нечеса»). Почало рядитися в такі парики й українське панство, що викликало серед народу безпощадне глузування. У поемі «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…» про тих вірнопідданих «слуг і підніжок» царів та королів, про «ясновельможних гетьманів» й фальшивих «народолюбців» він саркастично писав:
Т. Шевченко не випадково скористався «ліврейною мовою» генеральної старшини, зокрема епістолярієм багатьох гетьманів, які в листах і петиціях польським королям, а потім російським царям іменували себе «нижайшими слугами и подножками». Наприклад, у чолобитній 14 січня 1734 р. імператриці Анні Іоаннівні Данило Апостол підписався «При том… державную Вашего императорского
