НЕБИЛИЦІ
І
Давно, дуже давно це було. Ще як я був парубком, дід ще малим був, а батька ще й на світі не було, так ми з дідом хазяйнували. Було в нас дві пари волів — одна чужа, а друга не наша; одного рогатого скоту було чотири дійних індички і всякої іншої худоби було чимало; ниву свою мали, таки гарна була нива.
От почали ми хазяйнувати. Навесні, як уже поблагословилось на весну, якраз (як тепер пам'ятаю) на Спаса або на маленького Юрія, поїхали ми з дідом орати свою ниву, а наша нива та була далеко від хати, так що й палицею не докинеш.
Набрали ото харчів на кілька день, бо, звісно, дорога неблизька, а баба (нехай здорова буде на тім світі та легенько їй тикнеться) насушила нам борщу по-чумацьки, і поїхали, а за нами й Гривко побіг (то, бачите, у нас був собака куций — оженився ще за молодих літ та пішов у прийми, та там і хвоста збувся). Так ото, кажу, Гривко побіг собі, звичайно, попереду, бо він уже знав, куди ми ідемо; побіг до своєї ниви, впізнав її (який би то з нього був і хазяїн, коли б не впізнав своєї ниви), взяв і ліг на ній. Ми собі їдемо, дивимось — не видно ще ниви, і поїхали далі. Гривко, побачивши теє, піднявся і собі за нами йде. їдемо ми з дідом, дивимось по чужих нивах, де ж це наша нива.
— А що, — питаю, — чи не проминули ми, бува, своєї ниви?
— Може й проминули, — каже дід, — треба б повернутись назад.
Повернули назад, а Гривко й собі та й побіг знову попереду; добіг до своєї ниви і знову ліг на ній. їдемо ми, їдемо — нема нашої ниви, немов її хто вкрав, а Гривко лежить собі і ні гадки. Дивимось ото ми з дідом, роздивляємось по чужих нивах — тут десь повинна бути і наша, так нема ж. Коли ж я підходжу, такечки ненароком, до Гривка, дивлюсь, — а він, пакосна худоба, ліг поздовж ниви та й лежить, передніми ногами аж до самісінького шляху, а хвіст аж на другий обніжок поклав і чисто всю ниву закрив собою.
— Ось де, — кажу, — і нива наша, а ми її шукаємо.
Дід такий радий, що вона знайшлась, та давай з радощів танцювать. Та такечки танцював мало не до вечора, так що як він угомонився, то вже пора було й додому повертатися, бо хоч ми, правда, й рано виїхали, але ж поки ниву знайшли та поки дід перетанцював, що треба було, то й вечір настав. Так ото ми з дідом поміркували і поїхали додому, радіючи, що нива знайшлась. Приїздимо, а дід (сказано мале, слизькоязике) і почав дітям розказувати, яка з нашою нивою оказія трапилась.
На другий день вранці поїхали ми знову орати свою ниву. Приїздимо, дивимось — лишенько, нема нашої ниви, хтось і справді вкрав, тільки наголоватки понад шляхом зоставив.
Як заголосить же дід (він малим дуже плаксивий був), як зарида, аж волосся в'яне, так жалібно голосить та примовляє:
— Ниво моя, білокопитенька (вона в нас таки була білокопита), світе мій балухатенький, доле моя плескатенька... Що ж ми тепер будемо робити? На чім же ми тепер будемо хліб сіяти?
— А що ж будемо робити? — розважаю я його. — У нас піч здорова, припічок широкий, адже дарма гуляють, то там і посіємо: худоби у нас є чимало: дві кози та двоє цуценят, все худоба легка, печі не розвале, от ми ними й заоремо та посіємо хоч гречку, вона любить тепло.
Угомонився дід і нічого, тільки, хлипаючи, після плачу клепки з голови повихлипував.
Приїхали додому. Заходився я, змайстрував станок для четверика; для кіз ярма, бо то ж рогата скотина, а для цуценят хомути, бо то вже худоба грудниста. Запріг цуценят у колішню, а кіз в перед; причепив поперед кіз сіна, а козам до хвостів хліба. Рушив. Кози пнуться за сіном, а цуценята за хлібом, та так ото і тягнуть, і батога не треба. Заорав ними піч, припічок і округи припічка — боже ги мій, скільки ріллі! Радість така, що аж ніде було дітися. Коли я кинувся сіяти, аж у нас і гречки немає, баба по празниках замість насіння полузгала; треба було їхати на базар купувати.
Не довго думавши, сів дід охляп на свого верхового їжака (дід дуже був скупий і жалів одежі, бувало сіда охляп на їжака, то штани скида, залишає дома, щоб потом не пройшли), а я запріг Лису в голоблі від старої повозки (у нас була кобила сім день довга і три дні лиса і колись, ще не за моєї пам яті, була повозка, так повозки вже давно нестало, а голоблі остались, то я й їздив на них). Так ото, кажу, запріг Лису в голоблі і поїхав з дідом на базар. Дід всю дорогу знай гарцює на своєму їжакові, звісно молоде, а я собі повагом трюхикаю. Приїздимо. Ходимо ото ми по базару, питаємо по крамницях гречки, коли дивимось — якийсь чоловік носить у мішку нашу ниву,
