– Невідомо. Може, послухаємо новини по радіо?
– Так, будь ласка.
За словами лідера, ту громовицю спричинили
Таксист увімкнув радіостанцію «NHK», яка передавала музичну програму. Японський співак виконував добірку американських народних пісень, популярних у другій половині 60х років. Аомаме пригадала, що в дитячі роки чула їх, але зовсім не вважала чимось рідним, незабутнім. Навпаки, в її грудях піднялося щось неприємне. Вони нагадали їй тільки про все те, чого вона не хотіла згадувати. Якийсь час вона терпеливо слухала музичну програму, але, хоч як довго чекала, повідомлення про рух поїздів у метро так і не дочекалася.
– Вибачте, ви не могли б вимкнути радіо? – сказала Аомаме. – Так чи інакше, я вирішила поїхати на станцію Сіндзюку й побачити все своїми очима.
Таксист вимкнув радіо.
– Станція Сіндзюку, напевне, забита людьми.
Станція Сіндзюку, як казав таксист, справді була переповнена. Оскільки поїзди на лінії Маруноутісен перестали ходити, то на цій станції, з'єднаній з державною електричкою, панувала людська метушня. Хоча минула година «пік», коли люди поверталися додому, пробитися крізь їхній натовп було нелегко.
Нарешті Аомаме добралася до автоматичної камери схову й добула з неї сумку й валізку з чорної штучної шкіри. У валізці містилися гроші, взяті з абонементного сейфа. Вийнявши кілька речей зі спортивної сумки – конверт з грошима, отриманими від Голомозого, вініловий мішечок з пістолетом, коробочку з мініатюрною плішнею, – переклала частинами в сумку й валізку. Непотрібну спортивну сумку з емблемою «NIKE» засунула в сусідню автоматичну камеру схову, опустила в її щілину монету в сто єн і замкнула. Забирати назад не мала наміру. Ніяких даних про її власницю там не було.
З валізкою в руці Аомаме пішла шукати телефонавтомат у станційному приміщенні. Біля всіх телефонівавтоматів стояли довжелезні черги людей, які, запізнюючись через зупинку поїздів, хотіли подзвонити додому. Аомаме ледьледь насупилася. «Здається,
Аомаме, відмовившись від наміру стояти в черзі до телефону, залишила станцію і, зайшовши у кав'ярню, що потрапила їй на очі, замовила кави. Рожевий телефон у ній також був зайнятий, але, як і слід було сподіватися, черги біля нього вона не побачила. Аомаме стала за спиною жінки середніх літ і чекала, коли та скінчить свою довгу розмову. Жінка невдоволено зиркала на неї, але через хвилин п'ять хочнехоч повісила слухавку.
Аомаме вкинула в телефонавтомат усі дрібняки, які мала, й набрала номер, збережений у пам'яті. Після третього дзвінка почула, як незвичний голос, записаний на плівці, сказав: «Поки що мене нема. Залиште, будь ласка, після сигналу своє повідомлення».
Почувши сигнал, Аомаме сказала у слухавку:
– Тамарусан, якщо ви є, то візьміть слухавку.
– Я тут, – озвався Тамару, взявши слухавку.
– От і добре, – сказала вона.
Здається, Тамару відчув в її голосі іншу, ніж завжди, напружену інтонацію.
– Усе гаразд? – спитав він.
– Поки що.
– Робота вдалася?
– Спить міцним сном. Надзвичайно міцним, – відповіла вона.
– Зрозуміло, – сказав Тамару. Видно, полегшено зітхнув. Це відчувалося в його голосі. Рідкісна річ для Тамару, несхильного виказувати свої почуття. – Так і передам кому треба. Напевне, заспокоїться.
